Саме наша чутливість і наш інтелект осідлали обставини, які, діставши перший підгін, самі породжували одна одну, — хоча не можна було передбачити ані співжиття з Альбертиною, ані балу-маскараду в Ґермантів. Певне, цей підгін був конечний, — ось чому зовнішня форма нашого життя і сама тканина нашого твору залежать від нього. Якби не Сванн, мої батьки зроду б не здогадалися вирядити мене до Бальбека. (На ньому, зрештою, не лежить відповідальність за страждання, що він непрямо накликав на мою голову; вони походили з моєї кволости; він сам через свою кволість чимало натерпівся від Одетти.) Але, вготувавши нам таке життя, він тим самим виключив усі інші життя, які ми могли б прожити натомість. Якби Сванн не розповів мені про Бальбек, я б і гадки не мав про Альбертину, готельну їдальню та Ґермантів. Натомість я вибрався б десь-інде, і спізнав інших людей, а моя пам'ять, як і мої книжки наповнювалися б зовсім іншими, незмога нині навіть сказати якими, образами — їхня невідкрита новинеча чарує мене і будить жаль, що я не вирушив натомість туди і що Альбертина, баль-бецьке і рівбельське узмор'я, а також Ґермантський рід не зосталися для мене назавше незнані.
Безперечно, саме з її личком, яким я побачив його вперше над морем, пов'язується у мене кілька справ, що їх я, зрозуміло, опишу. У певному сенсі я мав рацію, пов'язуючи їх із нею, бо якби тамтого дня не пішов на дамбу, якби не обстежив її, не законилися б у мені всі ці помисли (хіба що зако-нилися б про інше). Але тут я давав хука, бо ця благовісна насолода, якої ми шукаємо в гожому жіночому личку з перспективи часу, походить від наших чуттів: насправді сторінки, які я написав би, Альбертині, тим паче Альбертині тодішній, були б не зрозумілі. Але саме завдяки тому (і це застереження нам, інтелектуалам, щоб не варилися у власнім соку), що вона так відрізнялася від мене, вона запліднила мене смутком, ба навіть звичним із самого початку зусиллям уявляти собі ту відмінність. Якби вона могла зрозуміти ці сторінки, то відповідно не була б здатна на них надихнути.
Ревність — чудова звідниця, і якщо нашій картині чогось бракує, вона зараз же приведе з вулиці підхожу красуню. Її брови вже злиняли для нас, але юнка знову стане вродливицею, тільки-но ми приревнуємо її, і це заповнить порожнечу.
Рано чи пізно ми умремо, і нас уже не тішитиме картина, завершена таким робом. Але ця думка нас не знеохочує. Адже ми розуміємо, що життя трохи заплутаніше, ніж гадають, так само, як і обставини. Отже виникає пильна потреба цю складність показати. Спасенні ревнощі не конче народжуються від погляду, розповіді чи думки, що відкидає нас назад. Вони ладні нас кольнути, як ми гортаємо річник — для Парижа це так званий "Весь Париж", для села — "Замковий Календар". Хоч-не-хоч ми слухали слова гарної дівчини, байдужої вже нам, що вона має вибратися на кілька день до сестри в Па-де-Кале, під Дюнкерком; так само хоч-не-хоч ми зміркували, що, мабуть, колись до цієї гарної дівчини женихався пан Е***, але вона перестала з ним бачитися, бо вже ніколи не відвідувала бару, де сходилася з ним колись. Ким би могла бути її сестра? Часом не покоївкою? З делікатности ми не розпитуємо її про це. Аж це, гортаючи навмання "Замковий Календар", дізнаємося, що пан Е*** має замок у Па-де-Кале, під Дюнкерком. Усе ясно: аби справити приємність гарній дівчині, він узяв її сестру за покоївку, і якщо наша красуня більше не зустрічається з ним у барі, то лиш тому, що він спровадив її до себе, бо пропадає у Парижі майже цілий рік і не може обійтися без неї, коли відпочиває в Па-де-Кале. Пензлі, п'яні від люті й любови, так і ходять по полотну. Та що коли це щось інше? Може, пан Е*** таки направду перестав бачитися з гарною дівчиною, але знічев'я рекомендував її сестру своєму братові, осілому на цілий рік у Па-де-Кале? Отож тепер дівчина, навіть не зумисне, вибирається до сестри тоді, коли пана Е*** там нема, бо давно вже з ним розцу-ралася. Та й сестра, може, ніяка не покоївка ані в замку, ані деінде, а просто у Па-де-Кале в неї родичі. Наш первісний біль відступає перед цими останніми домислами, які до решти втишують ревнощі. Але що з того? Ревнощі, зачаєні серед сторінок "Замкового Календаря", з'явилися впору, бо лакуну на полотні тепер уже заповнено. Рядки вже так і ллються з-під пера завдяки породженій ревнощами присутності гарної дівчини, якої ми більше не ревнуємо, розлюбивши її.
Аж ось зайшов шафар і сповістив, що перший твір уже зіграно, тож я можу перебратися з бібліотеки до салону. Я згадав, де я. Але я не втратив нитки своїх роздумів, бо світський раут і повернення на люди мали поставити мене на поріг нового життя, якого я не здолав знайти на самоті. Нічого дивного: враження, завдяки якому в мені могла воскреснути вічна людина, не пов'язувалось уже так тісно ані з самотою, ані з суспільством (як я думав колись, як це у мене, певно, колись і було і як ще, може, було б і нині, якби я розвивався гармонійно, замість тупцювати на місці, тупцювати аж дотепер, коли цьому тупцюванню начебто вже кінець). Отже, переживаючи цю красу лише тоді, коли на теперішнє відчуття, хоча б найнікчемніше, накладалося подібне відчуття, яке, спонтанно відроджуючись у мені, поширило перше з цих відчуттів водночас на кілька періодів і сповнювало мою душу, де незвичні відчуття залишили таку глибоку пустку, загальною сутністю, — вже не було резону не заживати таких відчуттів як серед природи, так і серед людей, якщо випадає нагода, мабуть, нерозлучна з особливим збудженням, завдяки якому в ті дні, коли ми виламуємося зі звичного трибу життя, навіть найпростіші речі знову приносять нам відчуття, від яких звичка велить оберігати нашу нервову систему. Чому тільки такі відчуття могли об'єктивно вести до мистецького твору, належало ще з'ясувати, і в бібліотеці я не переставав крутити мозком, без упину сточуючи ланки думок, — з відчуттям, що духовне життя в мені скресло і рине так навально, аж я зможу підтримувати його у салоні, серед зібраних там гостей, незгірш, як оце зараз, на самоті в бібліотеці; мені здавалося, ніби я зумію зберегти свою самотність навіть серед такого великого зібрання. Бо з тієї самої причини, з якої великі події не впливають іззовні на силу нашого духу і з якої пересічний письменник, живучи в епічну добу, так і зостається пересіччю, небезпека салонного життя полягає у нашому в нього внеску — великосвітських норовах. Але сам собою світ уже не потрапить позбавити нас хисту, так само як геройська війна не ушляхетнить віршомаза.
У жодному разі, — байдуже, чи за теорією можна створити в такий спосіб мистецький твір, — хай я ще й не вивчив, як намірявся, цього питання, самого себе заперечити я не міг: щоразу, як у мене виникали щиро естетичні враження, я їх завдячував саме таким відчуттям. Щоправда, в моєму житті вони траплялися рідкувато, проте владали ним, і я міг у минулому згадати кілька подібних вершин, згублених, на жаль, із моїх очей (тепер я за цим пильнуватиму). І я вже міг сказати так: якщо це була, завдяки своєму винятковому значенню для мене, моя особиста прикмета, я все ж здобрів тим, що вона чимось зрідні аналогічним, хоча й не дуже виразним ознакам письменників певного типу. Хіба не з таких відчуттів, як відчуття смаку мадленки, походить найпрекрасніша частина "Посмертних записок": "Учора ввечері я гуляв самотою... із задуми мене вирвав щебет дрозда з найвищої гілки берези... Зараз же його чарівні трелі явили моїм очам отчий маєток; я забув про катастрофи, свідком яких був, і, раптово перенесений у минувшину, знову побачив ниви, де так часто слухав посвист дроздів"? І хіба не здаються найкращими у "Записках" такі слова: "Тонкий і солодкий дух геліотропу витав над грядкою розквітлих бобів; його приніс не рідний вітер, а дикий вихор Ньюфаундленда, він не має нічого спільного з рослиною вигнанцем, він не поєднаний з нею любим зв'язком споминів та розкошів. У цьому безокрасному, нечистому, неароматному запахові, переінакшеному запахові світової зорі, ріллі та світу, було багато туги, розлуки і мо-лодости". В одному з шедеврів французької літератури, у "Сільвії" Жерара де Нерваля, ви знайдете — яків "Посмертних записках" — зв'язок із Кобургом, подібний до зв'язку між смаком мадленки та "щебетом дрозда". Врешті у Бодлера такі ремінісценції ще численніші і, мабуть, не такі випадкові, отож, на мій суд, вирішальніші. Тут поет із більшою старанністю і з більшою млостю свідомо шукає, наприклад, у запахові жінки, її волосся та лона, натхненні аналогії, які випаровують йому "блакить небес, безмежну і округлу" та "порт, де все у щоглах і вогнях".
Я вже намірявся удатися до Бодлерових віршів, у чию основу покладено переміщувані саме в такий спосіб відчуття, й оживити ті вірші у пам'яті, аби остаточно приписати собі право надзвичайно шляхетного споріднення і вже мати певність, що твір, мережити який я беруся без жодного вагання, вартий того, щоб на нього витрачати порох, — коли, спустившись із бібліотеки сходами, я раптом опинився у великій вітальні, серед свята, яке видалося мені геть-то не схожим на колишні і мало набути для мене нової подоби і нового сенсу. Хоча в душі я й далі твердо тримався свого задуму, не відступаючи від нього ні на крок, та щойно я вступив у великий салон, як одразу став свідком театрального ефекту несподіваної розв'язки, покликаного створити для мого починання одну з найзагроз-ливіших перешкод. Перешкода, певне, була здоланна, але поки я обмірковував далі передумови створення художнього твору, вона могла, всоте наведена як приклад у міркуваннях, здатних якнайбільше мене захитати, миттю занапастити все.
Спершу я не міг збагнути, чому мені важко розпізнати господаря та гостей, чому всі видавалися "загримованими", обсипані немовби пудрою і не схожі на самих себе. Принц, вітаючись, зберігав добродушну міну казкового царя, яку я примітив у нього, побачивши його вперше, але цим разом, немовби сам піддавшись етикетові, приписаному запрошеним, начепив собі сиву бороду і насилу волочив ноги, наче обтяжені олив'яними підошвами, вдаючи з себе одну з "Пір людського життя". Вуса йому теж посивіли, наче їх опушило памороззю з лісу Хлопчика-Мізинця.