Вони пролітають повз круглу баню пфайферінзької церкви, що горує над скромним іще пейзажем. Адріан і Рюдігер потрапили туди чисто випадково й того разу ненадовго. Вони навіть не заночували у Нічичирків, бо на обох другого ранку чекала праця, і вони хотіли сісти у Вальдсгуті на мюнхенський поїзд, щоб до вечора повернутися додому. Вони пообідали в заїзді на головному майдані містечка, а потім, побачивши з розкладу, що мають іще до поїзда кілька годин, подалися далі на Пфайферінг, проїхались по селу, дізналися від якоїсь дитини, що ставок там зветься Довгим Кадовбом, подивилися на зарослий деревами пагорб — Римську хору — і під гавкіт собаки на ланцюгу, якого боса служниця назвала Кашперлем, попросили склянку лимонаду біля оздобленої монастирським гербом садиби — не стільки тому, що хотіли пити, як тому, що з першого погляду на будівлю були вражені своєрідністю добротного сільського барокко.
Не знаю, що Адріан тоді "завважив", чи він зразу, чи поволі, заднім числом, з відстані, пізнав деякі обставини, транспоновані в іншу, але не дуже далеку тональність. Я ладен повірити, що спершу він не усвідомив цієї подібності й що вона вразила його пізніше, може, уві сні. Принаймні він жодним словом не прохопився про цей дивний збіг Збройносенові, та й мені теж ніколи не говорив про нього. Але, звичайно, я можу помилятися. Ставок і пагорб, величезне старе дерево на подвір'ї — до речі, берест, — оточене помальованою в зелений колір лавкою, та інші, додаткові подробиці, можливо, вразили його з першого погляду, либонь, не треба було ніяких слів, щоб відкрити йому очі, а те, що він мовчав про це, нічогісінько не означає.
Жінка, що статечно зустріла їх коло брами, вислухала й напоїла лимонадом у високих келихах, помішавши його довгими ложечками, була пані Ельза Нічичирк. Вона пригощала їх у гарній склепистій кімнаті ліворуч від сіней, майже залі, своєрідній сільській вітальні з величезним столом, віконними проймами, що свідчили про неабияку товщину стін, і з гіпсовою статуєю, крилатою Нікою Самофракійською185 на вузькій, яскраво помальованій шафі. Було у вітальні й темно-руде піаніно. Присівши біля своїх гостей, пані Нічичирк пояснила їм, що вони цією залою не користуються, а просиджують вечори в меншій кімнаті, там навпроти й трохи навскіс, якраз біля сінешніх дверей. У будинку багато зайвого місця, далі з цього боку є ще один дуже пристойний покій, абатський, названий так тому, що колись там був кабінет ігумена ченців-августинців, які тут хазяйнували. Цим господиня підтвердила, що колись їхня садиба була монастирським маєтком. Їм вона належить давно, тут виросло вже третє покоління Нічичирків.
Адріан сказав, що він сам походить із села, хоч давно вже живе в місті, поцікавився, скільки в них землі, і взнав, що їм належить близько десяти гектарів поля й лук, не рахуючи лісу. І ті низькі будівлі, обсаджені каштанами, на царині навпроти садиби, теж їхні. Колись там мешкали ченці, а тепер вони майже завжди стоять порожні, та й не дуже пристосовані для житла. Позаторік там був винайняв помешкання один художник із Мюнхена, який надумав малювати краєвиди в тутешніх околицях, на Вальдсгутському болоті тощо, і таки й намалював чимало гарних картин, тільки трохи сумних, всі в якихось сірих барвах. Три з них були виставлені в Скляному палаці, вона сама їх бачила там, а одну купив директор Штігльмаєр з Баварського дисконтного банку. Панове, мабуть, теж художники?
Певне, вона завела мову про того пожильця, щоб висловити свій здогад і з'ясувати, з ким має справу. Довідавшись, що перед нею письменник і музикант, вона шанобливо звела брови й зауважила, що такі зустрічі бувають рідше, а тому вони цікавіші. Художників хоч греблю гати. Панове відразу здалися їй поважними людьми, а художники здебільшого безтурботні шалапути, не розуміють, що життя — це не іграшки, вона має на увазі не практичний його бік, заробітки тощо, а швидше труднощі життя, його темні сторони. А втім, вона не хоче кинути тінь на художників, не каже, що їм усім аби смішки, ні, ось їхній колишній пожилець, наприклад, був дуже тихий, відлюдкуватий чоловік, радше навіть сумної вдачі, що й з його картин видно, все як не болото, то лісова галявина в тумані, аж дивно, що директор Штігльмаєр захотів купити одну з них, і якраз найпохмурішу: мабуть, він сам, дарма що фінансист, має меланхолійну жилку.
Струнка, з каштановими ледь-ледь посивілими косами, так гладенько й туго зачесаними, що в проділі видніла біла шкіра, в картатому фартусі, з овальною брошкою біля круглого вирізу на шию, вона сиділа коло них, склавши на таці маленькі, гарні, міцні руки з гладенькою обручкою на правій.
Митці їй подобаються, казала вона далі досить чистою, хоч і не без деяких діалектизмів, мовою, бо вони чуйні люди, а чуйність — найкраще і найважливіше в житті; мабуть, і весела натура художників заснована на ній, бо якраз чуйність є різна: весела й поважна, і ще невідомо, котра з них вартісніша. Може, найкраща якась третя — спокійна чуйність. Митці, звичайно, повинні жити в містах, бо ж культура там, а вони всі з нею мають справу, але, властиво, їхнє місце швидше серед селян, у яких більше чуйності, бо вони ближчі до природи, а не серед міщан, у яких чуйність або зійшла нанівець, або вони її мусять притлумлювати на догоду громадському ладові, від чого вона знову ж таки сходить нанівець. Але вона, Ельза Нічичирк, на міщан також не хоче кинути тінь, завжди є винятки, може, й такі, що не хочуть упадати в око, і той самий директор Штігльмаєр, купивши сумну картину їхнього колишнього пожильця, виявив велику чуйність і не тільки мистецьку.
Потім вона запропонувала гостям кави з пундиками, проте Збройносен і Адріан воліли за той час, що в них іще лишився, оглянути будинок і садибу, якщо господиня буде така ласкава й покаже їх.
— Залюбки, — погодилася вона. — Шкода тільки, що мій Макс (це був пан Нічичирк) тепер у полі з Гереоном, нашим сином. Гереон купив новий гноєрозкидач, і вони поїхали випробувати його. Доведеться вам задовольнитися моїм товариством.
Вони сказали, що "задовольнитися" — в цьому випадку не те слово, і пані Нічичирк повела їх просторим будинком. Найперше вони зайшли до світлиці, де дух тютюну з люльки, присутній усюди, був найвідчутніший, потім до абатського покою — не дуже великої приємної кімнати, що за своїм стилем трохи відставала від зовнішніх архітектурних форм будинку, витриманої в смаках швидше тисяча шестисотих, ніж тисяча семисотих років, облицьованої панелями, з дощаною, без килима, підлогою й зі шпалерами з тисненої шкіри попід сволоками, з образами на стінах склепистої віконної пройми, з круглими шибками в олив'яних рамцях, в які всередині були вставлені чотирикутні скельця з мальованими образками, з нішею в стіні, де над мідяним тазом висів мідяний умивальник, і з окутою залізом шафою з залізними ж таки замками в другій стіні. Ще там була кутова лава, викладена шкіряними подушками, й недалеко від вікна важкий дубовий стіл, схожий на скриню, з глибокими шухлядами під полірованою стільницею. У стільниці була зроблена невелика заглибина, обведена поріжком, а в ній стояла різьблена підставка на книжку. Над столом зі сволока звисала велетенська, неправильної форми люстра, в якій ще й досі стриміли недогарки воскових свічок і яка з усіх боків закінчувалася то волячими рогами, то лосячими, то ще якимись фантастичними фігурами.
Гості щиро похвалили абатський покій. Збройносен, задумливо похитавши головою, навіть сказав, що тут добре було б поселитися й жити, але пані Нічичирк зауважила, що письменник так далеко від громадського життя і культури міг би почувати себе дуже самітним. Повела вона гостей і на другий поверх, щоб показати їм кілька спалень, які йшли одна за одною вздовж побіленого, трохи затхлого коридору. У спальнях стояли ліжка й скрині, гак само яскраво помальовані, як шафа в залі, і лише на деяких були постелі: височенні, на сільський смак, з підбитими подушками й перинами.
— Як багато спалень! — в один голос сказали Адріан і Збройносен.
Так, погодилася господиня, і вони здебільшого майже всі стояли порожні. Лише інколи в одній або в двох хтось спав. Два роки, до торішньої осені, тут жила й тинялася по будинку якась баронеса фон Гандшуксгайм — дама, що її думки, як висловилась пані Нічичирк, не цілком узгоджувалися з думками решти людей на світі, і вона тут рятувалася від тієї неузгодженості. Вона ж, Ельза Нічичирк, досить добре ладнала з тією дамою і залюбки розмовляла з нею, часом, бувало, їй навіть щастило переконати баронесу, що її думки геть-таки несусвітські, і вона сама сміялася з них. Та, на жаль, ані зовсім позбутися їх, ані хоча б пригальмувати, щоб вони так не опановували бідолашну баронесу, не можна було, довелося віддати її туди, де є відповідний догляд.
Про це пані Нічичирк розповіла, коли вони вже спускалися сходами назад і виходили на подвір'я, щоб поглянути ще й на стайні. Іншого разу, сказала вона, ще раніше, в одній із тих спалень жила панна з вищого товариства, що привела тут дитину, — оскільки вона розмовляє з митцями, то може називати речі своїми іменами, лише прізвищ не називає. Батько тієї панни був високим судовим урядовцем у Байрейті й купив собі електричний автомобіль, з якого і почалося все лихо. Бо до автомобіля він завів і шофера, що мав возити його на службу, і той шофер, звичайний собі парубійко, тільки й того, що гарний, та ще й в облямованій галунами лівреї, геть закрутив голову панні. Вона завагітніла від нього, а як це вже вийшло на яв, батьки зчинили ґвалт — лютували, впадали в розпач, заламували руки, рвали на собі волосся, проклинали дочку, лаяли, голосили, одне слово, таке робили, що й казати не випадає. Якраз там чуйності не було, ні селянської, ні мистецької, був самий лише дикий міщанський страх за репутацію. Панна просто-таки падала до ніг батькам, що з піднятими кулаками обсипали її прокльонами, вона, ридаючи, благала їх зглянутись на неї. Врешті і вона, й мати разом зомліли. А голова суду, дрібний чоловічок з гострою сивою борідкою, в золотих окулярах, геть пригнічений горем, одного дня з'явився тут і перебалакав із нею, Ельзою Нічичирк.