Він ще спробував, правда, як робив завжди, покликати на допомогу Генрі, але ім'я товариша так і згасло на його вже мертвих вустах.
РОЗДІЛ XVI)
Фальстаф: Ні, я таки скидаюся на принца!
В. Шекспір. *Генріх IV"
А тепер повернімося до гуляк, які півгодини тому так захоплено й галасливо засвідчили Оліверів подвиг у танку — останній в Житті сердешного шапкаря,— а тоді, дикими вигуками провели його поквапну втечу. Нареготавшися досхочу, весела компанія рушила своїм шляхом далі, блазнюючи й забавляючись, лякаючи поодиноких перехожих. Однак гуляки,— і це треба визнати,— не давали надто волі ні рукам, ані язику й нікого особливо не кривдили. Нарешті, стомившись блукати, їхній заводій дав усім знак щільніш його обступити.
— Браві мої молодці й мудрі порадникиї — почав він.— Ми — справжній король1 і владар тих шотландців, які гідні того, щоб ними правити. Ми королюємо в час, коли ходить колом кубок з вином і стає піддатливішою краса, коли пустощі не сплять, а поважність хропе й своєму солом'яному лігві. Ми полишаємо напгому намісникові, королю Роберту, невдячний обов'язок тримати в шорах шанолюбних вельмож, потурати жадібному духівництву, упокорювати диких горян і гасити криваві чвари. А оскільки наше королівство — це край веселощів і втіх, то нам слід поспішати всім нашим військом рятувати тих наших вірнопідданих, яких зла доля зробила бранцями буденних клопотів та іпохондрії. Я маю на оці насамперед сера Джона, якого простолюд ще взиває Раморні. Ми не зустрічали його після тієї битви на Керф'ю-стріт і хоча й знаємо, що в сутичці чоловіка трохи покалічено, однак не бачимо причини, чому він, як і годиться, не може виявити нам шанобу й покору. Гей, герольде 2 нашого ордена Гарбузової сулії, чи кликав ти за всіма правилами сера Джона взяти участь у нашій вечірній гульні?
1 В Шотландській книзі статутів можна знайти численні свідчення безглуздих, а нерідко й фатальних витівок, до яких наші предки вдавалися під орудою людей, обраних виконувати високі обов'язки королеви Травня, принца Різдва, абата Безглуздя і т. ін. і т. п. Таких блазнівських королів та вельмож обирали й на проводах масниці. (Прим. авт.).
* Герольд — церемоніймейстер при королівських дворах, розпорядник на святах та рицарських турнірах.
— Кликав, мілорде,
— А ти йрму переказав, що на цю ніч ми відклали виконання його вироку про вигнання, щоб принаймні весело провести 8 міста — коли вже верховна влада ухвалила таке рішення — нашого давнього товариша?
— Так я йому й переказав, мілорде,— відповів блазнівський герольд.
— І він навіть не написав нам жодного рядка? Він, хто так хвалиться своєю великою вченістю?
— Сер Джон лежав у постелі, мілорде, і мене до нього не пустили. Я тільки довідався, що він страждає від ран, усі ці дні не виходить з кімнати й пригнічений неласкою вашої високості. До того ж, він не важиться показатись на вулицях після того, як ледве втік від городян, коли ті простолюдці загнали його з двома слугами в домініканський монастир. Слуг він нібито відіслав до Файфшіру, щоб вони не розпускали тут язиків.
— Мудро придумано,— сказав принц, що мав право,— цього не треба пояснювати здогадливому читачеві,— на цей високий титул не тільки того святкового вечора і в тому товаристві.— Спекатися своїх балакучих поплічників — це крой розважливий. Але ж сер Джон не прийшов на наші врочисті забави, указ про які було оголошено давно. А це вже відвертий бунт, відмова коритися. Та якщо рицар і справді став бранцем недуги й меланхолії, то ми повинні особисто вшанувати його візитом, бо від того зла немає кращих ліків, аніж наша увага й палкий цілунок гарбузової сулії!.. Тож уперед, церемоніймейстери, менестрелі, охоронці й слуги! Вище величну емблему нашої гідності!.. Вище, кажу, наші сулії! І нехай ці посудини, що наповнюють наші келихи кров'ю своїх жил, несуть найтверезіші з моїх баламутів! їхня ноша тяжка й дорогоцінна, а вони, хоч ми їх за це й не осуджуємо, здається, спотикаються й заточуються дужче, ніж бажано. Отож ходімо, панове, а менестрелі нехай заводять свою найвеселішу пісню!
І вони, захмелілі, з веселими співами та криками, рушили далі, й численні смолоскипи кидали вздовж вузеньких вуличок червонуваті відблиски на віконця, з яких виглядали в нічних ковпаках городяни — декотрі й з жінками — подивитися, що то за дике гульбище такої пізньої пори порушує спокій міста. Нарешті весела процесія спинилася перед будинком сера Джона Раморні, відокремленим від вулиці невеликим двором.
Гості заходилися стукати, грюкати, гукати, щедро сипали погрозами на адресу сторожі, яка не хотіла відчиняти воріт. І найлегшим покаранням в їхніх устах було забити винних у порожню бочку й посадити в підземелля в'язниці Массамор при замку принца Розваг або, іншими словами, в пивний погріб. Але Бвіот, паж Раморні, впізнав голоси непроханих гостей, які так сміливо добивалися в дім. Знаючи, в якому стані господар, він вирішив за краще не відповідати зовсім. Евіот все ж таки сподівався, що гуляки постукають, покричать та й підуть своєю дорогою, бо вмовляти їх, він знав,— марна річ. Спочивальня сера Джона Раморні виходила вікнами в невеличкий садок, і паж думав, що гармидер не розбудить хворого. А що міцні зовнішні ворота витримають, Евіот не мав сумніву; гості грюкатимуть, поки їм не набридне чи поки в їхні п'яні голови не збреде щось інше. Гуляки, видно, й справді вже стомилися стукати, торгати ворота й галасувати, одначе їхній блазенський (та ба, якби ж то тільки блазенський!) принц докірливо обізвав їх лінивими й незграбними слугами бога вина та веселощів.
—' Ану подайте ключа!..— гукнув він.— Он він лежить. Відмикайте ним ці непокірні ворота!
♦Ключем", на який показав принц, була величезна колода, покинута на узбіччі вулиці із звичайною неповагою до порядку, властивою для шотландського міста тих часів.
♦Індійці" ту ж мить з криками підхопили колоду і всі гуртом з розгону так садонули нею у ворота, що засув, клямка й завіси аж брязнули і, здавалося, ось-ось повідпадають. Евіот не став чекати наслідку цього наступу, а вийшов у двір і, спитавши для годиться про се, про те, наказав воротареві відчинити, так ніби аж тепер упізнав пізніх гостей.
— Брехливий рабе зрадливого господаря! — вигукнув принц.— Кажи, де мій невірний підданий сер Джон Раморні, цей боягуз, що не вийшов на наш виклик?!
— Високосте, — промовив Евіот, спершу вклонившись перед високим титулом — справжнім і жартівливим — верховоди,— мій господар вельми нездоровий... Він випив снодійного і... Даруйте мені, ваша високосте, коли я, виконуючи перед ним свій обов'язок, скажу, що розмовляти з ним зараз не можна, не наражаючи його життя на небезпеку.
— Тьху! Про яку це небезпеку ти мені торочиш, юний пане Тевіст... Чевіот... Евіот чи як там тебе?.. Показуй, де спить твій господар... Чи краще відчиняй двері, я сам піду його шукати... Вище сулію, відважні мої товариші, та глядіть, не схлюпніть жодної краплі напою, що його пан Бахус послав нам зцілювати всі тілесні й душевні недуги! Несіть сулію попереду, кажу я, щоб кожен бачив цю священну посудину з таким коштовним трунком!
І принц, як і сказав, рушив у будинок. Добре знаючи розміщення кімнат, він побіг сходами нагору поперед пажа, що марно благав не кричати й не гупати, і з усією своєю галасливою ватагою вдерся до скаліченого господаря дому.
Той, кому, попри нестерпний біль, доводилося засинати після міцного, снодійного, а тоді від шуму й гаму прокидатися з того неприродного стану непритомності, в який його кинули ліки, легко уявить собі сум'яття, тривогу й фізичні муки сера Джона Раморні. А коли ми ще нагадаємо, що на додачу до всього хворому не давала спокою думка про злочинний наказ, недавно виданий і, мабуть, уже виконаний, то стане очевидно: краще вже вибрати вічний сон, ніж переживати таке пробудження. У стогоні, який провістив у сера Джона. перші ознаки свідомості, було щось таке моторошне, що навіть п'яні гульвіси шанобливо примовкли. Напівлежачи в постелі, як його застав сен, господар повів очима по кімнаті, й дивні постаті, що оце обступили ложе, здалися його хворій уяві ще химернішими. І сер Джон забурмотів сам до себе:
— Виходить, так воно і є... після всього... В легенді таки правду сказано! Ось вони, дияволи, мене засуджено навіки!.. Вогню ще не видно, але я вже відчуваю його жар... відчуваю в душі... Так наче там гудуть сім розпалених печей!
Поки недужий отак нажахано водив довкола очима, намагаючись прийти до тями, Евіот підступив до принца і, впавши перед ним навколішки, почав благати, щоб усі повиходили з покою.
— Це може кошгувати моєму господареві життя,— сказав він.
— Не бійся, Чевіоте,— відповів герцог Ротсейський.— Навіть якщо твій господар на порозі смерті, оцей трунок прожене слуг пекла від їхньої жертви... Піднесіть сулію, панове!
— Він у такому стані, що вино для нього означатиме смерть,— заявив Евіот.Якщо він вип'є, то помре.
— Тоді за нього повинен випити хтось інший, і хворий оклигає... Нехай наш великий пан Бахус пошле серу Джонові Раморні свої найкращі дари: спокій душі, радість серця, легкий віддих і гру уяви! А вірному товаришеві, який вихилить замість нього келих, нехай дістанеться на похмілля нудота, душевні муки, потемніння в очах і сум'яття в думках, що їх наш великий владика додає до своїх дарів, бо інакше, прийнявши їх, ми поставали б надто богорівними... То як, Евіоте? Чи ти не станеш тим вірним товаришем, що вип'є келих за здоров'я свого пана як його заступник? Випий, і ми підемо задоволені, бо, здається мені, вигляд у нашого підданого досить кепський.
— Я ладен зробити все, що можу,— відповів Евіот,— аби лиш урятувати мого господаря від згубливого питва, а вашу, високість від усвідомлення того, що ви — призвідець його смерч ті. Та ось той чоловік, який здійснить цей подвиг зі щирим бажанням ще й уклінно подякує за це вашій високості.
— Кого ти маєш на увазі? Оцього різника?.. Здається, він щойно з бойні! Хіба різники не відпочивають останнього дня масниці? Фу, як од нього тхне кров'ю!
Ці слова було сказано про Бонтрона; задурманений вином, що його мерзотник вижлуктив цього дня дуже багато, й ошелешений гармидером у будинку, де він сподівався застати темінь і тишу, Бонтрон стояв тепер на порозі кімнати й тупо дивився на компанію перед собою.