Він стояв і радісно усміхався, хоч вогкі його оченята швидше плакали, ніж сміялися.
"Ой, та й куплети ж! Чуєте, солодкі як мед, хай я не буду Альбрет..." — белькотів він, виблискуючи всіма своїми діамантами.
З того вечора ввійшла в моду Роза Співак. Кожного вечора, після театральної вистави, треба було, як компот, підносити публіці Розу Співак з її піснями і закінчити танцем. Мені здається, що цей компот злюбився публіці більше за всі наїдки й страви всього театру в цілому. Я сама чула на власні вуха, як два поважні з вигляду євреї голосно розмовляли в театрі: "Коли вже кінчиться курзу-верзу і нас почастують Розою Співак?" У перші дні мені здавалося, що я спопелію від сорому од таких компліментів. Ні, це треба самому пережити й відчути!.. Чоловіки, що пасли мене очима й, здавалося, заглядали за пазуху... жарти з приводу моїх чоловічих штанів... Які в них масні очі!.. А сердиті погляди жінок — боже милостивий! Усі хвороби, що є на світі, я бажала їм від щирого серця й усі прокльони вергала на їхні голови. Я проклинала чоловіків, жінок, єврейський театр і саму себе, а також той день, коли народилася на світі! Проте, як бачиш, я все це пережила і, хвалити бога, можу тепер тобі про це спокійно розповідати. І знаєш кому я маю завдячити? Лише тобі, мій любий, мій єдиний друже! Бо я весь час ні на хвилину не втрачала надії, що ось ти приїдеш, ось побачу твоє ясне лице, й ось ми обоє візьмемося за руки і подамося в світи, як умовлялися тої ночі. Мій оборонець Муравчик дурив мене щодня, що незабаром приїде решта акторів, а разом з ними й "мій Гоцмах" (так, бувало, дражнив він мене). Проте минали дні й тижні, а про них ні слуху ні духу.
Єдина людина, що з'явилася з колишньої трупи, була мадам Черняк. Потворна актриса з кумедною фігурою, яку прозивають Брайночка Козак, ти, певно, пам'ятаєш її з Голенешті. Коротенька, товстенька, з великими білими зубами. Від неї я довідалась, що мій оборонець Муравчик весь час нахабно обдурює мене. Ніяких листів і запрошень він не писав до акторів у Ясси. Це була брехня від
початку до кінця!.. Брайночка Козак розповідала таке, що аж волосся ставало дибом. Декорації, сказала вона, виписали, а всіх акторів і актрис кинули напризволяще. Залишились вони в чужій стороні, не знаючи мови, не маючи копійки в кишені. Якби не вона, актори з голоду померли б. Вона їх по змозі підтримувала. Потім вони поспродували з себе все, що мали, й розлізлися, хто куди, розтанули, сказала Брайночка Козак, як сіль у воді. "Ну, а Гоцмах?" — спитала я в неї. "Гоцмах,— відповіла вона,— наче у воду пішов..." І так щоразу: вона мені розповідала страхітливі історії про бідних акторів, як вони, бідолашні, мучилися, й щоразу я питала: "Ну, а Гоцмах?" А вона мені одно відповідала: "Гоцмах — наче у воду пішов".
Тільки один раз Брайночка Козак прохопилася словом, що чула від знайомого актора, ніби той чув ще від одного, теж актора, що той бачив Гоцмаха з якимсь дуже молоденьким хлопцем у Бухаресті. Ти можеш собі уявити, як закалатало моє серце, коли я почула ці слова!.. За це тільки я хотіла розцілувати її, і ми з того часу зблизилися з Брайночкою Козак, як дві рідні сестри.
Брайночці Козак я маю дякувати багато за що. Вона мені розкрила очі, хто такий директор Щупак і що являє собою хрипун Муравчик, навчила мене, що маю робити на цьому світі, крім того, вона мене познайомила з такими речами, що, можливо, добре було б, якби я про них дізналася пізніше... Завдяки їй я ще вчасно врятувалася з цього багна. Вона була перша, яка пояснила мені, що моє місце не тут, серед комедіантів. Якби не вона, я, може, й досі вешталася б з Щупаковою трупою бозна-де. Якби не вона, я й досі, можливо, виступала б у всіх шиночках, одягнена в чоловічі штани, співала б "Так гарно у хатках" і танцювала веселої...............
Любий мій! Друже дорогий! Як згадаю ті часи, мені ще й досі червоніє обличчя від сорому і полум'я спалахує в серці від гніву. Не так на мого директора і не так на мого оборонця, які хотіли заробити на мені якнайбільше,— так чинить кожен підприємець і досі. Ні. Я гнівалась на тих ситих, товстопузих негідників, що приходили слухати, як я співаю, і дивитися, як я танцюю, облизуючись при цьому, як кіт на сметану, не тямлячись від любострастя й горлаючи на весь театр: "Співак! Роза Співак!" Прихильники єврейського театру — так називали вони себе й, приходячи щовечора до Щупака в театр, заглядали за лаштунки: коли то вже з'явиться на сцені дівчина в чоловічих штанях?.. Ох, ті "прихильники єврейського театру"! З одним "прихильником єврейського театру" мушу тебе познайомити. А що про нього доведеться багато розповідати і вже дуже пізно, напишу про це іншим разом. На добраніч, любий мій, спи спокійно!
Четвертий лист
Одного разу — це було влітку — ми всі пішли на репетицію. Я вже тоді почала готувати "перші ролі". Аж тут сказали директорові, що якась людина проситься до нього. Щоразу, тільки-но директор Щупак почує, що хтось допитується його, він стає білий як крейда. Певно, все через його кількох дружин... Мадам Черняк, що зветься Брайночка Козак, каже, ніби Щупак має, нівроку, не дві, а три жінки. Одне слово, коли йому сказали, що якась людина хоче його побачити, він зразу розгубився і почав шукати свого порадника:
— Шолом-Меїр! Де він там, Шолом-Меїр, холера!..
"Людина", однак не дочекавшись, зайшла за куліси.
Обидва кинулись один одному на шию:
— Стельмах!
— Щупак!
Аж тут прибіг хрипун, і всі троє почали цілуватися. Радість, свято! Рідні брати, які не бачились років з двадцять, не зраділи б так, як зраділи ці троє, а надто той, що звався Стельмах. Він просто танув від насолоди, як сніг проти сонця. Очевидно, через те, що нарешті йому пощастило побачитися з Щупаком і його правою рукою, хрипуном Шолом-Меїром Муравчиком.
Низенький, чорнявий, волохатий, уже літній, але кремезний, добре відгодований, з круглим черевцем і ясним обличчям, з слізливими очицями й солоденькою посмішкою, що завжди сяє на його обличчі (видно, що людина ця задоволена собою, всіма людьми, господом богом і цілим світом),— оце портрет особи на прізвище Стельмах. За що його слід похвалити — він не заноситься. І хоч сам каже про себе, що йому, нівроку, дуже добре ведеться, що він, нівроку, дуже багатий, Стельмах поводиться просто, скромно й не гне кирпи. Він сам каже, що не любить бундючитись, як інші, терпіти не може виказувати свою велич. Навпаки, він повсякчас любить розповідати кожному, хто охочий слухати, всю свою біографію. Говорить він тихенько, ледве чутно, злегка зітхаючи й посміхаючись, гладячи при цьому співрозмовника рукою або тримаючи його за гудзика, щоб не втік. Розповідь його так і ллється, наче олія з бочки, все в ній в'яжеться, чіпляється одне за одне. Все це — дивовижні події, пригоди, казки з "Тисячі і однієї ночі". Не знаю, чи вдасться мені, але спробую передати тобі його біографію його ж таки мовою.
"Був я, хай бог милує мене, вас і всіх наших друзів,— так починає Стельмах, зітхаючи й посміхаючись, розповідати свою біографію, і обличчя йому сяє,— великим бідаком, злиднем, жебраком, капцаном та ще мав повну хату дітей і ні шматочка хліба. Проживав десь у маленькому містечку, що зветься Махнівка чи Яхнівка (я забула цю назву), а жив з того, що шив шапки селянам, ходив за три милі на базари продавати свій крам, може, пощастить що-небудь заробити. Чоботи, хай бог милує мене, вас і всіх наших друзів, були перев'язані мотузочками, щоб, крий боже, підошви не відірвалися, а пальтечко на плечах, мов решето, самі дірки. Мороз великий, сніг рипить, вітер б'є в обличчя, а серце хляне від голоду. Дома, хай бог милує мене, вас і всіх наших друзів, лежить хвора жінка, повна хата маленьких діточок. Найстаршому не було тоді ще й шести років. Гершком звали його тоді; змалку був дуже вдалий, не дитина, а золото. Удень і вночі бавився з двома паличками і грав, грав, грав. "Гершонько, що ти робиш?" — "Граю на скрипці". Одного разу купив я йому просту селянську скрипочку за якихось три злотих. Побачивши скрипку, дитина аж заплакала. Де вона бачила скрипку? Хто їй показав, як треба грати? Щоб я разом з вами ніколи не знав, що таке голод і злидні,— розповідав Стельмах,— як я цього не знаю. Дитина самотужки почала цигикати й цигикала так довго, аж поки навчилась грати якісь мелодії.
Трапилося так, що в тому містечку жив великий пан, граф чи князь (цього точно я вже не пам'ятаю). Містечко йому належало. Довідався пан, що в його містечку в якийсь бідний шапкар, а в того шапкаря незвичайний хлопчик — грає на скрипці так, що за душу бере. Пан наказав привести до нього шапкаря разом з хлопчиком і 8 скрипкою. А коли пан наказує, не можна бути свинею, треба йти. Прийшов він до пана з хлопчиком і з скрипкою. Хлопчика поставили на стіл, і він заграв раз, і вдруге, і втретє — пан зразу захопився його грою, а пані почала дитину обіймати й цілувати. На столі з'явилися чай, кава й закуски: булки, яєчка, варення — все, що євреєві можна їсти.
— Сідай, — звернувся до шапкаря пан,— сідай, чого ти стоїш? Чи ти розумієш, який у тебе скарб? У тебе,— сказав він,— коштовний діамант. Ти — мільйонер. Шкода тільки,— сказав він,— що ти проста, темна людина. Ти будеш,— сказав він,— душогубом, якщо не подбаєш, щоб дитина поїхала до міста вчитися, вивчати музику!..
Батько на це йому відповів:
— Вельможний пане! Тобі, певно, легко сказати — "вивчати музику". Я, хай бог милує мене і всіх людей, бідний єврей, злидар, харпак, без копійки в кишені і маю повну хату маленьких дітей...
— На це пан відповів йому:
— Нехай воно тебе не турбує. Віддай хлопчика мені, то я виведу його в люди...
Так сказав йому пан, а пані притакувала, киваючи головою. Але ж Стельмах не з тих людей, що їх на копійку десяток. Він собі подумав: поки пан виведе його дитину в люди, в нього, батька, залишиться менше на одну дитину, а в єврейському загалі — менше на одного єврея...
— Ні, вельможний пане,— сказав він,— так діла не буде. Ти краще накажи запрягти коней і позич мені кілька карбованців на витрати. Я поїду з дитиною до Бердичева. Це, нівроку, велике місто, там повно багатих людей...
Так воно й було. Прибувши щасливо з хлопчиком до Бердичева, вони почали ходити по місту.