— Головне, щоб уряд показав, що ліві сектанти його не осідлали і що, крім того, він не збирається здаватися в полон під погрозами якогось преторіанського війська, яке — повірте мені — нічого спільного з військом не має. Звичайно, якщо випливе якась нова обставина, то справу буде переглянуто. Це просто неминуче. Вимагати цього — все одно що ломитися у відчинені двері. Тоді уряд заговорить навпростець, інакше попаде під п'яту, а правити це ж його засадни-чий привілей. Попробуй тоді смаленого дуба плести. Доведеться дати Дрейфусові суддів. І це піде завиграшки, бо хоча в нашій любій Франції люди привчені охоче чорнити себе, вірити і запевняти інших, що почути слова правди і справедливости можна тільки по той бік Ла-Маншу, але це нерідко лише кружний шлях до Шпрее, справжні судді лише в Берліні. Та коли уряд візьметься до діла, чи виявите ви йому послух? Коли він викличе вас, щоб ви виконали свій громадянський обов'язок, чи згуртуєтеся ви довкола нього? Чи не залишитеся ви глухі до його патріотичного заклику і чи не відповісте йому: "Я!"?
Маркіз де Норпуа ставив ці запитання Блокові з бприском, який лякав мого товариша і воднораз лестив йому, посол, здавалося, звертався в його особі до цілого сторонництва, допитував Блока так, ніби той був утаємничений у секрети партії і міг взяти на себе відповідальність за нові її ухвали.
— Якщо не складете зброї, — провадив маркіз де Норпуа, не чекаючи, чим критиме партійний Блок, — якщо перш ніж просохне чорнило на декреті, ухваленому для регулювання процедури ревізії, ви, за розпорядженням якихось лиходумів, не складете зброї, якщо ви зашкарубнете в марній опозиції, що декому здається ultima ratio8 в політиці, якщо ви розійдетеся по своїх наметах і спалите свої кораблі, то вам буде каюк. Чи на вас накладено якусь повинність? — Блок був ошелешений і не здобувся на відповідь. Маркіз де Норпуа не давав йому оговтатися: — Якщо опротестування виправдане, — а я щиро хочу так думати, — і якщо ви маєте дещицю того, чого, на жаль, бракує, як на мене, деяким вашим вождям та приятелям, певного політичного чуття, то вже того дня, коли справу буде передано до кримінальної Палати, якщо вас не зіб'ють з пантелику охотники ловити рибку в каламутній воді, — верх буде ваш. Я не поручуся, що весь генеральний штаб вийде сухим із води, — добре, якщо бодай хтось звідси збереже свою честь, без танців на пороховій бочці. Звісно, уряд має стояти на варті закону і вкоротити список непокараних злочинів, зрозуміло, з власного почину, а не під натиском со-ціялістів та якоїсь солдатнечі, — додав маркіз і пильно глянув на Блока, може, з властивого всім консерваторам інстинкту шукати собі підпору в ворожому таборі. — Хай би там хто тиснув на уряд, його руки мають бути розв'язані. Уряд, слава тобі Господи, не є під орудою ні полковника Дріана, ні, на протилежному полюсі, пана Клемансо. Треба вкрутити хвоста професійним агітаторам і не дати їм піднести голови. Французи у переважній більшості прагнуть праці та ладу! Я в це безмежно вірю. Але не треба боятися розкрити очі суспільству, і якщо барани, — з отих, що так добре знав їх Рабле, — почнуть наосліп кидатися в воду, годилося б показати їм, що вода каламутна, і скаламутили її зумисне різні переводні, аби приховати рифи. До того ж уряд не повинен удавати, наче він неохотою береться до справи, неохотою користується правом, яке йому одному й належить, себто правом змусити працювати пані Юстицію. Уряд уважно розгляне всі ваші вимоги. Якщо він переконається, що зайшла судова помилка, він дістане підтримку переважної більшосте, і ця більшість дозволить діяти без оглядання.
— А ви, пане графе, — звернувся Блок до д'Аржанкура, якому його рекомендовано вкупі з іншими візитерами, — ви, звичайно, дрейфусар? За кордоном усі дрейфусари.
— Ця справа торкається лише французів, еге ж? — озвався граф д'Аржанкур з тим особливим нахрапом, який полягає в приписуванні розмовникові думки, якої той не поділяє, бо допі-ро висловив протилежний суд.
Блок спік рака; граф д'Аржанкур позирнув навколо з глузливою усмішкою, і ця поглумка стосувалася Блока, коли ж він, зрештою, зупинив погляд на своєму приятелеві, то всміхався уже лагідніше, щоб мій друг не гнівався на його таки гостру репліку. Дукиня Ґермантська щось шепнула графові д'Аржанкуру, що саме, я не розчув, але, мабуть, це пов'язувалося з Блоковою вірою, бо в цю хвилю по личку її майнув вираз, який зі страху, що почує той, про кого ми говоримо, набуває відтінку непевнос-ти й фальшивости, і в якому весела цікавість поєднується з недоброзичливою цікавістю до розбору людей геть-то нам чужих. Щоб відігратися, Блок звернувся до дука де Шательро: "Ви француз, ваша високосте, і вам точно відомо, що за кордоном*усі дрейфусари, хоча вважається, що у Франції нічого не відають про те, що діється за кордоном. З вами розмовляти можна, це мені казав Сен-Лу". Але молодий дук відчував, що всі тут завзялися проти Блока, та ще й, як і багато хто, він підібгував хвіст у вищому світі, а тому відповів химерно і ядуче, мабуть, атавістично перебравши цей дух у пана де Шарлюса: "Даруйте, але сперечатися з вами про Дрейфуса я не збираюся, бо маю засаду: розмовляти про такі справи лише з Яфетовими потомками". Всі усміхнулися, а Блок ні, але не тим, що не любив збиткуватися зі свого семітського кореня, з того, що його предки з-під гори Синай. Замість фрази, якої він, безперечно, не встиг припасти, внутрішня машина, клацнувши, викинула з його уст щось зовсім інше. Він тільки здобувся на такі слова: "А звідки це вам відомо? Хто вам сказав?" — ніби йшлося про те, що він син галерника. І в цьому подиві було навіть щось простодушне: як же йому не знати, що його прізвище не християнське, не знати, яка його зовнішність.
Не зовсім вдоволений заявою маркіза де Норпуа, Блок підійшов до архіваріуса і спитав його, чи не одвідують маркізу дю Паті де Клам і Жозеф Рейнак. Архіваріус нічого не відповів, він був націоналіст і протуркав вуха маркізі, що небавом дійде до громадянської війни і що маркіза повинна шануватися при доборі знайомих. У нього ворухнулася підозра: чи не емісар цей Блок, підісланий синдикатом шпигувати, і він підійшов до маркізи де Вільпарізіс та й розповів, про що його запитував Блок. Маркіза визнала, що Блок насамперед погано вихований і що він може нашкодити де Норпуа. Заразом їй хотілося потішити архіваріуса, єдину людину, якої вона побоювалася і яка її на розум навчала — без особливого, втім, успіху (вранці він читав їй у "Пті журналь" статті Жюде). Ось чому вона вирішила натякнути Блокові, щоб він сюди не повертався, і завиграшки знайшла у своєму світському репертуарі сцену, де велика пані випихає гостя за поріг, сцену, в якій не конче мають фігурувати, як можна б собі уявляти, владно простягнена рука та вогненний погляд. Коли Блок підійшов прощатися, маркіза, занурена у великому фотелі, не могла перебороти дрімоти. Млисті її очі відсвічували кволим, прегарним блиском перлин. Своїм прощанням Блок викликав на личку маркізиному млосну усмішку, але не вирвав з її уст ані слова, і руки вона йому не подала. Ця сцена великим дивом здивувала Блока, та що свідків було багато, то затягувати її він вважав невигідним для себе і, щоб розворушити господиню, сам подав їй руку. Цим він завдав їй жалю. А проте, на догоду архіваріусові і всьому таборові антидрейфусарів та з бажання віднадити Блока, вона приплющила очі.
— Здається, спить, — сказав Блок архіваріусові, а той, відчуваючи маркізину підтримку, надувся. — Моє шанування, пані! — гукнув Блок.
Маркіза ледь ізшилила губи, наче смертениця, яка силкується щось вимовити, але нікого не впізнає. Аж це, воскреснувши, жива-живісінька, повернулася до графа д'Аржанкура, поки Блок ішов собі, переконаний, що маркіза "маразматичка". Цікавість і хіть з'ясувати, що б усе це означало, привели його до маркізи через кілька днів. Вона зустріла його дуже гостинно, бо була добра жінка, бо архіваріуса вже не було, бо їй дуже залежало на тому, щоб Блок поставив у неї п'єску, бо врешті вона добре зіграла ролю великої пані, на звання якої важила, зіграла так, що всіх зачарувала і того ж вечора викликала поговори в різних салонах, ось тільки пояснення, яке давалося цій події, розминалося з правдою.
— Ви говорили про "Сім принцес", пані дукине; знаєте (хоча надто пишатися мені тут нічим), що автор цього... як би його назвати?., пашквіля мій земляк, — сказав граф д'Аржанкур із глузливим, але вдоволеним виглядом, вдоволеним тому, що він найкраще за всіх знає автора того твору, про який оце йшла мова. — Так, він бельгієць родом, — додав граф.
— Справді? Але ж ви не маєте ніякої дотичности до "Семи принцес". На щастя для вас і ваших земляків, ви не схожі на автора цієї галіматьї. Я знаю дуже славних бельгійців — вас, вашого короля, — він сором'язливий, але дотепний, — моїх кузенів Лінь та багатьох інших, але, на щастя, ви не говорите мовою автора "Семи принцес". Зрештою, якщо хочете знати мою думку, то, як на мене, тут і розмовляти нема про що. Такі от письмаки напускають туману і не бояться осмішитися, аби покрити те, що мають пустку в голові. Якби в цьому щось було, я ладна була б простити авторові деякі його вибрики, — поважно сказала дукиня, — простила б заради думки. Ви бачили п'єсу Бореллі? Декого вона разила, а я, можете мене укаменувати, — вела далі дукиня, не здаючи собі справи, що така небезпека їй не загрожує, — я все-таки признаюся, що це незмірно цікаво. Але "Сім принцес"! Одна з них марно ущедряє ласками мого сестринця, але я не так дорожу кревними почуттями, щоб...
Дукиня умовкла, бо вступила віконтеса де Марсант, Роберо-ва матір. Сен-жерменці мали її за істоту ідеальну, ангельської сумирносте й доброти. Я чув про це давно, і до часу мене це не дивувало, поки я не дізнався, що вона рідна сестра дука Германського. Потім я щоразу дивом дивувався, переконуючись, що в цьому товаристві мрійливі, чисті, самовіддані, шановані, як безгрішні святі на вітражах, жінки виквітли на одному родовідному дереві з братами — брутальниками, розпусниками та мерзотниками. Мені здавалося, що коли брат і сестра такі схожі з лиця, як дук Ґермантський і віконтеса де Марсант, то обоє повинні мати такий самий ум і таке саме серце, ніби це одна особа, яка може показувати себе і в доброму і в лихому, але від якої годі сподіватися широкого виднокола, якщо у неї тісний розум, і високого самозречення, якщо у неї тверде серце.
Віконтеса де Марсант учащала на виклади Брюнетьєра.