Він біг прямо й швидко — дощ йому не подобався. А вона рухалася повільніше, збирала дорогою незабудки, первоцвіт, дзвіночки, то пробігала вперед пару кроків, то спостерігала, як він віддаляється.
Коли, засапавшись, вона зайшла зі своїми квітами в хатину, він уже розпалив вогнище, потріскували гілки, її гострі груди піднімалися й падали, волосся злиплося під дощем, обличчя розпашілося, а тіло блищало і стікало водою. Задихана, з широко розплющеними очима, з невеликою мокрою головою і повними, наївними стегнами, по яких збігала вода, вона здавалася зовсім іншою істотою.
Він узяв старе простирадло й обтер її, а вона в той час стояла, наче дитина. Тоді витерся сам і зачинив двері хатини. Вогонь розгорався. Вона занурила голову в другий кінець простирадла й витерла мокре волосся.
— Ми витираємося одним рушником — тож посваримося! — сказав він.
Вона на секунду підвела голову, волосся вкрай розкуйовджене.
— Ні! — сказала вона, подивившись широко розплющеними очима. — Це не рушник, а простирадло.
І вона далі старанно витирала голову, а він старанно витирав свою. Все ще задихані від напруження, кожен загорнутий в армійську ковдру, відкривши до вогню тільки груди, вони сиділи пліч-о-пліч на колоді, дивилися на полум'я і втихомирювалися. Коні був неприємний дотик ковдри до шкіри. Але простирадло вже цілком вимокло.
Вона скинула ковдру і вклякла на глиняній долівці біля каміна, притримуючи голову над вогнищем і струшуючи волосся, щоб висушити його. Він вивчав прекрасний вигин її стегон. Сьогодні вони зачарували його. Як здіймалися вони до багатої округлості її тяжких сідниць! А між ними, у таємничому теплі — потаємні входи!
Він поплескав її рукою, ніжно й довго насолоджуючись вигинами й півкулями.
— У тебе такий га-арний хвостик, — сказав він пестливо гортанною вимовою. — У тебе найкращий задок на світі! Найкращий жіночий задок узагалі! І кожна його п'ядь — жінка; це ясно як день! Він у тебе не такий, як у плоских дівчат, яким би краще вродитися хлопцями, не такий! А справжня похила підвалина, таке до чорта люблять мужчини. На такій підвалині може триматися світ, отак!
Впродовж цих слів він ніжно поплескував округлий "хвостик", доки з нього до його рук запашів якийсь слизький вогонь. І його пучки, наче ніжні пензлики вогню, час від часу торкалися двох потаємних дірочок.
— І я радий, що ти можеш какати й пісяти. Я не хочу жінки, котра цього не може.
Коні не стримала раптового напливу враженого сміху, та він незворушно вів далі:
— Ти — справжня, так! Ти — справжня, хоч трохи курва. Тут ти все те робиш, і я кладу сюди руку і люблю тебе за це. Я люблю тебе за це. У тебе достойний жіночий задок, гордий собою. Він зовсім себе не соромиться, зовсім.
Він твердо й надійно поклав руку на її таємничі місцини, наче з приязним привітом.
— Я люблю їх, — сказав він. — Я люблю їх; якби я жив тільки десять хвилин і попробував твій задок, я б вважав, що прожив ціле життя, бачиш! Індустріальна система чи ні! Це краща хвилина мого життя.
Вона повернулася й вилізла йому на коліна, притиснувшись до нього.
— Поцілуй мене! — прошепотіла вона.
І вона знала, обоє вони думали про скору розлуку, і зрештою її охопив сум.
Вона сиділа в нього на колінах, поклавши голову йому на груди, звільна розкинувши блискучі ноги кольору слонової кості. Вогонь кидав на них нерівномірне світло. Опустивши голову, він дивився на складки її тіла у проміннях вогнища, і на жмутик ніжного коричневого волосся між її розкритими ногами. Він простяг руку до столу, що стояв позаду, і взяв букетик ще вогких квітів, краплі дощу стікали на підлогу.
— Квіти залишають за дверима будь-яку погоду, — сказав він. — У них немає дому.
— І навіть хатини! — пробурмотіла вона.
Пальцями він спокійно повстромлював кілька незабудок в ніжний коричневий жмутик Венериного пагорба.
— От! — сказав він. — Незабудки на належному місці!
Вона глянула на дивні молочно-білі квіточки в коричневому волоссі на її лоні.
— Хіба не чарівно! — сказала вона.
— Чарівно, як саме життя! — відказав він. І він застромив у волосся рожевий пуп'яночок первоцвіту.
— От! Тут ти мене не забудеш! Це — Мойсей у комишах.
— Ти не проти, що я їду, правда? — вона запитала тужливо, заглядаючи йому в лице.
Та під тяжкими бровами його лице залишалося незворушним. Вираз був цілком непроникним.
— Роби так, як вважаєш за потрібне, — сказав він доброю англійською мовою.
— То я не поїду, якщо ти проти, — сказала вона, притискаючись до нього.
Запала мовчанка. Він нахилився й підкинув ще одне поліно у вогонь. На його мовчазному відсутньому обличчі пробігали відблиски вогню. Вона чекала, та він не озвався ні словом.
— Я думала, що це добрий початок для розриву з Кліфордом. Я справді хочу дитину. І в мене появиться шанс… — Вона затнулася.
— Дати їм вигадати пару побрехеньок, — сказав він.
— Так, і це теж. Ти хочеш, щоб вони знали правду?
— Мені байдуже, що вони думають.
— А мені не байдуже! Я не хочу, щоб вони плескали про мене своїми холодними язиками, принаймні, доки я в Реґбі. Коли я піду остаточно, хай думають що завгодно.
Він мовчав.
— Але сер Кліфорд сподівається, що ти повернешся до нього?
— О, я маю вернутися, — сказала вона, і вони замовкли.
— І ти хочеш народити дитину у Реґбі? — запитав він.
Вона охопила рукою його шию.
— Якщо ти не забереш мене, мені доведеться, — сказала вона.
— Куди тебе забрати?
— Куди завгодно! Геть! Але подалі від Реґбі.
— Коли?
— Ну, коли я повернуся.
— Але яка користь повертатися і робити щось двічі, якщо ти вже поїдеш звідси, — сказав він.
— О, я мушу вернутися. Я пообіцяла! Я так вірно обіцяла. Крім того, насправді я повернуся до тебе.
— До єґеря твого чоловіка?
— Не бачу, яке це має значення, — сказала вона.
— Ні? — Він трохи подумав. — А коли ж ти збираєшся остаточно поїхати звідси знову? Коли точно?
— О, я не знаю. Я повернуся з Венеції. І тоді ми все приготуємо.
— Як приготуємо?
— О, я скажу Кліфордові. Я повинна йому сказати.
— Повинна! — кинув він і замовк.
Вона міцно охопила його шию.
— Не треба мені ускладнювати, — благала вона.
— Що ускладнювати?
— Поїздку в Венецію і влаштування всіх справ.
Легка усмішка, наполовину оскал, зблиснула на його лиці.
— Я нічого не ускладнюю, — сказав він. — Просто хочу з'ясувати, чого ти прагнеш. Але ти сама по-справжньому себе не знаєш. Ти хочеш виграти час, поїхати звідси і все обдумати. Я тебе не виню. Думаю, ти мудра. Може, волітимеш залишитися господинею Реґбі. Я тебе не винитиму. Я не можу запропонувати жодних Реґбі. Ти по суті знаєш, чого від мене можна чекати. Ні, ні, думаю, ти маєш рацію! Я справді так думаю! І не рвуся жити з тобою, у тебе на утриманні. Отак воно є.
Вона відчула, що з нею розквиталися її ж монетою.
— Але ти хочеш мене, правда? — запитала вона.
— А ти мене хочеш?
— Ти знаєш, що так. Усе очевидно.
— Цілком! І коли ти мене хочеш?
— Ти ж знаєш, ми зможемо все владнати, коли я повернуся. Тепер я втратила голову. Мені треба заспокоїтися і все прояснити.
— Саме так! Щоб усе стало спокійним і ясним!
Вона трохи образилася.
— Але ж ти довіряєш мені, правда?
— О, абсолютно!
Вона почула в його голосі насміх.
— Скажи мені тоді, — спитала вона прямо, — ти вважаєш, мені краще не їхати до Венеції?
— Я певний, тобі краще таки поїхати до Венеції, — відповів він холодним, ледь глузливим тоном.
— Ти знаєш, що це буде в наступний четвер? — сказала вона.
— Так!
Тоді вона замислилася. Нарешті сказала:
— І ти знатимеш краще, що нам робити, коли я повернуся, правда?
— О, безперечно!
Між ними дивна прірва мовчання!
— Я ходив до юриста з приводу розлучення, — сказав він дещо силувано.
Вона здригнулася.
— Справді? — спитала вона. — І що ж він сказав?
— Він сказав, що варто було зробити це раніше, що можуть виникнути ускладнення. Але раз я був в армії, він вважає, все буде добре. Аби тільки вона не звалилася на мене, як сніг на голову!
— Її доведеться повідомити?
— Так! Їй принесуть повістку, а також чоловікові, з яким вона живе, — співвідповідачеві.
— Які огидні ці спектаклі! Мабуть, мені доведеться пройти подібне з Кліфордом.
Мовчання.
— І звичайно, — сказав він, — мені доведеться жити зразковим життям у наступні шість чи вісім місяців. Отже, якщо ти поїдеш до Венеції, спокуса відсунеться принаймні на тиждень чи два.
— Я для тебе спокуса! — вигукнула вона, погладивши його обличчя. — Я така рада, що я для тебе спокуса! Тільки не думай про це! Ти мене лякаєш, коли починаєш думати, розбиваєш мене вщент. Не треба про це думати. Ми зможемо стільки передумати, коли розстанемося. От у цьому вся справа! Я гадаю, що перед від'їздом мушу прийти до тебе ще на одну ніч. Я мушу прийти до твого дому ще раз. Прийти мені в четвер уночі?
— Це не в той день приїде твоя сестра?
— Так! Та вона сказала, що ми вирушаємо після чаю. Отже, можна вирушати після чаю. Вона може десь переночувати, а я спатиму з тобою.
— Але тоді вона дізнається.
— О, я скажу їй. Я вже майже сказала. Я маю обговорити все з Гілдою. Вона жінка тямуща і може стати у великій пригоді.
Він обмірковував план.
— Отже, ви вирушите з Реґбі опівдні, так наче до Лондона? Якою дорогою?
— Через Нотінґем і Ґрентем.
— І тоді твоя сестра десь тебе висадить, і ти прийдеш чи під'їдеш сюди? Як на мене, вкрай ризиковано.
— Хіба? Ну, тоді Гілда привезе мене назад. Вона може ночувати в Менсфілді, привезти мене сюди ввечері, а забрати зранку. Досить просто.
— А якщо тебе побачать?
— Я вдягну темні окуляри й вуаль.
Він на якийсь час замислився.
— Добре, — сказав він. — Ти, як завжди, шукаєш собі втіхи.
— А хіба для тебе це не втіха?
— О так! Це мене так само потішить, — сказав він дещо похмуро. — Коли куєш гаряче залізо, можна й розколоти його.
— Ти знаєш, про що я подумала? — зненацька запитала вона. — Це на мене найшло раптово. Ти — Лицар Палаючого Товкачика!
— Ах! А ти? Ти — леді Червоної Гарячої Ступки?
— Так! — сказала вона. — Так! Ти — сер Товкачик, а я — леді Ступка.
— Добре, отже, мене посвячено в лицарі. Джон Томас став сером Джоном твоєї леді Джейн.
— Так! Джона Томаса посвячено в лицарі! От моє волосся, і сюди також потрібні квіти. Так!
Вона поклала два рожеві пуп'янки в кущик червоно-золотистого волосся над його пенісом.
— Отак! — сказала вона.