Сидячи тут, я вже не мав на них права, й, правду кажучи, то була невелика втрата. Мої спогади? Ні, ні, зовсім не втрата того, що вони вже не мої. Важкувато тільки, мабуть, замінити їх тими, які мені зараз личили, бо цим останнім бракувало точности. Дивне відчуття ослаблої, я б навіть сказав, спорожнілої пам'яті охопило мене в моєму розкішному куточку. Я виявив, що нічого не знаю про себе, крім того, що моє дитинство пройшло в Люксембурзькому замку, й лише два три імені, на кшталт Ридикюля й Мініми, надавали певної реальности моєму новому минулому.
Ба більше: аби уявити собі замок, в стінах якого я виріс, мені треба було закликати на допомогу зображення англійських замків на порцелянових тарілках, з яких колись, за часів мого низинного існування, я зчищав залишки, а це вже схоже на неприпустиме вторгнення відкинутих спогадів у ті, які відтепер мені личили.
Ось такі думки й міркування, роїлися в мозкові мрійника під квапливий ритмічний стукіт потяга, й, треба сказати, думки, аж ніяк не неприємні. Навпаки, мені здавалося, що ця внутрішня порожнеча, ця розпливчаста невизначеність спогадів зі своєю меланхолією найкращим чином поєднується з моїм високим суспільним становищем, і я навіть був задоволений, що все це знаходить своє відображення в моєму погляді — задумливо-мрійливому, злегка журливому погляді аристократа, який може дозволити собі щось не пам'ятати.
Потяг рушив з паризького вокзалу о шостій вечора. Коли сутінки згустились і в вагоні спалахнуло світло, моє купе здалося мені ще елеґантнішим. Кондуктор, людина вже в літах, тихенько постукавши, спитав дозволу ввійти і, отримавши його, шанобливо приклав руку до кашкета; повертаючи квиток, він знову відкозиряв. Цьому славному чоловікові, на обличчі якого були написані чесність і добропорядність, при виконанні своїх обов'язків доводилося стикатися з представниками різних верств суспільства, в тому числі з підозрілими елементами, і зараз йому було приємно вітати в моєму обличчі вихованого аристократа, самий вигляд якого ошляхетнює. І справді, цьому кондукторові вже не потрібно було турбуватися про мою долю, коли я перестану бути його пасажиром. Цього разу я замість співчутливих розпитувань про його сімейний стан тільки прихильно йому посміхнувся й кивнув зверху вниз; а він, як людина консервативних поглядів, від такої милости, очевидно, сповнився відданости, що межує з готовністю захищати мене власними грудьми.
Офіціант, який розносив квиточки на обід у вагон ресторані, теж дав знати про себе делікатним стуком у двері. Я взяв у нього номерок, і оскільки незабаром уже задзвонив ґонг, що сповіщав початок обіду, я, аби трохи збадьоритися, вийняв із сітки свій несесер, в якому виблискувало найрізноманітніше дорожне причандалля, поправив краватку перед дзеркалом і пішов по вагонах до ресторану, де метрдотель коректним і гостинним жестом негайно підсунув мені стільця.
За цим же столиком сидів перед закусками немолодий пан витонченої статури, трохи старомодно вдягнений (я пригадую, що на ньому, здається, був високий стоячий комірець), з шпакуватою борідкою, який у відповідь на моє чемне "добрий вечір" підняв на мене свої зірчасті очі. У чому була ця "зірчастість", сказати не берусь. Можливо, його очі були особливо ясні, особливо м'які, променисті? Безперечно, але хіба тому я назвав його погляд "зірчастим"? Адже коли ми говоримо, наприклад, про райдужну оболонку ока — це звучить звично і є позначенням фізіологічним, сказати ж, що у людини райдужний погляд, — вже оцінка її моральної своєрідности; так було і з його зірчастими очима. Їхній погляд відірвався від мене не відразу; він пильно стежив за тим, як я сідав, і тримав у полоні мій погляд, спочатку, власне, не виражав нічого, крім добродушної серйозности, але невдовзі у ньому зблиснула якась схвальна, точніше заохочуюча посмішка, що супроводжувалася легкою усміхненістю рота над борідкою. Літній пан відповів на моє вітання з великим запізненням, коли я вже сів і взявся за меню. Вийшло так, ніби я нехтував цією необхідною чемністю, а зореокий повчально випередив мене. Тому я мимоволі повторив:
— Bonsoir, monsieur.[169]
І він доповнив свій погляд словами:
— Бажаю вам приємного апетиту. Ще й додав: — Зрештою, ваша молодість незаперечно свідчить про його наявність.
Розмірковуючи про те, що людина із зірчастими очима може дозволити собі розкіш поводитися трохи незвичайно, я відповів йому усмішкою й легким нахилом голови, хоча моя увага в цю мить уже зосередилася на сардинах і салаті, які мені подали. Мені хотілося пити, тож я замовив пляшку єлю, і мій сивобородий візаві, не переймаючись можливим закидом про непрошене втручання, знову висловив мені своє схвалення.
— Дуже розумно, — сказав він. — Дуже розумно пити увечері міцне пиво. Пиво заспокоює й допомагає заснути, тоді як вино зазвичай діє збудливо й розганяє сон, окрім тих випадків, коли вже дуже сильно нап'єшся.
— Це зовсім не мій смак!
— Я так і думав. Загалом, нам ніщо не завадить за бажанням продовжити свій нічний відпочинок. У Лісабоні ми будемо тільки близько полудня. Чи ви їдете не до кінця?
— Ні, я їду до Лісабона. Досить довгий шлях.
— Напевне, ви вперше здійснюєте таку довгу подорож?
— Відстань від Парижа до Лісабона, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то мізерія в порівнянні з тим, яку відстань я маю здолати.
— Ти диви, — вигукнув він жартівливо, роблячи вигляд, що вражений моїми словами. — Значить, ви маєте намір всерйоз проінспектувати цю зірку та її сьогочасне населення?
У поєднанні зі своєрідністю його очей те, що він назвав землю "зіркою", здалося мені особливо дивним. А слово "сьогочасне" стосовно "населення" відразу збудило в мені відчуття великого простору. Крім того, в його манері говорити та в міміці було щось від розмови дорослого з дитиною, нехай тямущою, але дитиною, щось м'яке і дражливе. Знаючи, що я виглядаю молодше за свої роки, я на це не образився.
Він відмовився від супу й без діла сидів навпроти мене, тільки час від часу наливаючи собі в склянку воду віші, що йому доводилося робити вельми обережно, оскільки вагон добряче гойдало. Зайнятий їжею, я на хвилину здивовано підвів очі від тарілки, але не став вдумуватися в його слова. Тоді як він, мабуть, не бажаючи, аби розмова вичерпалася, провадив далі:
— Отже, хай би якою далекою була дорога, до її початку не треба ставитися легковажно лише через те, що це початок. Ви прибудете в дуже цікаву країну, з великим минулим, країну, якій зобов'язані вдячністю всі любителі подорожей, бо в давні часи багато шляхів було відкрито саме нею. Лісабон (сподіваюся, ви не обмежитеся лише пробіжним його оглядом) колись завдяки своїм першовідкривачам був найбагатшим містом світу; шкода, що ви не побували у ньому п'ять століть тому, він би постав перед вами, як місто, оповите пахучими заморськими прянощами, місто, де лопатами загрібають золото. На жаль, історія значно зменшила його далекі й прекрасні володіння. Але країна і люди — ви в цьому переконаєтесь — залишилися чарівними. Я кажу про людей, тому що в пристрасті до подорожей закладена чимала частка туги за невідомою людяністю, жагучого бажання зазирнути в чужі очі, в чуже єство, порадіти іншій статі, іншим звичаям і вдачам. Чи як ви гадаєте?
Що я мав йому відповісти? Я погодився з його думкою і з тим, що пристрасть до подорожей врешті є лише своєрідною допитливістю чи своєрідним потягом до нового.
— У країні, яку ви завтра побачите, — провадив він далі, — вам зустрінеться вельми цікаве своєю строкатістю змішання рас. Змішаним, як вам, звичайно, відомо, було ще корінне населення Португалії — іберійці й кельти. А протягом двох тисячоліть фінікійці, карфагеняни, римляни, вандали, свеви й вестґоти та головне араби і маври чимало попрацювали, аби створити той тип, який ви побачите, з вельми привабливим додаванням негритянської крови, крови чорношкірих рабів, яких у величезних кількостях ввозила Португалія, коли ще володіла всім африканським узбережжям. Тому не дивуйтеся своєрідній специфічності волосся, губ і меланхолійно тваринного погляду, характерного для тамтешніх жителів. Але відверто переважає, ви й самі це побачите, тип мавритансько-берберський, що поширився ще за часів такого тривалого арабського панування. З усього цього постала не надто потужна, але дуже приємна порода людей: чорняві, з ледь жовтуватою шкірою й досить витонченої статури, з розумними, красивими карими очима…
— Буду дуже радий все це побачити, — сказав я й додав: — Дозвольте запитати, самі ви теж португалець?
— Ні, ні, — відповів він, — але я вже давно осів у Португалії. І зараз їздив до Парижа лише на короткий тер мін, у справах, у службових справах. Що ж це я хотів сказати? Ах, так, трохи придивившись, ви виявите арабсько-мавританські елементи і в архітектурі, до того ж у всіх містах. А що стосується Лісабона, то вважаю обов'язком попередити вас, що він дуже бідний історичними пам'ятками. Ви ж знаєте, це місто розташоване в сейсмічному центрі, й один лише страшний землетрус минулого століття на дві третини його зруйнував. Проте зараз це знову доволі розцяцьковане місто з безліччю визначних місць, так що я навіть не знаю, на яке з них вказати вам у першу чергу. Мабуть, перш за все вам слід відвідати наш ботанічний сад на західній височині. У Європі нема йому рівних, тому що в цьому кліматі тропічна флора виростає нарівні з флорою середньої смуги. Він рясніє араукаріями, бамбуком, папірусом, юкками й різноманітними пальмами. Але цього мало, там ви побачите дерева, які, власне, не належать до сучасної рослинности нашої планети, а саме — деревоподібну папороть. Підіть туди зараз же після приїзду й погляньте на цю рослину кам'яновугільного періоду. Це вам не коротенька історія культури, це стародавність самої Землі.
Мене знову охопило відчуття безмежних просторів, яке його слова вже одного разу у мене викликали.
— Звичайно, я негайно туди завітаю, — запевнив я.
— Ви вже вибачте, — вирішив він додати, — що я нав'язуюся вам зі своїми вказівками й ніби намагаюся керувати вами. Але знаєте, що я пригадую, дивлячись на вас? Морську лілею. — Це звучить більш ніж втішно.
— Тому що здається вам назвою квітки.