Великий центр. Кипить, як у казані. Люди, висолопивши язики, заклопотано сновигають туди й сюди. А на них ніхто не дивиться. Дитина, бідолашна, хоче їсти, і, як на те, в літню пору повно яблук, груш та сливок. Дитина плаче, так їй хочеться сливок, а в кишені, сказати б, ні шеляга. Він зупинив одного, другого, шукає поради, тільки поради.
— Що робити, люди добрі? Так, мовляв, і так, маю, як бачите, коштовний діамант, цілий мільйон...
Всі дивились на нього, як на божевільного: вештається з голим і босим хлопчиком якийсь обірваний, обшарпаний голодранець і каже, що має мільйон. Стельмах почав їм пояснювати, розповідати, що сказав пан, та хотів їм показати, що саме його хлопчик уміє. А вони висміяли його, ще й вилаяли! Це його образило. Тоді він пішов до молоді, до одного юнака, до другого, розповів, що сказав пан, і попросив їх дозволити, щоб хлопчик заграв, хай тоді побачать, на що цей хлопчик здатний... Вислухавши хлопчика, вони спитали Стельмаха:
— Чого ж ви, власне кажучи, хочете, пане добродію?
Чого йому хотіти? Йому треба хоч кілька карбованців,
щоб було на що повернутись додому... Тоді озвався один з молодих людей:
— Знаєте що? Ми вам улаштуємо концерт!
Шапкар подумав собі: "Чорти їх батька зна, що це таке "концерт". Але коли вони кажуть концерт, нехай буде концерт..."
Одне слово, хлопчик їм сподобався. Молоді люди найняли зал, надрукували афіші й пішли по хатах спродувати квитки — ніхто не купує. Кепська справа. Що ж воно буде?
— Не турбуйтеся,— сказали вони,— до концерту ще далеко.
Настав вечір концерту. Вже восьма година. Дев'ята година. Пїв на десяту — нікого немає. Тільки десь об одинадцятій зібралося, може, з десятеро юнаків. Почали роздивлятися: де хлопчик? Хлопчик спить. Насилу розбудили. Поставили на стільця. Хлопчик розігрався — ну-ну! Оце так був концерт. Дитину оточили і ну тиснути, цілувати, мало не задушили. Але що з того, коли не було навіть чим заплатити за залу? Повернулись додому, тобто до заїзду, стомлені, розбиті, голодні. їсти, сказала хазяйка заїзду, вже пізно... Хоч би ліжко, де переночувати... але хазяїн зажадав, щоб йому спершу заплатили. Кепська справа! Вони постелили одежину на долівці й полягали спати, поклавши замість подушки кулак під голову. Хлопчик заснув — дитина лишається дитиною. А батько лежав, міркував, мало мозок не висох зовсім: як вирватися звідси? Він почував, серце йому віщувало, що тут, поряд нього, на драній одежині, валяється цілий скарб. Мільйон. Але даремно благати, кричати — я цар Соломон! * Хто повірить? З цими думками він, тобто батько, заснув, і приснився йому чудернацький сон: у центрі міста височіє слива. На самій вершині дерева стоїть його син і трусить, трусить сливу, а з неї падають батькові в руки... не сливи, а — мільйони! Мільйон за мільйоном. Мільйон за мільйоном. Батько нахиляється аж до землі, оглядається на всі сторони, піднімає ці мільйони й запихає їх у кишені. Син з верху дерева питає:
— Тату, ще?
— Ще, ще! — відповідає йому батько, збираючи мільйони. Раптом чути вдалині шум, галас.
— Досить трусити! — каже він синові й прокидається. Виявилось, що він лежить разом з хлопчиком на долівці, одежина в головах. У хаті повно людей. Хазяїн білий як крейда, хазяйка заламує руки й плаче:
— Мої перли! Де мої перли?..
Він підвівся з долівки, хотів піти до дверей, але йому сказали:
— Пробачте, пане добродію, ми вас спершу обшукаємо...
— Як то — ви мене обшукаєте?
— Ми роздягнемо вас,— сказали йому,— догола, вас і вашу дитину, і обшукаємо. Може,— сказали вони,— вночі до вас помилково залізли хазяйчині перли...
(Очевидно, тут не вистачає кількох сторінок, бо з дальшої розповіді переконуєшся, що Стельмах з його вундеркіндом уже в Петербурзі, і хлопчика звуть уже не Гер-шонько, а Гриша, і що він уже одержує стипендію).
Прибули до Петербурга, а місто кипить. Ходимо від одного до другого, від другого до третього. Тут сніданок, там обід, а там вечеря. Дитину скрізь просто на руках носять... Усюди, де тільки влаштовуються бал, концерт, вечір, тільки й чути: "Гриша Стельмах", "Гриша Стельмах". Студенти, професори, дами — усі в один голос: "Гриша Стельмах!" Про гроші годі й казати, адже хлопчик одержує стипендію. Щоправда, стипендія коштувала батькові багато крові й зусиль. Довелося побігати по місту, помучитися, зазнати образ. Насилу, з превеликими труднощами, пощастило, і то завдяки одному вельможі (кат, душогуб! — а проте допоміг!). Одне слово, довго розповідати... Так минув рік і ще кілька років. Дитина росла, а слава зростала ще швидше. Вже немає, хвалити бога, де взяти для хлопчика вчителя. Край. Немає професорів у Петербурзі. Він усіх перевершив. Що буде далі? Час подумати про майбутнє. Завжди стипендію не даватимуть. Пора са-мим почати заробляти. Треба виїхати з хлопцем у великий світ, і то якомога швидше, бо поки "вундеркінд" — дитина, це — чудо на яке кожен хоче подивитися, а тільки-но скине короткі штанці, дитина вже не дитина, і чудо вже не чудо. Хто його зна, що виросте з хлопчика і в чиї руки він може попасти... Отже, треба поспішати... Так вирішив батько і так воно було, тобто не так усе робиться, як мовиться. Виїхати у великий світ — коштує чимало, а грошей катма. Що ж робити? Треба шукати виходу, знайти компаньйона: твої гроші, мій крам... Господь бог допоміг йому, він знайшов охочого, німця, на прізвище Шульц, який взяв на себе всі витрати з умовою: скільки зароблять — ділитимуть нарівно: половина тобі, половина мені. Лишилася одна тільки заковика, одна маленька дрібничка: Шульц хотів укласти контракт на десять років. "Німцю! Ти збожеволів чи з глузду з'їхав? Які такі десятки років? Досить одного року, двох, трьох років, нарешті!" Але ж той затявся, хоч гвалт кричи. Ото ще впертий німець! Тим часом зволікати далі не можна було. Гроші кінчаються, з дому пишуть, щоб і їм переказували на витрати. Туди-сюди, на-силу-силу порозумілися, домовились на п'ять років. Розписалися в контракті, як належиться, і в добрий час подались у великий світ. Почали гатити концерти, один за одним, і, хвалити бога, вдало. Куди б не приїхали, робилося щось страшне. Всі, як на пожежу, збігалися послухати Гришу Стельмаха. Людей — як піску на дні морському, як зірок у небі. Багатіїв, магнатів, панів, вельмож — достобіса, начя мухи, що злітаються на солодке, а гроші, гроші сиплються звідусіль. Досадно тільки, що треба ділитися з отим німцем! За віщо йому давати стільки грошей? Що він уклав у діло: батькову спадщину? Чи це така вже велика наука? Він сам, хвалити бога, знає, як провадити концерти. Теж мені велике діло: приїздиш до якого-небудь міста і насамперед сповіщаєш усі газети, тобто платиш за анонси, а вони починають бити в барабани: "Гриша Стельмах має приїхати!", "Гриша Стельмах їде!", "Гриша Стельмах приїхав!" Наймаєш зал або театр, розвішуєш афіші, друкуєш квитки, і вся премудрість. Шкода, та й годі, що треба з німцем ділитись. Але, коли вже встряв, нічого не поробиш, пропаща справа. Єдина втіха, що ось-ось закінчаться п'ять років, контракт утратить 5 силу, і він попрощається з німцем. Хто тоді зможе рівнятися з ним? "Його крам — його й гроші..."
Так, гладячи собі черевце й сяючи на обличчі, закінчив Стельмах свою біографію і почав розпитувати в Щупака, що чувати в нього і взагалі в єврейському театрі? Бо єврейський театр для нього, сказав Стельмах, то найбільша насолода. Синові концерти — це заробітки, але ж розважитись він іде до театру. До єврейського театру. Він дуже любить єврейський театр і тому знайомий з усіма єврейськими акторами. Саме тому зав'язалася його дружба з Щупаком. Приїжджаючи до будь-якого міста, розповідав Стельмах, він насамперед допитується, де готують єврейські страви і чи є там єврейський театр? Єврейська риба і єврейський театр — чи є щось кращого на світі? Ще перше, ніж прибув сюди, він уже чув, що в його друга Щупака є новина, якась співачка Роза Співак. її дуже хвалять...
— Оце вона,— сказав йому Щупак, показавши на мене червоними безбровими очима. Стельмах простяг мені руку, теплу, м'яку, як подушка, волохату руку з короткими волохатими пальцями, а на обличчі йому розпливлася солоденька усмішка — ось-ось розтане від насолоди.
— Таки справді? — спитав він.— Хто вона й звідки?
— Вона моя племінниця з Варшави, сирітка, без батька, без матері,— не червоніючи, бреше Щупак, стулює зморщені губи і хоч би навіть скривився.
— Бідолашна! — з жалісливою усмішкою каже Стельмах, потискує мені руку і, прощаючись, обіцяє, що прийде ввечері.
— Будь-що прийду,— сказав він,— послухати, як ви співаєте.
— З хлопцем? — спитав у нього Шолом-Меїр Мурав-чик.
— Воронь боже! — відповів Стельмах і, як обпечений, аж підхопився з місця.— Як то? Мій Гриша піде в єврейський театр? Ха-ха! Якби я хоч раз з'явився з ним у єврейському натовпі, все пропало б — корова разом з налигачем... Не тому що він у мене не єврей, крий боже! Навпаки! Але це треба зрозуміти. Це тонка матерія... (Тут Стельмах показує короткими товстими пальцями, яка це тонка матерія).— Що ви, жартуєте,— сказав він,— з моїм Гришею? Мій Гриша їздить тільки першим класом, там, де євреї не їздять... І зупиняється тільки в найкращих, найрозкіпшіших готелях. А як треба піти на концерт — нехай це буде за три кроки від готелю,— він лише їде, і тільки у критій кареті. На нього,— каже він,— не можна дивитися просто, без грошей, ха-ха. Коли хто хоче на нього подивитися, треба спершу звернутись до німця. А німця,— сказав Стельмах,— поважають, хоч цей німець, між нами кажучи, також єврей, незважаючи на прізвище Щульц. Але він не хоче, щоб про це знали... Не личить... А тому, коли хтось приходить до мене й хоче побачити мого Гришу, попросити якоїсь послуги чи просто познайомитись, я його відпроваджую до німця, ха-ха, до німця!..
Отакий Стельмах. І цій людині я маю завдячувати всією моєю кар'єрою, а можливо, й усім життям. Лист мій трохи розтягнувся, я передала куті меду, а тому про дальше напишу іншим разом. Бувай здоровий, мій любий!
П'я т и й лист
Мій найкращий друже!
"Прихильник єврейського театру" Меїр Стельмах майже не вилазив з нашого театру. Щовечора він бував у нас, слухав по кілька разів одне й те саме, і йому не набридало.