Гаммелів грузовичок чекав біля бензоколонки: це був невеликий, поплямлений іржею пікап марки "шев-роле" із сліпучо-оранжевим снігоочисником, причепленим до переднього бампера. Коли він завівся, довкола зчинився
гуркіт на добрий десяток різних ладів. Я сидів посередині між батьком і Елом Гаммелом; спереду пічки не було, і я радів, що сиджу між ними. З міста ми виїжджали по Б'юкенен-роуд. Колишній наш будинок скидався на палац бабусі Зими в короні снігу, виставивши до сонця білий широкий причілок, у який я в дитинстві залюбки гатив тенісним м'ячем. Діти вже пострушували сніг із живоплотів уздовж вулиці, тільки з каштана, був а, зірветься снігова брила і стрімким, шелестким каскадом шугоне крізь гілля. Там, де будинки порідшали, на горбкуватих полях за безперервною грядою брудних кучугур, насипаних машинами, розкинулось царство незайманого снігу. Лісисті гори вдалині так само малювалися в блакитно-коричневих барвах, але тони були мляві, мов на офортних відбитках, які робляться, щоб очистити кліше.
Я й зараз ніби чую, як мене зморює тодішня втома. Я сидів у кабіні грузовичка, поки батько з Гаммелом — у рамці вітрового скла це були дві розмиті комічні постаті з якогось допотопного німого фільму — відкопували нашого "б'ю'іка", що його, розчищаючи шосе, позасипували снігом по вікна. Мені почало неприємно свербіти в носі, а потім і в горлі, і я відчув, що все це якимсь чином пов'язане із сирістю та холодом в ногах. На нас наповзла тінь горба, знявся легкий вітерець. Сонячні промені витяглися, позолотіли і зникли — світилися тільки вершечки дерев. Гаммел вправною рукою завів мотор, накинув на задні шини ланцюг і скріпив його якимсь схожим на кліщі інструментом. Потім ті самі постаті, тепер уже й зовсім розмиті синюватою сутінню, розіграли пантоміму з гаманцем, кінець якої був для мене незбагненний: помахали-помахали руками та й обнялися на прощання. Гаммел відчинив двері кабіни, ринуло холодне повітря, і я переніс своє тіло до нашого катафалка.
Ми їхали додому, і ті дні, що минули, відколи я бачив цю дорогу востаннє, стяглися і згладились в один акуратний шрам. Ось перевал Пілюлі, ось закрут і глиняний насип, де ми підібрали нашого пасажира, ось молочарня "Трилисник", де гній з-під корів забирають транспортерами і де всі, як один, сріблясті димарі на даху хліва валують димом в жовтавий рум'янець неба; ось прямий відтинок шляху, де ми колись розчавили налякану вивільгу; ось Галілея і, поруч з харчевнею "Сьома Миля",— крамниця Поттейджера, де ми спинились, щоб купити харчів. Скрупульозно, мов аптекар, що підбирає ліки за рецептом, батько обійшов полиці, набрав хліба, сушених персиків, сухого печива "Ріц", пшеничної крупи і виклав усе це на прилавок перед Чарлі Поттейджером, який був колись фермером, та, повернувшись зі служби на Тихому океані, ферму продав перекупникам і відкрив оцю свою крамницю. Він записував наш кредит у п'ятицентову коричневу книжечку і, хоч там набігало іноді й шістдесят доларів, ніколи не подарував нам ані цента.
— Ще кільце он тієї свинячої ковбаси, котра так до вподоби моєму тестю, і півфунта сервілату для малого, хай погризе,— попросив батько. Таку гойність він виявив уперше: звичайно купляв він більш ніж скромно,— одноденний запас харчів, мовби назавтра могло виявитись одним ротом менше. А тут навіть на в'язку бананів розщедрився. Поки Поттей-джер огризком олівця ретельно підбивав рахунок, батько глянув на мене:
— Ти пив свою солодку воду?
Я, її завжди тут пив — останній ковток цивілізації перед тим, як зануритись у темну глушину, котра через якесь непорозуміння стала нашим домом.
— Ні,— відповів я.— Не маю охоти. Ходімо.
— Бідний мій синочок,— гучно оголосив батько жменьці нероб у червоних мисливських шапочках, що навіть за такої негоди прийшли вистоювати тут із жуйкою в зубах,— він дві доби вдома не був, йому до мамусі хочеться.
Розлючений, я вискочив надвір. Ген за дорогою, в рамці зі снігу, чорніло озеро, наче зворотний бік дзеркала. Стояла та пора сутінків, коли одні машини вмикають фари, інші — підфарники, а деякі їдуть взагалі без світла. Батько мчав так, наче шосе було зовсім порожнє. Де-не-де його як слід розчистили, і тоді наші ланцюги калатали на інший лад. На половині підйому на Файєр-Хілл (вгорі перед нами — церковця з крихітним хрестиком, виписана чорнилом на тлі темно-синього неба) один із них обірвався і всю останню милю дороги бився об праве крило. Кілька будиночків Файєртауна роз-цяткували сутінь вікнами, що жевріли тьмяно, наче жаринки. Харчевня "Десята Миля" стояла темна, вікна у ній були забиті.
Нашої дороги ніхто не розчищав. По суті, доріг було дві: одна бігла в глиб сусідових земель, а друга, відгалужуючись від неї, спускалася в діл повз нашу садибу, щоб далі, біля ставка зі стодолою, власністю Сайласа Шелкопфа, знову вивести на шосе. Виїжджали ми з дому другою, нижньою дорогою, а поверталися верхньою. Батько завернув "б'юїк" і почав протискуватись крізь снігові замети; машина видихалася вже через якихось десять футів від шосе і стала. Мотор заглух. Він вимкнув запалювання, погасив фари.
— А як ми завтра виберемось? — спитав я.
— Не все відразу,— відповів він.— Спочатку тебе треба додому доставити. Зможеш іти пішки?
— А що ж мені ще лишається?
Занесена снігом дорога, що лежала перед нами мерехтливою сірою смугою, губилася вдалині, позначена двома нерівними рядами молодих деревець. Ніде ані вогника. Просто над нашими головами у синяві неба, що все ще гасила зорі, гігантськими грудками мармуру тихо пливли на захід бліді порозкидувані хмари — так тихо, немовби тяглись в унісон з обертанням Землі. Сніг сягав мені вище кісточок і насипався в черевики. Я спробував був ступати в батькові сліди, та крок у нього виявився надто широкий. Поволі шум, що долинав від шосе, завмер, і запанувала глуха тиша. Низько в небі перед нами блищала зоря, така яскрава, що білий цей блиск, здавалось, випромінював тепло.
— Що це за зірка?
— Венера.
— Вона завжди першою сходить?
— Ні. Часом і останньою. А часом я встаю вранці, сонце вже за лісом, а Венера все ще висить над пагорбом.
— Можна по ній орієнтуватися?
— Не знаю. Не пробував. А питання цікаве. Я зізнався:
— Ніяк не можу знайти Полярної зірки. Все мені здається, що вона більша, ніж насправді.
— Так і є. Чорт його знає, чого її такою маленькою зробили.
Сумка з продуктами, яку він ніс, спотворювала його силует, а що я вже перестав чути ноги під собою, то мені в цих обрисах ввижалися шия й голова коня, на якому я начебто Їду верхи. Я підвів очі. З кобальтового купола вгорі хтось уже змів мармурові грудки, і прозирнуло кілька тьмавих зірок. Гілля деревець обабіч розступилося, відкриваючи подовгастий приземкуватий горб нашого верхнього поля, що похмуро залиснів нам назустріч.
— Пітере?
Я аж здригнувся на звук його голосу — мені-бо здавалось, що я зовсім один.
— Що?
— Нічого. Просто хотів пересвідчитись, що ти тут.
— А де б я мав бути?
— Твоя правда.
— Може, давай я трохи понесу?
— Не треба. Вона не важка, тільки не дуже зручна.
— І нащо було купляти всі ці банани, коли ти знав, що будеш тягтися з ними півмилі?
— Слабоумство,— відповів він.— Спадкове слабоумство. Це була одна з його улюблених формул.
Леді, зачувши за горбом наші голоси, почала гавкати. Часті приглушені відголоски метеликами пурхали нам назустріч біля самої землі, ледь торкаючись пухнастої ковдри, наче боялися зринути догори, у гладку крутизну купола, що обняв штат Пенсільванію на сотню миль доокруж. З того місця, де розгалужувались нижня і верхня дороги, погожого дня бувало видно аж до самих голубих передгір'їв Аллеганів. Ми рушили вниз, під прихисток нашого горба. Першими показалися на очі дерева нашого саду, потім сарай, і, за частоколом підпорок та неплодоносного гілля — наш дім. Вікна на першому поверсі світилися, та, поки ми перейшли мовчазне подвір'я, звідкілясь у мене взялося переконання, що світло це — ілюзія, що всередині всі повмирали, тільки світла не вимкнули. Поруч почувся батьків стогін:
— О господи, тато точно гримнув с я з тих клятих сходів. Однак хтось протоптав стежку довкола будинку, а на ґанку
з усього було видно, що помпою користувалися. Леді, спущена з цепу, вимчала з темряви, тамуючи гарчання у горлі, та раптом, впізнавши нас, шугнула, як риба з води, здійнявши вихор снігу, тицяючись мордою нам в обличчя, і горло їй перехопила ледь чутна, зсудомлена, скімлива нота любові. З шумом і галасом вона вдерлась у перші з подвійних дверей до кухні, і в теплому простінку на нас війнуло гострим, добре знайомим запахом скунса.
А ось і кухня, медово-жовта, залита світлом кухня; ось обидва годинники,— червоний електричний геть, збився з правильного часу після перебою в подачі енергії, але й далі цокає собі грайливо; ось моя мама, розкинувши руки, виходить назустріч з щасливою дівочою посмішкою, щоб відібрати пакунок у батька і привітати нас із поверненням додому.
— Герої мої,— сказала вона. Батько взявся пояснювати:
— Я дзвонив тобі вранці, Кассі, але лінію перервало. Як вам тут — скрутно було? Там, у сумці — бутерброд по-іта-лійськи.
— Нам тут було просто чудово! — сказала мама. Дідусь дрова пиляв, а я на вечерю зготувала отой суп із сушеного м'яса і яблук,— бабуся його завжди варила, коли в нас харчі кінчалися.
Від плити віяло божественним духом розпарених яблук, в каміні танцював вогонь.
— Гм? — Батько, здавалося, був вражений, що життя точилося без нього.— 3 татом усе гаразд? Де це він подівся?
З цими словами він увійшов у вітальню, де на своєму звичайному місці в куточку дивана сидів мій дідусь, склавши красиві руки на грудях, а на коліні в нього лежав у нетривкій рівновазі старенький томик біблії.
— Ви пиляли дрова, тату? — голосно запитав батько.— То ви — ходяче чудо! Повинні ж були ви хоч раз, нарешті, зробить саме те, що слід!
— Джордже, ти не думай, що я себелюб, але ти вип-ад-ко-во не забув купити "Сан"?
Листоноша, звичайно)сюди не добився — справжнє горе для дідуся, котрий не йнятиме віри, що випав сніг, поки не вичитає цього в газеті.
— От чорт! — заволав батько.— Забув! Сам не знаю чого — слабоумство, певно.
Мати з собакою теж опинилися у вітальні. Леді, якій не терпілося поділитись радісною новиною про наше з батьком повернення, стрибнула на диван і з розгону тицьнула носом у вухо дідусеві.
— Марш, мар-рщ! — вигукнув він, підводячись і хапаючи біблію на льоту.
— Дзвонив доктор Аплтон,— повідомила мама.
— Гм? Так лінію ж ніби перервало?
— Ввімкнули після обіду, коли подали електрику.