А я сподіваюся, це станеться вчасно. Пред'явникові цього можеш довіряти. Твій батько Джон Філіпсон".
Артур зрозумів листа. Він запитав післанця, яка велика герцогська армія. Той сказав, що має шістдесят тисяч чоловіка, а союзники не набрали й третини. Молодий Ферранд де-Водемон, що його потайки підтримує Франція, є також в їхньому військові. Взагалі, як розповідав післанець, всі вигоди на Карловій стороні. Артур страшенно зрадів.
Увійшла королева.
— Я все думала цілу ніч. Рене не згодиться. Я гадаю поступитись Провансом. Тому треба поводитись дуже обережно. Ось я заготую потрібні акти, тоді поїду до батька.
— А цей лист, ваша величносте, повідомляє про важливі події. Треба поспішати. Швидче давайте акти. Я їхатиму день та ніч, щоб швидче опинитися в герцогському таборі. Я напевно потраплю туди в день перемоги. І тоді Карло… тоді ми одержимо величезну допомогу і побачимо, чи довго ще розпусний Едвард Йоркський матиме вкрадену корону! Але все залежить від нашої швидкости!
— Так, за кілька днів все буде вирішено між Карлом та його ворогами, але краще наперед, ніж віддавати землі, ще раз пересвідчитися, чи може нам допомогти Карло. Проте, я поспішатиму.
— Але хто складе вижливі акти? — запитав юнак. Маргарета подумала:
— А, твій батько каже, що післанцеві можна довіритись. Ми йому й доручимо. Він чужинець і за гроші мовчатиме. Прощавай, Артуре де-Вер!
Сьогодні Артур багато швидче спустився з гори, ніж учора на неї ліз. Його думки перелітали до скель Унтервальденського кантону, до Анни, і тому юнак цілком забув батькову пересторогу. Вірити змістові листа треба було, наперед потримавши його над вогнем.
Перше, що йому за це нагадало, був огонь у кухні заїзду біля підгір'я, де він знайшов Тібо та свої коні. Який подив охопив Артура, коли піднісши папера до вогню, ніби бажаючи його висушить він побачив слово, нове слово в найважливішому місці листа: "Післанцеві не довіряй".
Соромлячись, приголомшений Артур помчав на гору.
Не минуло й сорок хвилин, як Артур де-Вер стомлений, заточуючись стояв перед Маргаретою.
— Післанцеві не вірте! — скричав він. — Зрада! Я винен! Ось кинджал, накажіть мені себе заколоти!
Маргарета сказала, щоб він докладно все розповів.
— Це велике лихо, — мовила вона, — я вже доручила йому скласти акти. Він оце вийшов від мене, щоб співати в хорі, але я можу попросити, щоб його затримали в манастирі, а ми йому добре заплатимо. Спочинь, Артуре. Розстібни плаща. Бідолашний, як ти стомився.
Артур послухався, сів на стільця, бо він справді не міг уже стояти.
За дві хвилині проте підвівся. Королева сказала:
— За три дні ми побачимося в мойого батька!
Артур повернувся до заїзду, де відшукав здивованого Тіба, який не міг отямитись, побачивши, як Артур скаче на гору. Юнак пояснив, ніби він забув там свойого гаманця.
— Тоді не дивуюсь, хоч заприсягаюся честю, не бачив живої істоти, хіба крім кози, що її переслідує вовк, яка б так шалено мчала по скелях.
За годину вони примчали до столиці короля Рене. Його приняли там чудесно.
Четвертого дня прийшла звістка, що королева Маргарета в'їде до столиці перед полуднем, щоб оселитися в палаці свойого батька. З усіх рухів доброго короля знати було, що він так само боявся побачення з дочкою, як раніш його бажав. Королеву прийняли дуже пишно. Але вона не зраділа всенародній зустрічі. Щоб спокутувати свій попередній запал перед батьком, вона зійшла з коня і ставши перед ним на коліно, просила пробачити.
— Бідолашна голубко моя, — промовив добрий король. — Встань, ти нічим не завинила. Провина моя.
І добрий король Рене сам став перед дочкою навколішки. Нарід плескав у долоні.
Вони подались до палацу. Батько та дочка йшли під руку. Пообідали, і вже надходив вечір, час було кластися спати.
XXIX
Кладе на чоло він вінок лавровий,
Що Аполон його і дев'ять муз Сплели.
Скидає він шолом сталевий
І діядему золоту. В той час,
У тій прикрасі з листя на чолі
Він владар е коханців і поетів…
Другого дня сталася важлива подія. Королева Маргарета на подив та незадоволення Рене вимагала побачення, щоб переговорити про важливі справи. Коли існувало щонебудь на світі, що міг ненавидіти король Рене, то були справи, а надто важливі.
— Чого бажає дорога дочка? — запитав він. — Грошей? Скільки?
— Ні! Батьку, я казатиму не за свої справи, а за ваші власні.
— А коли так — можемо їх відкласти на завтра, може випаде дощ, або кращого нічого буде робить. На мене чекають мисливці, гріх втрачати такий день.
— Хай вони їдуть сами та побавляться. Справа стосується вашої чести та життя!
— Але я сьогодні маю слухати Калезона та Жана, наших двох найславетніших трубадурів. Буде змагання.
— Відкладете на завтра!
— Коли ти вимагаєш, я не можу тобі відмовити.
І король мусів дати наказ, щоб лови починали без нього.
Батько з дочкою пішли до невеликої кімнати, щоб їм ніхто не заважав. Маргарета поставила свойого секретаря та Артура в передпокою, загадавши їм нікого не пускати.
Дочка дала батькові короткий список боргів, що за них заставлено його володіння, та кошторис великих сум, що їх час було платити, а грошей Рене не мав.
Король Рене боронився, казав, що в скарбниці має десять тисяч і ніяк не згоджувався, що цього не стане на всі борги, кожен не менший, як тисяч на сім.
— Тоді, — нетерпляче сказав, — заплатимо найгіршому кредиторові, а решта хай почекає.
— Нічого не вийде!
— Але хіба я, — промовив Рене, — не король неапольський, арагонський, єрусалимський та обидвох Сіцілій? Хіба державець таких чудесних земель…
— Ви справді державець цих земель, — сказала Маргарета, — але хіба треба нагадувати вашій величності, що ви такий самий король цих земель, як я королева Англії, де не маю й десятини землі, не маю одного шілінга прибутку. Наші володіння тільки на папері, а так само й прибутки.
— Що ж я робитиму? Хіба ж я винен, що не маю грошей? Я б охоче заплатив!
— Я вам скажу, де взяти коштів. Відмовтесь від вашого непотрібного сану короля, і прибутків вам буде досить, щоб жити в достатках та мати ваші улюблені розваги, як приватна людина.
— Маргарето! Ти не думаєш, що кажеш, — державець та народ міцно зв'язані! Підданці мої є вівці, а я їх доглядаю. Я не маю права відмовитись від свойого обов'язку!
— Коли б ви спроможні були його виконати, — заперечила королева, — я б цього не радила, а королівство ваше скелет: його Франція, або Бургундія однаково розіб'є.
По щоках старого короля текли сльози.
— Ради твоїх вигод я не мав змоги вжити заходів, — промовив старий. — Хіба ти не можеш мені допомогти?
— Коли вам важать мої вигоди, — озвалася Маргарета, — майте на увазі, що відмовившись Провансу, ви виконаєте єдине бажання моє; але заприсягаюсь, і вам це вийде тільки на краще!
— Не кажи нічого; дай акт, я підписую! Я бачу, ти його приготувала. Підпишу й піду на лови. Треба вміти терпіти й не плакати.
— А ви не питаєте, — здивувалась Маргарета, — кому віддаєте ваші володіння?
— А мені що до того! Адже ж мені вони не належатимуть. Це, мабуть, або Карлу Бургундському, або небожеві мойому Людовікові.
Обидва розумні та розуміються на політиці.
— Ви поступаєтеся Провансом бургундському герцогові!
— Я й сам волію його; він гордий та не лихий. Але почекай, а забезпечення буде мені та моїм підданцям?
— Вам призначають добре утримання, — відповіла Маргарета.
Рене байдуже почав насвистувати свою нову пісню та підписав акта зречення, не знімаючи рукавички та не прочитавши його змісту.
— А це що? — подивився він на другого пергамента. — Невже мій родич Карло хоче одержати також Сіцілію, Неаполь та Єрусалим, як і рештки Прованса? Мені здається, тоді варто взяти більшого аркуша…
— Цей папір, — сказала Маргарета, — зречення від вимог Ферранда де-Водемона на Льотарінґію, та зобов'язання не мати з бургундським герцогом з цього приводу жодних чвар.
Цього разу Маргарета надто багато на себе взяла.
Рене здригнувся, почервонів та вперше обурено скрикнув:
— Як? Зректися мені мойого внука, Йоландиного сина? Сором тобі, Маргарето!
Маргарета почала йому доводити, що закони чести. не зобов'язують Рене підтримувати молодого претендента. Але не встиг батько їй відповісти, в передпокої почувся гомін, двері широко розчинились та до кімнати ввійшов цілком озброєний лицар, увесь запорошений — знати, зробив він далеку путь.
— Я тут, батьку моєї матері, гляньте на вашого унука Ферранда де-Водемона. Благословіть мене!
— Благословляю! — сказав Рене. — Будь щасливий, відважний юначе.
— А ви, тітко, — повернувся лицар до Маргарети, — ви, яку скинули з престола зрадництво та лицемірство, невже ви не підтримаєте вашого родича?
— Бажаю тобі добра, небоже, — відповіла англійська королева. — Але радити старому тебе підтримувати в такій безнадійній справі не буду.
— Невже моя справа така безнадійна і невже це говорить моя тітка Маргарета?
— Тебе, — провадила далі Маргарета, — підтримують самі розбишаки й німецькі шляхтичі, волоцюги з райнських міст та підлі швайцарці.
— Але доля за мене! — закричав Водемон. — Я примчав сюди переможцем з кривавого бойовища, де розбито військо бургундського тирана!
— Брехня! — скочила з місця Маргарета. — Не вірю!
— Ні, це правда. Чотири дні тому я залишив ґрансонське бойовище, закидане трупами Карлових вояків. Ви це пізнаєте? — він протягнув їй каменя, що прикрашав герцогський орден Золотого Руна: — Невже Карло покинув би сам таку дорогоцінність?
Маргарета розпачливо дивилась на цю річ. Руйнуються її наміри.
Артур, що стояв із секретарем Маргарети, був страшенно здивований, побачивши графа де-Водемона в супроводі другого швайцарця з величезним келепом на плечі. Коли принц себе назвав, Артур не вважав за можливе його спинити. Але він страшенно здивувався — другий юнак швайцарець був Зіґізмунд Бідерман. Той глянув на Філіпсона, радісно скрикнув і кинувся його обіймати. Артур не міг прийти до тями, слухаючи Зіґізмундове оповідання.
— Бачиш, Артуре, герцог дійшов із своєю величезною армією до Ґрансона. Там було шістсот союзників, вони мусіли здатися. Тимчасом у наших горах усі збиралися на війну. В Невшателі до нас приєдналося трохи німців з льотарінзьким герцогом. Ах, Артуре, ось начальник, ми маємо його за другого після Рудольфа Донергуґеля! Ти його бачив, це він пішов до короля Рене, але він траплявся тобі й раніше; синій базельський лицар був він, ми називали його Лавренцем.