А тепер перейдемо до питання, чому я вас сюди викликав. Я міг би довго продовжувати, майстре Мельхіоре, про вашого Єноха... Але мені здається, що мені краще було б замовчувати свою остаточну думку про цю картину, хоч там на багато що можна було б вказати, і, звичайно, мої каноніки висуватимуть багато заперечень, у цьому ви можете бути певні. Я приховаю цю думку, доки ви не виконаєте замовлення повністю, доки в мене вдома не буде четвертої картини.
Мельхіор на мить завагався, розігнув спину й плечі, а передусім свою відвагу. Короткими словами, які хрипло виривалися з його горла, він відповів:
— Що стосується мене, я виконав цю роботу, ваша велебність.
Кальскен і художник дивилися один на одного, міряючись силами.
— Як це розуміти, майстре Мельхіоре? — запитав священик.
— Ваша велебність, — відповів художник, — я виконав замовлення капітулу — три картини. Вашу я малювати не можу.
Уперше за час їхньої розмови обличчя каноніка почервоніло. Його очі вирячилися, брови здригнулися.
— Ви не можете? Вам бракує здібностей чи волі?
І знову Мельхіор напружив всю свою силу волі:
— І те, і друге, ваша велебність.
— Я не вірю у вашу неспроможність як художника, майстре Хінтаме. Тоді залишається брак волі.
З ще більшим зусиллям Мельхіор відповів:
— Я прошу звільнити мене від угоди написання картини з Давидом і Вірсавією.
Стиснуті кулаки Кальскена лягли на стіл.
— Я вас ні від чого не звільняю!
Мельхіор повільно, затято знизав плечима:
— Я не можу намалювати цю картину, ваша велебність. Боюся, що це моє останнє слово.
Якусь мить священик сидів тихо, все ще стиснувши кулаки. Мельхіор відчув, що той зараз вибухне від люті. Але Кальскен тримався міцно. Він повільно розслабив руки й сказав, навіть з натяком на посмішку на млявих губах:
— Ваше останнє слово, майстре Мельхіоре. Але не моє, можу вас запевнити. Крапку в цьому питанні будете ставити не ви, і, напевно, ви це розумієте — це буде думка капітулу, міркування вашої матері і захисниці – Церкви.
Мельхіор знову стояв надворі в метушні літнього дня, на високому сонці по полуденної години. У нього були змішані почуття: полегшення, бо він чітко й рішуче відмовився піддатися розпусній примсі священика, і тривога, бо останні слова Кальскена не віщували нічого доброго.
Повернувшись додому, він сів за стіл для малюнків намалював голову капітулу — щербатий рот, крива посмішка і звисаючі ноги пароха. Він намалював його два й три рази, і коли він намалював це, парафіяльний священик перетворився на справжню потвору, оточену іншими потворами — кінськими мордами, ослячими вухами, овечими головами, які танцювали навколо довгої істоти з головою бобра, що розмахувала священними дарами, мов блазень у блазнівській шапці; Мельхіор дивився на малюнки все ще з тим змішаним почуттям, наполовину полегшенням, наполовину тривогою. Потім почав готувати картину. У наступні дні він намалював брудний танець священиків, одні схожі на коня, інші — з головами бобрів в чернечих шатах і сутанах, а навколо них — люди Анубіса; один із священиків у літургійному облаченні, повному золотого шиття та пурпурових хрестів, стоїть на вівтарі серед каміння, бур'янів і кактусів і служить чорну месу. Між скелями, зубчастими, як погані зуби, можна побачити диявольських собак, які облапують одна одну або корчать гримаси священику, що пишається собою; копито визирає з-під його мереживного стихаря, коли він піднімає дароносицю; з обрамлення блискучих діамантів морда мавпи, замість причастя, щириться вірянам. Під час цієї сатанинської меси громада поводиться дуже неспокійно, деякі люди танцюють із черницями, чиї свинячі морди та дупи визирають з їхніх вбрань; деякі з них носять індульгенції на своїх закручених хвостах. Другий священик висвячує диявольських послушників, що стоять на колінах, виливаючи на них чашу сечі. Сірі грозові хмари закривають далеке небо, на тлі якого темно вимальовується процесія, що наближається, — огрядні старі жерці пекла, без голів на розпухлих торсах, а замість голів у них глеки й глечики, горщики й перевернуті розбиті церковні дзвони; вони несуть хоругви та свічки, які згоряють і звисають, як млявий фалос, а в центрі обожнюючий натовп оточує навіс зі священної шинки.
Ієронім Босх "Спокуса святого Антонія" 1505-1506, Національний музей старовинного мистецтва, Лісабон, фрагмент
Мельхіор дуже сміявся з цієї карикатури. Він знав, що цю картину не зможе нікому показати. Художник негайно відкинув думку про Кауденберга, хоча на мить йому було цікаво, що б він сказав про цю картину. І він довго й багато разів дивився на цей образ, стежачи за своїми думками й настроєм: чи й цей образ був прощанням, як "Безглуздість кохання", хоч і не через дивацтво й надзвичайну людську лагідність, а через гнів і непрощенну гіркоту?.. У всій картині не було ні краплі теплішого настрою чи можливості порятунку. Кольори були блискучими, холодними й жорсткими, а гра диявольських привидів настільки огидною, що в ній була лише ненависть, нічого більше. Мельхіор це побачив і вже не лякався цього. Вигляд того, що він тут намалював, підтвердив його, скоріше за все, у рішенні більше не думати про Кальскена та про все, що з ним пов'язано.
Після завершення тієї Чорної МесиМельхіор не рвався до роботи. Восени до нього дійшов лист від незнайомця з Гента; цей чоловік бачив у друга в Брюсселі картину Мельхіора Смерть і князь церкви, і він хотів, щоб брабантський майстер написав щось подібне. Мельхіор сидів з листом у руці; у ньому він вгадав ще й досі керуючу руку Кауденберга. Він коротко написав чоловікові з Гента, що він переповнений замовленнями і не може прийняти нове.
Художник був дуже здивований, коли після Різдва до нього в гості прийшли двоє давніх друзів з Зелених Шапок — різьбяр по дереву Леонард і ювелір Гіслін Анкерт. Вони бурчали й кашляли, відкусили трохи сиру й випили пиво, яким почастував їх Мельхіор, і поволі видали з себе причину свого візиту. В місті з'явився якийсь домініканець, що само по собі ні про що не говорило, якби не те, що мавпа єпископа прийняла його з великими почестями; вже кілька днів цей монах живе в капітулі. Мельхіор не відразу зрозумів, до чого вони вели цим повідомленням.
— Адже проїжджі священики, часто зупиняються у пароха, – зауважив він.
— Але питання в тому, чи є цей монах в місті проїздом, — відповів Анкерт, співчутливо дивлячись на Мельхіора вірними сірими, як хмари, очима.
Леонард похитав головою.
— Ти неуважно слухав, Мельхіоре. Ми розповіли тобі, що то за патер, domini canis[35], чорно-білий, як мисливський пес, який вони мають на гербі свого ордена.
Мельхіор, який наливав гостям пиво, вперше підняв очі:
— Мисливська собака? Лише тепер він почав розуміти, що мають на увазі його друзі, і чому вони тут сидять. Він довго уникав товариства Зелених Шапок, вони ж розуміли його стан й залишили його в спокої, але тепер прийшли його попередити.
— Мисливська собака? — повільно повторив він.
Леонард прочистив горло.
— У місті ніяка не таємниця, Мельхіоре, що Кальскен тобою дуже незадоволений. Ти його, часом, не образив, правда?
Мельхіор вимушено посміхнувся.
— Я лише відмовився намалювати для нього картину, якою він, очевидно, хотів прикрасити свою кімнату — з Давидом і Вірсавією.
На мить запала тиша, а потім Гіслін Анкерт сказав:
— Ага.
Леонард повільно повторив:
— Давид із Вірсавією! Ну, тоді все зрозуміло; парох, звичайно ж, почувається глибоко ображеним.
Мельхіор переводив погляд з одного на іншого:
— Я не можу заперечувати, що після цієї відмови він дав мені зрозуміти — ймовірно, з помсти, — що він підозрює мене в зв'язках з темними силами...
Леонард похмуро кивнув.
— Цього ми і боялися... Сін'є, гм...
Мельхіор бачив, що різник по дереву не бажає вимовляти імені.
— Звичайно, він також натякнув на пана ван ден Кауденберга, — сказав художник, внутрішньо дивуючись, що так спокійно вимовляє це ім'я навіть після повідомлення від двох Зелених Шапок. — Він таємничий чоловік, — дав мені зрозуміти Кальскен, — що дуже зручно, якщо хочеш цим фактом скористатися.
Два брати з гільдії деякий час сиділи мовчки, поки Мельхіор наповнював їхні келихи рештою пива. На їхніх обличчях було ще більше стурбованості, Мельхіорові слова ніби підтверджували їхні похмурі припущення. Незважаючи на зовнішній спокій, Мельхіор був дуже зворушений їхньою дружбою, він навіть почувався менш самотнім, ніж тоді, коли був із Блансінтьє.
Нарешті Гіслін заговорив:
— Як ти думаєш, Мельхіоре, а чи не хотілося б тобі вирушити в дорогу на чотири-п'ять тижнів — у тебе ж мати десь на Рейні?
Мельхіору стало не по собі. Правда, його мати все ще повинна жити з братами в Клеве. Здебільшого художник намагався не думати про неї, він здавався собі таким старим, що у нього склалося враження, нібито його мати давно померла.
— Я не збираюся вирушати в подорож, Гіслін, — сказав він неохоче, — ні на кілька тижнів, ні на кілька днів.
Леонард несхвально зітхнув.
— Мельхіоре, ти не полегшуєш життя ні собі, ні іншим.
Той поплескав його по плечу.
— Пробач. Ви дали мені дружню пораду, я знаю про це... Але втікати, перш ніж дізнатися, що там у траві пищить...
Ювелір повільно осушив склянку:
— Обережність часто запобігає падінню, — прошепотів він.
Мельхіор, все ще спантеличений, спокійно знизав плечима:
— Я ще не впав, друзі. Не кожен домініканець відразу ж повинен бути інквізитором.
Двоє друзів зробили сумнівні та розчаровані міни, вони були іншої думки. Вони попрощалися з Мельхіором довгим рукостисканням, по їхніх обличчях було видно, що вони вважали його надто необачним.
Не минуло багато часу, і все місто дізналося про домініканца, який залишився у пароха капітулу в якості почесного гостя. Водночас пролунало й його ім'я: патер Ейлардус ван Хоей — ім'я, яке для багатьох нічого не говорило, для інших звучало неприємно, а в пам'яті посвячених засіло як ім'я суворого й лютого інквізитора.
Мельхіор тепер виходив частіше; йому було цікаво дізнатися про священика, який часто безстрашно показувався на вулицях. Він і сам бачив його багато разів.