Час минав, пора було вертатися на вокзал, де я мав очікувати бабусю й Франсуазу, аби разом податися до Бальбек-Пляжу. Я пригадав те, що я читав про Бальбек, згадав Сваннові слова: "Це місто подиву гідне, воно таке саме гарне, як Сієнна". І кладучи моє розчарування на карб випадку, поганого гумору, втоми, невміння бачити, я втішав себе думкою, що залишаються ще й інші міста, поки що неосквернені в моїй уяві, що, може, пощастить проникнути, мов крізь перлистий дощ, у прохолодний гомін вод Кемперле, пройти через зеленкаво-рожеве леління, в якому купається Понт-Авен; ну, а в Бальбеку, скоро-но я сюди завітав, я ніби відкрив ім'я, яке мало триматися геометрично замкненим, але куди, користаючи з відтули, необачно створеної мною, виганяючи всі образи, що жили тут досі, влетіли трамвай, кав'ярня, люди, які снували по ринковій площі, філія кредитової спілки й, улягаючи нездоланному тиску ззовні та пневматичній силі, вдерлися всередину складів того імені, склади зімкнулися над ними і дали їм змогу облямувати паперть перської церкви, бо складам уже нині їх не спекатися.
На місцевій лінії, яка мала нас довезти до Бальбек-Пляжу, я знову спіткав бабусю, вона була сама: їй заманулося послати Франсуазу вперед, щоб усе було готове до нашого приїзду, але оскільки вона дала хибні вказівки, Франсуаза подалася не в той бік, і тепер, нічтоже сумняшася, мчала повним ходом до Нанта й обутріти могла, мабуть, у Бордо. Ледве я вмостився у вагоні, наповненому перебіжним вечоровим світлом і давучою пообідньою спекою (згадане світло, б'ючи бабуні в лице, добре показувало, як її змлоїла спека), вона спитала: "Ну, як Бальбек?" — з усмішкою, роз'ясненою надією на те, що я від Бальбека у великому захваті, і я не наважився признатися їй у своєму розчаруванні. Зрештою враження, якого прагнула моя душа, обходило мене дедалі менше з наближенням місця, до якого треба було принатуритися моєму тілові. До кінця подорожі залишалася ще година з гаком, і протягом цього часу я намагався уявити собі директора бальбецького готелю, для якого я поки що не існував, — я був би радий з'явитися перед ним із кимось імпозантнішим, ніж бабуся, яка, безперечно, зажадає скидки. Мені здавалося, що цей чоловік поводився б спишна попри свій досить непевний, за моїм припущенням, вигляд.
Щохвилини залізнична колія приводила на одну зі станцій, що передували Бальбек-Пляжу. Самі їхні назви (Ен-карвіль, Маркувіль, Довіль, Понт-а-Кулевр, Арамбувіль, Сен-Марс-ле-В'є, Ермонвіль, Менвіль) лунали для мене незвично, хоча якби я наткнувся на них у книжці, то добачив би в них якусь подібність із назвами колокомбрейських містечок. Проте для вуха музики два мотиви, скомпоновані з кількох явно однакових нот, можуть зовсім не бути схожими між собою, якщо гармонія й оркестрування забарвлені по-ріжному. Так само і ці смутні імена, якісь піщані, якісь вітряні, пустельні, солоні, імена, над якими склад "віль" злинає, як слово "летять", коли гуляють у горюдуба, найменше нагадували мені інші імена — Руссенвіль чи Мартенвіль, бо ці останні моя бабуся у первих часто вимовляла при мені за столом у "залі" і вони набули для мене якогось похмурого чару, де поєднувалися, мабуть, водно екстракти зі смаку варення, з духу пломінких дров і з паху паперу котроїсь зі сторінок Берґоттової книжки, з кольору пісковикового дому напроти, тож іще й сьогодні, піднімаючись, мов пухирці газу, з глибу моєї пам'яти, вони зберігають свій специфічний смак, хай їм і доводиться пробиватися на поверхню крізь багатоверствове середовище.
То були полустанки-містечка, які торували над одлеглим морем на гребенях дюн або вже вкладалися на ніч біля стіп яскраво-зелених негарних пагорбів, схожих на канапи в готельному номері, містечка заледве з кількох вілл, із тенісним кортом на краю, а іноді з казино, хоруговка якого тріпотіла на міцненькому, різкому й тужливому вітрі; вони, ці містечка, вперше показували мені постійних своїх гостей, але показували їх надворі: тенісистів у білих шапочках, начальника станції, який жив там, серед своїх тамарисків і троянд, даму в канотьє, яка суворо дотримувалася щоденного трибу життя, про який я так нічого й не дізнаюсь, і яка кликала, дорогою додому, де вже горів вогонь, свого хорта, бо хорт відстав, — ці фіґури, напродиво звичайні, осоружно пересічні, різали моє непризвичаєне око й ранили мою неприкаяну душу. Але мука моя зросла ще більше, коли ми виладувались у холі бальбецького Ґранд-отелю, під монументальними, зробленими під мармур сходами, і коли бабуся, не враховуючи, що це може накликати ворожнечу й погорду чужих, серед яких нам доведеться жити, заходилася сперечатися про "умови" з директором, не людиною, а барилом, чиє обличчя і голос були всі в рубчиках (на лиці — від видавлювання багатьох вугрів, у голосі — від суржику різних мов, зумовленого неблизьким його походженням та його космополітичним дитинством), вбраним у великосвітський смокінг, із поглядом психолога, який брав зазвичай, коли прибували "омнібуси", великих панів за голоту, а злодійчуків за великих цабе. Забуваючи, либонь, що він сам ледве чи заробляє п'ятсот франків на місяць, він глибоко зневажав тих, для кого п'ятсот франків, або, як він висловлювався, "двадцять п'ять луїдорів", — це "сума", і мав їх за паріїв, яким не місце у Ґранд-отелі. Щоправда, в цьому самому палаці жили люди, які платили небагато, а проте тішилися у пана директора пошаною, якщо тільки він був переконаний, що ощадливі вони не з убогости, а зі скнарости. А потім, скнарість нітрохи не уймає людям слави, бо вона вада, а вади притаманні усім людям, хоч би на якому суспільному щаблі вони стояли. На щабель тільки й зважав директор, на щабель, чи, точніше, на те, у чому він бачив прикмети високого суспільного щабля, а прикмети ці зводилися ось до чого: не скидати капелюха, вступаючи до холу, носити нікербокери[123], приталене пальто, виймати з тисненої сап'янової цигарниці сигару з пурпурно-золотим обідцем (усіх цих переваг мені, на жаль, бракувало). Свою ділову розмову директор пересипав добірними, але безглуздими висловами.
Поки бабуся, аж ніяк не збентежена тим, що директор розмовляє з нею, не скидаючи капелюха і висвистуючи, питала награним тоном: "А які у вас… ціни?.. О, це не з нашими достатками!" — я, чекаючи на лавочці, ховався чимглибше в самого себе, силкувався поринути в думки про вічне, не зоставляючи нічого зі свого нутра, нічого живого на поверхні тіла, нечулого, як поверхня тіла поранених звірів, в яких так завмирає життя, що вони здаються мертвими, поринути з тим, аби менше катуватися на новому місці, ще необжитому, і ця неприкаяність надто боліла, коли я бачив ту, яка почувалась як у себе вдома, бачив гожу даму, якій директор засвідчував особливу повагу, граючись із її песиком, або молодого фертика у капелюху з пером, фертик щойно вступив і питав: "Листів нема?", бачив усіх тих, для кого піднятися сходами з підробного мармуру означало все одно що вернутися додому. А в цей час суворим поглядом Міноса, Еака й Радаманта[124] (поглядом, у який оголена моя душа поринала, ніби в невідомість, де її вже ніщо не оберігало) на мене гостро бликали панове, які хоча, можливо, й не дуже тямили в умінні "приймати", проте носили титул "завідувачів прийому"; оподаль, за скляною стіною, сиділи гості в читальні, для опису якої мені треба було позичати барв у Данте, в Раю або в Пеклі, залежно від того, чи думав я про блаженство обранців, які мали право читати там у цілковитій тиші, чи про страхоту, в яку вкинула б мене бабуся, якби вона, людина не дуже вражлива, звеліла мені туди ввійти.
Почуття самоти ще дужче посилилося в мені через хвилину. Я сказав бабусі, що мені зле і що, мабуть, нам доведеться вернутися до Парижа, бабуся не ремствувала, а лише попередила мене, що їй треба піти купити те, що нам стане у пригоді в будь-якому разі, поїдемо ми чи залишимося (потім я довідався, що бабуся пішла лише ради мене, бо Франсуаза мала при собі всі потрібні мені речі); чекаючи на бабусю, я пішов трохи прогулятися по людних вулицях, де від цього велелюддя стояла така задуха, як у помешканні, і де ще були відкриті перукарня та кондитерська, одвідувачі якої ласували морозивом і милувалися на статую Дюґе-Труена. Ця статуя була здатна врадувати мене десь так, як її репродукція в якомусь ілюстрованому журналі може захопити хворого, що перегортає журнали у приймальні в хірурга. Я дивувався тому, який я несхожий на інших людей, скажімо, на директора, що міг порадити мені таку розвагу, як прогулянку по місту, чи на тих, кому катівня, що нею є нове помешкання, здається "справжнім затишком", як було розрекламовано в готельному проспекті, який міг і переборщувати, але який усе-таки звертався до всієї клієнтури і догоджав її смакам. Щоправда, реклама не лише зваблювала її до бальбецького Ґранд-отелю "смачною кухнею" і "прегарним видовищем на сади казино", вона спокушала ще й "постановами її Величности Моди, які не можна ламати, не опинившись під загрозою здатися варваром, на що жодна добре вихована людина не захоче наражатися".
Мені дуже хотілося побачити бабусю, бо я боявся, що засмутив її. Вона, звичайно, знизилась духом, побачивши, як мене нищить утома, виходило, що подорожувати взагалі мені вадить. Я надумав вернутися до готелю і там чекати на неї; сам директор натиснув якийсь ґудзик, і незнайомий тип, якого називали "ліфтер" (і який сидів аж на верхотурі готелю, де був ніби під банею нормандської церкви, буцімто фотограф у заскленому ательє або органіст у будці) почав спускатися до мене з моторністю прирученої, пустотливої й посадженої в колесо вивірки. Відтак, знову ховзаючи вздовж перебірки, він поніс мене з собою до склепіння комерційного нефу. На кожному поверсі, обаполи службових сходів вахлярем розгорталися похмурі Галереї, і по тій чи іншій Галереї, несучи подушку, проходила покоївка. Я накладав на її обличчя, невиразне в сутіні, маску моїх найпалкіших снів, але в її погляді, оберненому до мене, я читав погорду до моєї нікчемности. Бажаючи якось розбити нестерпну тугу, нагнану на мене безконечною їздою, безмовним здійманням крізь таємничість непоетичного напівмороку, освітленого лише вертикальним рядом шибок ватерклозетів на кожному поверсі, я озвався до юного органіста, учасника моєї подорожі й товариша моєї неволі, який і далі грав на регістрах та рурках свого інструмента.