Ми йдемо і йдемо. З утоми ми сп'яніли; нас кидає навсебіч; ми обважніли, намокли, ми б'ємося плечима об земляні стіни, мокрі, як і ми самі.
— Стій!
— Прийшли?
— Еге ж! Чорта пухлого!
Всі несамохіть задкують; проноситься поголоска: .
, — Заблудили!
Мандрівна орда починає розуміти: ми збились з дороги на якомусь повороті, і тепер не так легко знайти її. Ще й більш од того: з уст в уста передається чутка, що позад нас іде озброєна сотня; вона простує на передові позиції; дорога, якою ми пішли, тепер захаращена людьми; хід закубрений.
Треба будь-що спробувати дістатися до траншеї, що її ми згубили; кажуть, вона ліворуч звідсіль — треба пролізти до неї через якийсь хід. Роздратування знесилених людей проривається в жестах і наріканнях. Люди плснтають, але раптом кидають реманент і відмовляються далі йти. При білому світлі ракет видно, що вони купами гепають на землю.
Загін розтягується на всю довж з півдня на північ, під невблаганним дощем починає чекати.
Наш поручник загубив дорогу, але йому щастить пробитися крізь лави, шукаючи бічного вийстя. Відкривається невеличкий хід, низький і вузький. —
— Сюди! Сюди! Ось до'рога! — радісно гукає* офіцер.— Вперед, Хлопці!
Усі бурчать, але знову завдають на плечі ношу... Нараз вояки, що вже ввійшли в траншею, вибухають лайками й прокльонами.
— Та це ж нужник!
Звідси смердить; зрозуміло, що тут таке; хто сюди ввійшов, спиняються, відмовляються йти далі. Збиваються докупи, одні натикаються на одних; всі збилися біля цієї клоаки.
— Краще вже піти полем,-— кричить хтось.
Але над насипами звідусіль хмару розривають блискавки, і дивитися з темної канави на снопи гримучого полум'я, що спалахує вгорі, так страшно, що ніхто не обзивається на слова цього вар'ята.
Хоч-не-хоч, доводиться йти сюди, бо не змога вернутися назад.
— Вперед, у лайно! — гукає передній у лаві.
Ми кидаємося туди, задихаючись від огпди. Сморід стає нестерпний. Ми йдемо просто по екскрементах і почуваємо, що в них вгрузають ноги.
Дзижчать кулі.
— Нажились!
Хід неглибокий, доводиться згинатися, щоб не вбили, і просуватися так по купі екскрементів, засіяних папірцями.
Кінець кінцем ми потрапляємо знову до сполучного ходу, звідки помилково збочили. І знову рушаємо в дорогу, йдемо і все не приходимо.
На дні окопів біжить струмінь, змиваючи з наших ніг смердючий огидний бруд; ми плентаємось мовчки, з порожньою головою, очумілі й запоморочені з утоми.
Дедалі частіше стріляють гармати, і скоро починає гудіти вся земля. Звідусіль постріли або вибухи вергаютш перебіжний промінь; він протинає неясними смугами чорне небо над нашими головами. Канонада так дужчає, що світло вже не згасає. Серед цих безупинних блискавиць і перепотів грому ми ясно розрізняємо одне одного; з касок стікає вода, реміняччя намокло, поблискує чорне залізо лопати й навіть білуваті краплі безупинного дощу. Я ще ніколи в житті не бачив такого видовища: справді, від гарматної стрілянини виникає якесь місячне сяйво.
Водночас із наших і ворожих ліній вйхоплюється силасиленна ракет, вони єднаються в сліпуче сузіргя, і в долині неба, що прозирає між брустверами, постає ніби Великий Віз; він освітлює нашу моторошну путь.
Мп знову заблудили. На цей раз ми, мабуть, десь недалеко від передових ліній; але в цьому місці рівнини западина утворює щось на кшталт шаплика, де пробігають тіні.
Ми пройшли траншею спершу в одному, потім у зворотному керункові серед фосфоричних випалів, уривчастих, як миготливе кіно, над бруствером уродилося двоє санітарів; вони намагаються перенести через окопи наладовані ноші.
Офіцер принаймні знає назву, куди треба відвести загін; він гукає до санітарів:
— Де новий хід?
— Не знаю.
Ми з шереги питаємо: "Далеко боші?" Санітари не відповідають. Вони перемовляються між собою. Той, хто попереду, гукає:
— Далі не піду! Втомився!
— Та йди, чорт! — сердито кричить другий, чвакаючи по багнюці й ледве утримуючи ноші.— Не киснути ж нам тут!
Вони ставлять ноші на бруствер; край стирчить над траншеєю. Проходячи внизу, бачиш простягнені ноги чоловіка; дощ поливає ноші і стікає з них краплями.
— Це поранений? — питають знизу.
— Ні. Небіжчик,— буркає на цей раз санітар,— він важить не менше вісімдесяти кіло! За пбранених я не кажу: ми їх носимо уже два дні і дві ночі, але надвереджуватись мертвяками!.. Снаги вже нема тягати їх!.. Лихо, та й годі!
Санітар перекидає ногу через фосу на бруствер; розкарячившись, ледве додержуючи рівноваги, він хапає ноші й намагається перетягти їх і кличе товариша на поміч.
Трохи віддалік згинається тінь: то офіцер у плащі з нап'ятим каптуром. Він підносить руку до обличчя; на рукаві поблискують дві золоті смужки.
Він, певне, показує нам дорогу... Та раптом він питає, та не бачили ми його батареї; він її шукає.
Ми ніколи не дійдемо.
Але все ж ми доходимо.
Перед нами стелеться чорне, як вугілля, поле, де стирчить кілька тоненьких паколів; ми мовчки повземо на всі боки. Це тут.
Розмістити людей — діло непросте. Чотири рази нас змушують йти вперед, потім назад, щоб правильно розташувати сотню вздовж того ходу, який ми маємо викопати, щоб між партіями було однакове. віддалення; в кожній з них один солдат з кайлом і двоє — з лопатами.
— Ще три кроки вперед... Ні, забагато. Крок назад! Ну, крок назад. Оглухли ви, чи що? Стій!.. Так!..
Цим розміщенням керують поручник і офіцер саперної частини, що немов виріс з-під землі. Вкупі або кожен сам по собі вони метушаться, бігають уздовж шерег, стиха вигукують слова команди просто в обличчя солдатам, часом беруть їх за руку і ставлять куди треба. Робота, розпочата в певному порядку, обертається в штовханину: виснаженим людям весь час доводиться зніматися з того місця, де вони попадали, і вони сердяться.
—; Ми попереду першої лінії,— тихо кажуть навколо мене.
— Ні,— шепочуть інші,— ми саме позаду.
Ніхто цього не знає. Дощ усе ллє, хоча трохи менший, ніж давніше. Та що нам дощ? Ми порозлягалися на землі. Лежати в розгаслому багні так добре; нам байдуже, що в обличчя хлюпає вода, одяг промокає і наше зубчате ложе все підпливає.
Але ми ледве встигаємо передихнути. Нам не дають по-дурному себе згубити відпочинком. Треба зразу ж братися до роботи. Вже друга година ночі; за чотири години буде вже видно, й німці нас запважать. Не можна гаяти ані хвилини. Поручник каже:
— Кожен повинен викопати півтора метра завдовжки, сімдесят сантиметрів завширшки й вісімдесят завглибшки. Значить, на кожну групу випадає чотири з половиною метри. Раджу добре взятися: що раніше скінчите, то раніше підемо звідси.
Знаємо ми ці байки! В історії полку ще не було випадку, щоб загін копачів пішов раніше, коли треба залишати місце, щоб не угледів ворог і не знищив усіх разом із своєю роботою.
Хтось бубонить:
— Годі, годі... Нема дурних! Заткни пельку!
Але крім кількох чоловік, їх несила збудити, ЇХ невдовзі чекає надлюдська праця, всі бадьоро беруться до роботи.
Ми починаємо копати перший шар землі, порослий травою. Спочатку робота йде легко й швидко, як всі земляні роботи на рівному, і нам здається, що ми скоро закінчимо і зможемо заснути в нашій норі. Це додає нам сили.
Але чи то через те, що лопати стукають, чи через те, що деякі копачі, попри заборону, розмоіляють голосно, наша робота звертає увагу ворога, праворуч від нас сторчово злітає ракета, повискуючи й креслячи червону лінію.
— Лягай!
Усі кидаються ницьма на землю, бліде світло широко розливається над цим полем смерті.
Коли воно згасає, люди ворушаться, встають і вже обережно беруться до роботи.
Незабаром звивається, викидає довге позолочене стебло друга ракета і осяває темну лінію копачів; вони лягають і завмирають знову. Далі третя ракета, потім четверта.
Навколо розтинають повітря кулі. Хтось кричить:
— Поранений!
Проходить поранений, його підтримують товариші; здається навіть, що поранених багато. Бовваніють купки людей; вони волочать одне одного і зникають.
Місце стає небезпечним. Ми нахиляємося, сідаємо навпочіпки. Дехто риє землю, стоячи навколішках, інші працюють, простягнувшись, гарують, повертаються і перевертаються, як заснулі, котрих мордують кошмари. Верхній шар здіймався так легко, а тепер земля стає глеювата й липка, її важко копати, вона прилипає до лопат і кайл, як замазка. Щоразу доводиться її зшкрібати.
Уже виростає убогий горбик землі; кожен думає, що він зміцнить цей зачаток насипу своїм ранцем та згорнутою шинелею, всі ховаються за цією мізерною заслоною, коли вибухає шквал...
Працюючи, ми вмиваємось потом; але досить нам тільки зупинитися, як нас проймає холод. І ми змушені перемагати тяжку втому і знов братися до роботи.
Ні, ми не встигнемо!.. Земля дедалі твердішає. Копати все важче. Немов якась зла сила заворожила нас, наші руки клякнуть. Ракети не дають спокою, полюють на нас, не дають нам довго рухатися; і, скам'янівши після кожного спалаху, ми ще потім повинні впоратися з ще важчим завданням. Розпачливо, повільно, ціною тяжких мук, ми поглиблюємо рів.
Грунт розкисає, земля ніби капає, тече і пухко, хлюпаючи, падає з лопати. Нарешті хтось гукає:
— Тут вода!
Цей вигук прдкочується по всій шерезі копачів.
— Тут вода! Нічого не вийде!
— Партія Мелюсона прорила ще глибше, і там теж вода. Ми попали на болото!
— Даремна праця!
Ми зупиняємось розгублені. В нічному мороцічути, як брязкають лопати й рискалі: їх кидають на землю; унтери помацки шукають офіцерів, щоб спитати вказівок.
І подекуди, не турбуючись, що буде далі, солдати солодко засинають під пестощами дощу й виблисками ра" кет.
* * *
Саме тоді, оскільки я пригадую, й почалося бомбардування. Перший гарматень долетів із жахливим луском; повітря, здавалося, розітнулося надвоє; над нами вже лунали інші свисти, як раптом від першого вибуху, серед величі ночі й зливи, зсунулася земля і на раптово освітленому багряному екрані змахнули руки.
Очевидячки, при світлі ракет ворог нас помітив, і приціл виявився правильним...
Вояки кинулися, скотилися до викопаного ними, затопленого водою рівчачка. Забилися туди, закопались, поринули, прикриваючи голову залізом лопат. Праворуч,, ліворуч, спереду гарматні падали так близько, що від кожного з них ми здригалися. Скоро плоть цього похмурого жолоба, напханого людьми, вкритого лопатами, як лускою, затряслася безупинним дрожем під клубами диму й спалахами полум'я.
На освітленому полі вили гарматні, злітали в усіх керунках уламки й окрухи.