Якщо у розмові, яку я вів з Альбертиною, цей ритм пульсував трохи дужче, ніж буває зазвичай у розмовах, подібних до нашої, то це тому, що я рвався швидше й енергійніше перейти до протилежного ритму, продиктованого моєю ніжністю.
Наче побоюючись, як би Альбертина не засумнівалася, що мені після такої тривалої перерви уже знову в неї не закохатися, я згадував (мовляв, такий я вже дивак), як я сходився з іншими жінками, яких я, з їхньої чи моєї вини, занехаяв і з якими, попри всі намагання, не зумів більше зійтися. Отож могло здатися, що я виправдовуюся перед Альбертиною за свою нездатність знов її покохати, ніби допускаючись при цьому якоїсь негречности, і воднораз намагаюся витлумачити їй, що в мене трохи осібна психологія. Проте, виправдовуючись у такий спосіб, розповідаючи про Жільберту, з якою в мене було все майже не так, як оце відбувалося з Альбертиною, я тільки хотів надати моїм запевненням більшої переконливости, якої, як мені здавалося, їм бракувало. Відчуваючи, що Альбертина сприймає наповажне моє намагання говорити з нею "навпростець", бачачи, що вона визнає мені рацію, я перепросив за щирість і сказав, що правда, як я знаю, завжди колюча, а в цьому разі ще й може здатися їй неймовірною. Альбертина, навпаки, подякувала мені за відвертість і додала, що дуже добре розуміє такий частий і природний стан душі.
Признавшись Апьбертині у вигаданому почутті до Андре та в байдужості до самої Альбертини, я, щоб видатися цілком щирим і органічним, запевнив її мимохідь, нібито з гречности, що не треба цю байдужість сприймати надто дослівно, і вже міг нарешті, не побоюючись, що Альбертина здогадається про моє кохання, говорити з нею таким ніжним голосом, яким не говорив дав-но, — голосом, що здався мені самому чарівливим. Я наче пестив мою повірницю; коли я згадував їй про її приятельку, ту, яку кохав, сльози бриніли на моїх очах. Але, переходячи до суті справи, я сказав Альбертині, що вона ж бо знає, що таке кохання, що таке любовні підозри й муки, і що, може, їй, як давньому моєму приятелеві, залежатиме на тім, щоб покласти край гризотам, яких вона завдає мені не прямо, бо я її не кохаю (нагадом про це я в жодному разі не збираюся їй дошкулити), а непрямо, ранячи моє почуття до Андре. Тут я зупинився, щоб показати Альбертині на великого самітного прудкого птаха, він летів далеко від нас над берегом, усіяним, буцімто клаптиками червоного паперу, відсвітами вечорового сонця і нітрохи не сповільнював свого лету, нічим не відвертався, не збочував зі своєї путі, немов гонець, посланий кудись далеко з пильною й важливою вісточкою. "От він принаймні мчить просто до мети!" — тоном докору сказала мені Альбертина. "Ви кажете так тому, бо не знаєте, що я хотів би вам сказати. Але це така важка річ, що я волію замовкнути; я певен, що розгніваю вас, і це призведе лише до того, що з коханою дівчиною я вже не буду щасливий, а в вашій особі втрачу доброго приятеля". — "Присягаюся, що не гніватимусь". Вона мала таку сумирну, таку журливо-покірну міну, здавалося, так очікувала від мене щастя, що я ледве втримався, що не поцілувати її — майже з тією самою насолодою, з якою поцілував би материне обличчя, — це нове для мене личко, уже не колишній бідовий рожевощокий видочок, схожий на писочок пустотливої розбещеної кицьки з рожевим задертим носиком, а лице дівчини, яка так побивається, що, зрештою, сягнувши вершка, розлилося широкою хвилею безмежної доброти. Дивлячись на Альбертину в відриві від свого кохання, цієї відміни хронічного божевілля, ніяк із нею не пов'язаного, ставлячи себе на її місце, я несамохіть розчулився: оця мила дівчина віддавна звикла до того, щоб до неї ставилися привітно й щиро, а вірний товариш, за якого вона мене вважала, ось уже кілька тижнів мордує її, довівши це мордування до крайньої межі. Саме тому, що я сприймав речі з уселюдського погляду, саме тому, що дивився збоку, — а в такому погляді розчинялася моя ревнива любов, — мене поривав до неї живий жаль, і мені б так не краялося від нього серце, якби я не кохав її. Зрештою навіщо у вигойді ритму від освідчення до незгоди (найпевніший, найдійовіший і найнебез-печніший спосіб, аби з допомогою протилежних, почережнйх душевних відрухів зав'язати все так, щоб потім уже годі було розсупонити і щоб вузол цей зв'язував нас міцненько з якоюсь жінкою), навіщо в зустрічному рухові, що становить один із двох тактів ритму, розрізняти ще й відпливи співчуття, якщо ті відпливи, протиставлені коханню, попри те що викликані, може, несвідомо, тією самою, що й воно, причиною, призводять щораз до однакових наслідків? Підсумовуючи пізніше наші взаємини з жінкою, все те, що ми для неї зробили, ми часто усвідомлюємо, що вчинки, підказані прагненням довести жінці, як ми її кохаємо, закохати її в себе, бути нею обмилуваним, посідають навряд чи значніше місце, ніж ті, що породжуються людською потребою спокутувати провину перед коханою істотою, ті, що ми вчинили з простого морального обов'язку, ті, що ми вчинили б і щодо жінки не коханої. "Але що я такого, зрештою, вчинила?"
— спитала Альбертина. Почувся стукіт у двері, стукав ліфтер: Альбертинина тітка, проїжджаючи повз готель, затрималася про всяк випадок, аби дізнатися, чи не тут вона, і забрати її додому. Альбертина веліла переказати, що вона не зійде, хай обідають без неї, вона не знає, о котрій вернеться. "Але ж тітка розсердиться?" — "Де там! Вона все чудово зрозуміє". Отож-бо, — принаймні на той момент, момент, який міг і не повторитися, — розмова зі мною, через певні обставини, набувала для Альберти-ни такої ваги, що переважувала все, і моя приятелька, мимоволі спираючись на родинний кодекс, перебираючи в пам'яті всі ті випадки, коли задля кар'єри Бонтана його близькі не зупинялися навіть перед подорожжю, не сумнівалася, що її постанова пожертвувати обідом здасться тітці цілком природною. Пересунувши ту пізню годину, яку Альбертина проводила без мене у родинному колі, вона дарувала мені її; я міг користати з неї на свій розсуд. Зрештою я наважився сказати їй те, що чув про її спосіб життя, і додав, що хоча жінки, схильні до цього гріха, мені огидні, я слухав через верх їхні імена, аж поки мені названо її спільницю, і що вона, мовляв, легко може собі уявити, як це боліло мені, закоханому в Андре. Був би я меткіший, то, либонь, вибрехав би, що мені називалося й інших Альбертининих спільниць, до яких мені байдуже. Одначе серце мені краяло нагле і страшне відкриття, яке я зробив із Коттаровою допомогою, воно заповнило його вщерть і, крім нього, там не знаходилося місця більш ні для чого. Якби раніше Коттар не звернув моєї уваги на їхні пози під час вальсу, мені б зроду не спало, що Альбертина кохає Андре або принаймні може з нею кохатися, — так само тепер я не годен був собі уявити дещо вже геть для мене нез-мисленне — себто що АльбЬртина, крім Андре, здатна кохатися і з іншими жінками, не настільки душевно близькими їй, щоб це могло бути виправданням. Перш ніж заприсягтися мені, що це неправда, Альбертина, як усяка жінка, яка дізналася, що про неї пащекують, зажурилася, розгнівалася, виявивши люту цікавість до того, хто цей невідомий їй клепач, ще й захотіла зустрітися з ним, щоб завдати йому брехню. Водночас Альбертина запевнила, що — до мене принаймні — вона не має жалю". Якби це була правда, я б призналася. Але ми обоє з Андре ставимося до цього з огидою. На своєму віку ми набачилися жінок із коротким волоссям, чоловічими манерами й нахилами, про які ви говорите, і нічим так не бридимось, як ними". Альбертина дала мені слово чести — слово безапеляційне, хоча й не підперте жодними доказами. Але саме це могло найкраще мене заспокоїти, бо ревнощі належать до розряду тих болісних сумнівів, які швидше розбиває енергія запевнень, аніж їхня вірогідність. Зрештою кохання має тут особливість, що, покохавши, ми робимося підозріливішими і водночас легковірнішими, ми запідозрюємо кохану жінку швидше, ніж будь-яку іншу, і воднораз легше їй віримо, коли та відмагається. Треба кохати аби могти каратися тим, що на світі не лише порядні жінки, тобто, аби це постерегти; і треба кохати, аби бажати, щоб вони були, іншими словами, аби повірити, що вони є. Люди люблять шукати страждань, аби потім їх позбуватися. Слова, здатні нам у цьому зарадити, ми негайно визнаємо слушними — до заспокійливого не присікуються, якщо воно помічне. А потім, хоч би яка різнобічна була кохана істота, дві геть-то засадничі особистості ми принаймні годні в ній розрізнити, залежно від того як вона об'являється нам: як наша чи як така, що поривається не до нас. Перша з цих особистостей володіє особливою силою, притаманною тільки їй, — силою убивати нашу віру в реальність другої та особливою таємницею — таємницею тамування болещів, яких ця друга особистість нам завдає. Кохана істота є для нас то хворобою, то ліком, від якого нам то кращає, то гіршає. Колись на мою уяву вплинув і посилив мою збудливість, звичайно, Сваннів приклад, і я давно вже ладен був повірити в те, чого боявся, а не в те, чого бажав. Ось чому полек-ша, яку дала мені Альбертинина клятва, мало не пропала потому, як мені згадалася Одеттина історія. Але я сказав собі: якщо слушно брати в рахубу найгірше, — не тільки тоді, коли я, намагаючись зрозуміти, чого так катується Сванн, силкувався влізти в його шкуру, а й нині, коли йшлося про мене самого, і я дошукувався правди так, буцімто на моєму місці був хтось інший, — то все-таки не випадає, лише задля того, щоб бути немилосердним до себе, як немилосердний до себе солдат, стаючи не на той пост, де може принести більше користи, а на той, де важить головою, впадати, зрештою, в помилку і вважати одну гіпотезу за правдивішу від інших лише тому, що вона найболісніша. Хіба не лежало провалля між Альбертиною, дівчиною з досить хорошої буржуазної родини, і кокоткою Одеттою, яку ще в дитинстві продала рідна мати? Слово, мовлене одною, не йшло ні в яке порівняння зі словом, мовленим другою. Зрештою, Альбертина не мала тих підстав для брехні мені, які мала Одетта для брехні Сваннові. А в.се ж Одетта кінець кінцем призналася в тому, що відкидала Альбертина! Тож не беручи в рахубу ріжниці у становищі й уявляючи справжнє життя моєї приятельки достоту таким, яким жила, за моїми відомостями, Одетта, я зробив би логічну помилку, не менш поважну, — хай і протилежну, — ніж та, що схилила б мене до якогось припущення завдяки тому, що була б для мене не така болісна.