— — ,
Астахов повернувся до чати вже по-темному. Митько Коршунов 'допіру привів з водопою коняі
— Це ти, Астахов? — окликнув він.
— Я. А Крючков з хлопцями де?
— Там, у халупі.
Астахов, великий, дебелий і чорний козак, сліпо мружачись, увійшов у халупу. За столом коло гасничка Щеголь-ков зашивав дратвою подертий чумбур. Крючков, заклавши руки за спину, стояв коло печі, підморгував Іванкову, показуючи на опливлого від водяної хвороби господаря-поляка,. Що лежав на ліжку. Вони щойно пересміялись, і в Іванкова ще сіпала рожеві щоки посмішка.
— Завтра, хлопці, вдосвіта виїздити на пост.
— Куди? — спитав Щегольков і, задивившись, упустив; невсукану в дратву щетинку.
—* До містечка Любов.
— Хто поїде? —спитав Митько Коршунов, входячи і ставлячи коло порогу цеберку.
, — Поїде зі мною Щегольков, Крючков, Рвачов, Попов і ти.,. Іванков.
— А я, Павловичу?
— Ти, Дмитре, залишишся.
— Ну й чорт з вами!
Крючков відірвався від печі; з хруском потягуючись, спитав у господаря:
— Скільки до Любови до цієї верст лічать.
— Чотири милі. '
— Тут близько, — сказав Астахов і, сідаючи'на ослін, скинув чобіт. — А де б тут онучу просушити?
Виїхали на світанку. Коло колодязя на виїзді боса дівчина черпала цебром воду. Крючков спинив коня.
— Дай напитись, ясочко!
Дівчина, придержуючи рукою полотняну спідницю, про-тьопала по калюжі рожевими ногами, посміхаючись сірими, в рясній лямівці вій, очима, подала цебер. Крючков пив, рука його, держачи важкий цебер, тремтіла від напрудження:. на червону випуску падали, дроблячись і стікаючи, краплі.
— Спаси Христос, сіроглаза!
— Богу Ісусу.
Вона взяла цебер і відійшла, оглядаючись, усміхаючись-
— Ти чого щиришся, їдьмо зо мною!
Крючков посунувся на сідлі, наче місце давав.
— Рушай! — крикнув, від'їжджаючи Астахов.
— Задивився? — насмішкувато скосився на Крючкова Рвачов.
— У неї ноги червоні, мов у гусеньки, — засміявся Крючков, і всі, мов за командою, оглянулись. Дівчина нахилилась над цямриною, виставивши туго-обтягнений роздвоєний зад, розкарячивши червоні повні ноги.
— Женитись би... — зідхнув Попов.
— Дай я тебе нагайкою оженю раз, — запропонував Астахов. .
— Нагайкою що...
— Жеребцюєш?
— ;Викласти його доведеться!
— Ми йому перекрут, як бугаєві, зробимо.
Пересміюючись, козаки поїхали ристю. З ближнього
горба замріло розкинуте в долині і по узгір'ю містечко Лю-<6ов. За спинами з-за горба перлося сонце. Осторонь, над чашечкою телеграфного стовпа надсаджувався жайворонок.
Астахова, що недавно закінчив учбову команду, було призначено за начальника посту. Він обрав для постою останній двір на відшибі, у бік кордону. Хазяїн — голений кривоногий поляк у білому повстяному капелюсі — відвів козаків до стодоли і показав, де поставити коні. За стодолою, за ріденьким пряслом зеленіла ділянка клеверу. Узгір'я горбилося до близького лісу, далі біліли хліба, перетяті дорогою і знову зелені блискучі скибки клеверу. За стодолою коло рівчака вартували по черзі, з біноклем. Інші лежали в прохолодній стодолі. Тхнуло там злежалим хлібом, порохом полови, мишатиною і солодким пліснявим духом земляної іржі.
Іванков, примостившись у темному кутку коло плуга, спав до вечора. Його збудили навзаході сонця. Крючков, пучками захопивши шкіру в нього на шиї, відтягував її, примовляючи:
— Роз'ївся на казьонних харчах, наїв карк, ач! Уставай, ляда, йди німців виглядати!
— Не дурій,* Кузьма!
— Вставай!
— Ну, облиш! Ну, не пустуй... Я зараз устану.
Він підвівся запухлий, червоний. Покрутив казанкуватою короткошиєю головою, міцно приробленою до широких плечей, чмикаючи носом (прохолов, лежачи на вогкій землі), перев'язав ладівницю і поволочив за собою до виходу рушницю. Змінив Щеголькова і, приладивши бінокля, довго дивився на північний захід, до лісу.
Там горбився під вітром білий розміт хлібів, на зелений мисок вільхового лісу скидався рудий потік західнього сонця. За містечком у річці (лежала вона блакитною гарною дугою) галасала купаючись дітвора. Жіночий контральтовий голос кликав: "Стаею! — Ста-а-асю! — ідзь до мне! — Щегольков скрутив покурити, сказав ідучи:
— Захід он як погорів. На вітер.
— На вітер, — погодився Іванков.
Уночі коні стояли розсідлані. В містечку гасли вогні і гомін. Другого дня ранком Крючков викликав Іванкова з стодоли,
— Ходім до містечка.
— Чого?
— Поїмо чогось, вип'ємо.
— Навряд, — сумнівався Іванков.
— Я тобі кажу. Я питав хазяїна. В отій-о халупі — бачиш— он шопа черепична? — показав Крючков чорним нігтистим пальцем, — там у єврея пиво є, ходім.
Пішли. їх окликнув, виглянувши з дверей стодоли, Астахов.
— Ви куди? —
Крючков, чином старший за Астахова, відмахнувся.
— Зараз прийдемо.
— Вертайте, хлопці!
— Не гавкай!
Старий, пейсатий, з вивернутою повікою єврей зустрів козаків поклонами.
— Пиво є?
— Вже немає, пане козаче.
— Ми за гроші.
— Ієзус Марія, та хіба я... ах, пане козаче, вірте чесному євреєві, немає вже пива.
— Брешеш ти, жиде!
— Та, пане козаче! Я вже кажу.
— Ти, ось чого... — досадливо перепинив Крючков і п'оліз до кишені їиаравар по витертий гаманець.
— Ти дай нам, а то лаятись почну!
Єврей мізинцем притиснув до долоні монету, опуцтив вивернуту рурочкою повіку й пішов до сіней.
За хвилину приніс вогку, з ячмінною лускою на боках, пляшку горілки.
— А казав немає. Ех ти, чудар!
— Я казав — пива немає.
— Закусити дай чогонебудь.
Крючков ляпасом вибив корка, налив чашку по вищерблені вінця.
Вийшли напівп'яні. Крючков пританцьовував і загрожував кулаком у вікна, що зіхали .чорними проваллями.очей..
У стодолі позіхав Астахов. За стінкою вогко хрумкали коні.
Ввечорі поїхав з донесінням Попов. День змарнували в безділлі.
Вечір. Ніч. Над містечком у височині рубаною раною жовтий розвал молодика.
Зрідка в садку за домом впаде з яблуні достиглий плід. Чути мокрий хляп. Надпівніч Іванков почув кінське тупотіння вулицею містечка. Виліз з рівчака, вдивляючись, але на місяць бинтом лягла хмара: ніцого не видно за сірим рядном непрогляді.
Він розштовхав Крючкова, що спав коло входу до стодоли.
— Кузьма, верхівці біжать. Устань но!
— Звідкіля?
— Містечком.
Вийшли. Вулицею сажнів за п'ятдесят хрушко чечокав копитний говір.
— Побіжімо в садок. Звідти чутніш.
.Проз дім ристю в садок. Залягли під тином. Глухий гомін. Брязкіт стремен. Скрипіння кульбак. Ближче. Видно неясні обриси вершників.
їдуть по чотири в лаві.
:— Хто їде?
— А тобі кого треба? — обізвався тенорок з передніх лав.
— Хто їде? Стрілятиму! — Крючков клацнув засувкою.
— Т-р-р-р, — спинив коня один і під'їхав до тину.
— Це прикордонний загін. Пост, чи що?
— Пост.
— Якого полку?
— Третього козачого.
— З ким ти там, Тришин? — спитали з темряви.
Той, що під'їхав, обізвався.
— Це козачий пост, ваше благородіє.
До тину під'їхав ще один.
— Здорово, козаки!
— Здрастуйте, — не зразу обізвався Іванков.
— Давно ви тут?
— Від учора.
Другий, під'їхавши, витер сірника, закурюючи, і Крючков побачив офіцера в формі прикордонника.
— Наш прикордонний, полк зняли ,з кордону, — заговорив офіцер, пихкаючи цигаркою. — Майте на увазі, що ви тепер — лобові. Ворог завтра, можливо, просунеться сюди.
— Ви куди ж це їдете, ваше благородіє? — спитав Крючков, не здіймаючи пальця з цииґеля.
— Ми маємо за дві верстви звідси приєднатися до нашого ескадрону. Ну, рушай, хлопці! Всього кращого, козачки!
— Час добрий.
Вітер безжально зірвав з місяця бавовняну бинду хмари, і на містечко, на купи садків, на Гулястий верх стодоли, на загін, що виїздив на узгір'я, жовтою гнійною сукровицею потекло мертве світло.
Ранком поїхав з донесінням у сотню Рвачов: Астахов переговорів з господарем, і той, за невелику плату, дозволив укосити коням клеверу. З ночі коні стояли засідлані. Козаків лякало те, що вони залишились віч-на-віч з ворогом. Раніш, коли знали, що попереду них прикордонна варта, не було цього почуття відірваности й самотности; тим дужче далося воно взнаки, як дізнались, що кордон оголено.
Хазяйська паша була недалеко від стодоли. Астахов призначив косити Іванкова і ІДеголькова. Господар під білим лопухом повстяного капелюха повів їх до своєї ділянки. Щегольков косив, їванков згрібав вогку траву і зав'язував її у фуражирки. Тим часом Астахов, стеживши в бінокль за дорогою, пХо манила до( кордону, побачив хлопчика, що біг полем з південного заходу. Він бурим незлинялим зайцем котився з горбка і ще здалека щось кричав, розмахуючи довгими рукавами сурдута. Підбіг і, ковтаючи повітря, поводячи округленими очима, крикнув:
— Козак, козак, пшишед герман! Герман пшишед от-то!
Він простягнув хоботок довгого рукава, і Астахов, що
припав до бінокля, побачив крізь. кружальця шкелець далеку рясну групу вершників. Не відриваючи очей від біноклю, гукнув:
— Крючкові
Той вискочив з косих дверей стодоли, оглядаючись.
— Біжи, хлопців клич! Німці! Німецький роз'їзд!
Він чув тупотіння Крючкова і тепер вже ясно бачив у бінокль, як купка вершників пливла за рудуватою смугою трави.
Він розпізнавав навіть гніду масть їх коней і темносиню фарбу мундирів. їх було понад двадцять чоловіка. їхали вони тісно скупчившись, в безладді; їхали з південного заходу, тоді як спостерігач чекав їх з північного заходу. Вони перетяли дорогу і пішли навскоси гребенем понад улоговиною, де розкинулось містечко Любов. .
, Висунувши з зморшкуватих губ кінчик прикушеного язика, сопучи з напрудження, їванков затягував у фура-жйрку ворох трави. Поруч, посмоктуючи люлечку, стояв клишоногий господар-поляк. Він, сунувши руки за пасок, насупившись з-під крисів капелюха, оглядав косаря-ІЦеголь-кова.
— Хіба це коса? — лаявся той, злісно замахуючи маленькою, мов цяцьковою косою:—косиш нею?
— Косю, — відповів поляк, заплітаючи язиком за обгризений мундштук, і випростав один палець з-за паска.
— Оцією твоєю косою в баби на страмному іуіісці косити!
— Угу-м, — погодився поляк.
їванков пирснув. Мордате обличчя його набігло краскою, — торкни нігтем — і тугою цівкою свисне кров. Він хотів щось сказати і, оглянувшись, побачив Крючкова, що біг ріллею. Той біг, придержуючи рукою шаблю, метляючи ногами по грудкуватій землі.
— Кидайте!
— Чого ще? — спитав Щегольков, втикаючи косу вістрям у землю.
— Німці!
Іванков пустив фуражирку. Господар, пригинаючись, майже чіпляючи руками землю, наче над ним дзикали кулі, побіг до хати.