Над ним височіла щойно добудована вежа колегіальної церкви, раптом роблячи її маленькою, майже добродушно непомітною; як він прагнув перетворити себе на одну з цеглин і бути вбудованим разом з іншими цеглинами в зростаючі проходи. Де-не-де ще чулися розрізнені голоси, сміх закоханої пари, плач дівчини чи хворої дитини. Мельхіор у ту мить усвідомив існування сотень людей, які жили поряд з ним у тих кам'яних келіях і баштах, кожен зі своїм щастям і своїм прокляттям у серці. Увесь час він намагався не думати про Кауденберга та Блансінтьє, але все ж думав про них; він побачив, як вони стоять перед ним, взявшись за руки. Стара божевільна пісня: навіть зараз він не розумів, як міг залишити їх самих навіть тепер, коли він, немов живий, роздільний клин хотів би кинутися між ними.
Коли небо почало світлішати, він стояв на фортечному валу. З міських обійсть і селянських садиб під муром долинав ледве чутний спів півнів, перші зелені й рожеві острівці мчали водянистим повітряним океаном, бліді стріли світла виникали на сході й зникали, їхні кольори танули, створюючи прохолодну прозору пелену. Вартові робили ранковий обхід, Мельхіорові більше не доводилося сходити з їхньої дороги. Вартові йшли ліниво, безладним гуртом, у послаблених кольчугах, мало хто мав шолом на голові, списи хаотично лежали на плечах, мов селянські вила. Вони привітали Мельхіора добродушними жартами про випивку і м'ясо, що тяжко залягло в животі; але незабаром звук їхніх підкованих чобіт затих. В вуличці Диявольського Котяри, біля ніг художника, чувся стукіт ранніх ткацьких верстатів, уперше задзвонили дзвони, починався новий день. Мельхіор сів між башточками парапету сторожової вежі. Звідсіля розточувався вид на ворота Семи Дерев, через які вела дорога на південь. Він чекав. Через довгу мить він побачив, як ідуть сторожі воріт: хрипкі голоси перекликалися один з одним, він чув їхній сміх, час від часу вони спльовували і нарешті відтягли важкі колоди, щоб відкрити стулки воріт. Від садиби, що лежала неподалік, наближався двоколісний селянський віз, навіть здалеку неправильної форми. Мельхіор прислухався до кожного гомону з вуличок унизу: діти, яких виштовхували з дверей, відразу ж починали невинну сварку, собака загавкав і підняв ногу біля одного зі старих пеньків, які й назву брамі. І Мельхіор раптом подумав: "Чому я ніколи не подарував Блансінтьє собаку? Чому я ніколи не приносив їй сороку чи горлицю, щоб тримати в її кімнаті та розмовляти та гратися з нею, як вона гралася зі своїми ляльками? Вона була самотньою, вразливою та наодинці зі мною — і через це у неї з'явилася погана звичка бездумно вдягатися". Він, який хотів стати перед нею на коліна і відчути її ногу на своїй шиї, ніколи не намагався думати про те, що відчувала і чого бажала його дружина.
Він підвів погляд на звук швидкого тупоту. Кінь біг. Але це був не кінь селянського воза, що наближався; його тягнула — тепер він це бачив — втомлена стара шкапа, для якої галоп міг бути лише спогадом про молодість. Кінь, рись якого він почув у цю мить, наближався з боку міста. І раптом з-за семи пеньків з'явився великий сивко, тварина, яку рідко можна побачити, — королівський жеребець. Мельхіор ще не встиг обдумати цього слово, як відчув, як горять його щоки, й холод пробирається в серце. На коні він побачив чоловіка, який посадив перед собою жінку на складену попону з чорного пухнастого шовку або хутра. Вершник обійняв жінку, та ж обіперлася йому на груди. Біля воріт вершник і жінка на мить поринули в тінь, Мельхіор зі свого сховку побачив, що охоронці стояли мовчазні й зосереджені, потім витягнули шиї й поглянули вслід коню. Мельхіор побачив, що вони не впізнали ні чоловіка в сірому, ні його супутницю. Він сам витягнув шию й нахилився над зубцями, щоб побачити сивого скакуна та вершників, коли ті знову з'являться. Вони й справді з'явилися на мосту біля зовнішнього валу й попрямували, гадав він, до військової дороги, що вела на південь. Ранкове сонце, яскраве й прохолодне, що пускало промені від островів-хмарок на східному обрії, здавалося, збільшувало коня й робило його світлішим; часом блищали підкови, що били об землю. Мельхіор бачив спину Кауденберга, його плащ розвівався позаду нього. Поверх цього грубого одягу лежала надзвичайно вузька і струнка жіноча рука — сама Блансінтьє прикривала спину спокусника. Серце Мельхіора розкололося надвоє — ніби ця втеча магістра Вільних Духів з молодою полонянкою була не його, Мельхіора, ганьбою чи поразкою, а видовищем. Він дивився вслід розкішному скакунові, йому була відома пишність пари, яка в ту мить здавалася лише єдиною переплетеною, замкнутою істотою на хиткій кінській спині.
Чоловік і жінка зникли за першим поворотом дороги, за невисокою дюною, повною дроку та молодих дубів, звук копит затих і невдовзі зовсім завмер.
Після довгого часу Мельхіор вислизнув зі свого спостережного місця і спустився вниз вулицями міста. Він ішов крізь розбуджену вранці діяльність — іскри з кузні, запах свіжого хліба, пиляння й стругання. Він побачив, як люди вітають його, і подумав: "Невже вони ще не знають, що мене спіткало?". Нарешті він повернувся додому. У кімнатах стояла тиша, наче мерця винесли. Ні собаки, ні кішки, ні пташки в клітці. Мельхіор зазирнув у кімнату, яка так довго була виключною власністю Блансінтьє. Він глянув на ліжко. Воно було акуратно задрапірованим, а зверху лежала ковдра, прикрашена вишивкою та китицями. Він відкрив шафу; тут висів ряд дорогих різнокольорових суконь Блансінтьє, зелених і червоних, блакитних і золотих, її туфлі та босоніжки, деякі з них ще зовсім нові. Єдиним розладом була кашемірова шаль, витканий з вітру шовковий шарф, який лежав недбало кинутий і зім'ятий серед черевиків. Мельхіор нахилився, підняв легку, як пір'їнка, тканину, розгладив її й склав. Він обернувся й побачив, що скриня Блансінтьє для білизни, з пофарбованими в чорний колір залізними оковками, відкрита. Біля постільної білизни були тонкі ніжні полотняні сорочки, фартухи, накрохмалені очіпки, була тут і кругла чорна оксамитова шапочка, схожа на поставлений сторчма буханець хліба. Мельхіор схилився над скринею; під купою сорочок він виявив позолочену дерев'яну скриньку з коштовностями його дружини. Він зазирнув усередину; пряжки та перли, ланцюжки та каблучки. Він знайшов власний перстень із сердоліком, перстень, яким обмінявся з Блансінтьє під час заручин; єдине, чого він не знайшов, — це перстень з бурштином, подарунок іншого чоловіка. Жінка не забрала нічого, навіть речей зі спадку, а з нижньої білизни тільки те, що було на ній, найскромнішу сорочку. Мельхіор засунув скриньку під спідниці й сорочки, поклав зверху сплетену з вітру шаль і закрив скриню. А після того він упав біля неї, як засуджений до страти біля колоди палача. Він плакав із заплющеними очима, тер руки й обличчя об залізні оковки, аж поки на них не з'явилися криваві шрами. Довго-довго лежав він у такому стані, поки не почув дзвони, що дзвонили опівдні. Мельхіор підвівся й зачинив кімнату, ніби там лежав мертвий і забальзамований труп, який йому дозволили побачити востаннє.
Він продовжував жити і спати в майстерні. Місто вирувало від пліток, злого подиву й насолоди чужим нещастям. Художник почув це як далеке відлуння болю, що терзав його голову й серце. Увечері, коли сутеніло, діти кричали біля його дверей, стукали у вікна й розбігалися під гучні глузливі крики. В інший раз з'явилася ціла купа молоді й заспівала вуличну пісню, яку принесли до міста ваганти; однак шибеники змінили слова на власні:
Блансінтьє, де ти криєшся у хаті,
Вже пора йти до ліжка йти і спати.
Так вони співали це кілька днів поспіль, щоразу закінчуючись розпусним, виючим сміхом. А після того навколо Мельхіорового дому запала тиша, ніби суворий жест поклав край метушні. Коли художник рано-вранці або ввечері в напівтемряві купував їжу або ніс білизну до пральні, пекарі та прачка поглядали на нього скоса. Рідко хто мав глузливу сміливість запитати, чому це вони не бачили деякий час пані Блансінтьє? Вона пішла? Ніколи ще стільки людей не з'являлося з олією та маслом, яйцями та рибою біля дому Мельхіора; вони з цікавістю вдивлялися в передпокій, ніби з грубої штукатурки та побілених стін могли прочитати знаки, що пояснювали раптове зникнення Блансінтьє, доньки Кіліаана. Було певно, що вона втекла з якимось чоловіком, бо стражники біля воріт зрозуміли, що це вона сиділа перед вершником на сивому коні, хоча не могли уявити, хто це був за чоловік; він не зупинявся ні в одній корчмі. Дехто бачив незвичайного коня на краю міського цвинтаря, прив'язаного серед останніх могил, але ніхто не бачив власника… Були й такі, що казали, що краще не розпитувати, хто такий таємничий чоловік на білому коні, бо відомо, що Блансінтьє була переслідувана злими силами, що вона була одержима, і що в повний місяць її бачили, як вона блукала вулицями, наче гуляла з кимось поруч, розмовляла та сміялася з кимось, іноді навіть співала. Мала Фієтьє диригувала хором на ярмарках, де жінки зустрічалися й базікали, а деякі чоловіки охоче приєднувалися до них; а спокусника дружини художника мала Фієтьє прямо й безжально називала чаклуном, летючим привидом, посланцем царства темряви й полум'я, над яким, як відомо, роками глузував Мельхіор Хінтам, розкриваючи у своїх картинах таємниці цього підземного світу.
Усе це вислизало з поля уваги Мельхіора. Сліпий і глухий до усього він сидів у темній задній кімнаті і ще досі страждав від колючого болю в голові та серці. Священик його парафії відвідав його, накульгуючи на тростину; увійшовши, він високо підняв свій молитовник, щоб знищити останні сліди, які могла залишити тут присутність диявола. Але він не ставив питань, не робив жодних докорів. З ним також було важко розмовляти, він був надто глухий; але він сидів поруч із Мельхіором, як і багато років тому після смерті його батька, і тепер він теж сумував разом з ним, і, ідучі до себе, поклав йому на плечі свої скривлені подагрою руки, немовби втішаючи вдівця. Мельхіор не наважувався зізнатися ні йому, ні комусь іншому, як часто пізно вдень чи ввечері його переслідує серцева туга, яка є водночас і бажанням насолоди, і муками, завданими хтивістю, як у такі хвилини страшного божевілля він уявляє, що Блансінтьє все ще живе тут, за зачиненими дверима кімнати, як він прокрадається передпокоєм до її порога і благально кличе її ім'я, кілька разів називає себе, б'є кулаком у двері і нарешті, скиглить мов собака, згортається клубком і в агонії засинає на холодній підлозі.
Ієронім Босх.