Я нічого но знаю про Сон-Поля.
— Авжеж, ми й но питаємо вас, — промовив городянин. — Тільки послухайте, що я скажу вам на вухо. Мело звуть Павійон.
— А що мені, власне, до цього, пане Павійон? — здивувався Квентін.
— Звичайно, нічого. Тільки я гадав, вам приємно буде дізнатися, що ви розмовляєте з людиною надійною. А ось і мій колега Рюслар.
Рюслар висунувся наперед. Це був огрядний сановник з круглим черевом, яким він, немов тараном, розштовхував перед собою натовп. Він прошепотів своєму сусідові, щоб той був обережніший, і сказав тоном докору:
— Ви забуваєте, мій добрий колего, що тут надто відкрито місце. Пан не відмовиться зайти до мене або до вас випити склянку рейнського з цукром, і тоді ми більше почуємо про нашого друга й спільника, якого ми любимо від усього нашого чесного й щирого фламандського серця.
— В мене немає ніяких новин для вас, — нетерпляче сказав Квентін. — Я не хочу пити рейнського і єдине, чого я прошу від вас, це щоб ви, як шановні й поважні особи, звеліли юрбі розійтися й дати мені змогу так спокійно вийти з вашого міста, як я до нього прийшов.
— Ну, само собою, — сказав Рюслар, — коли вже ви так наполягаєте на вашому інкогніто, навіть із нами, надійними людьми, то дозвольте запитати вас прямо: чому ви носите відзнаки вашого корпусу, коли хочете, щоб вас не пізнали в Льєжі?
— Які відзнаки і якого корпусу? — вигукнув Квентін. — Ви маєте вигляд поважних людей і серйозних громадян, проте, хай йому біс, ви або самі божевільні, або бажаєте, щоб я зробився таким.
— Хай йому чорт! — сказав інший громадянин. — Цей юнак примусить лаятися самого святого Ламберта! Ну, хто носить шапку з хрестом святого Андрія й французькою лілією, крім шотландських лучників гвардії короля Людовіка?
— Припустімо навіть, що я лучник шотландської гвардії. Чому ж ви дивуєтесь, що я ношу форму частини, до якої належу? — нетерпляче запитав Квентін.
— Він признався, він признався! — радісно розмахуючи руками, вигукнули Рюслар з ІІавійоном і обернулися до своїх співгромадян, круглі обличчя яких сяяли від захоплення. — Він сам визнав, що він лучник гвардії Людовіка — Людовіка, оборонця вольностей Льєжа!
У відповідь знявся шалений галас. Серед крику чулися окремі вигуки: "Хай живе Людовік Французький! Хай живе шотландська гвардія! Хай живе хоробрий лучник! Наша свобода, наші привілеї або смерть! Геть податки! Хай живе шотландська гвардія! Геть податки! Хай живе хоробрий Арденський Вепр! Геть Карла Бургундського! На смітник Бурбона з його єпіскопством!"
Очманівши від галасу, який, здіймаючись і спадаючи, наче морські хвилі, переходив з одного кварталу до другого й щоразу збільшувався від тисячі голосів, мов хор на далеких вулицях і майданах, Квентін, нарешті, здогадався, у чім справа, і вирішив, як йому треба поводитися.
Він тепер згадав, що після сутички з герцогом Орлеанським і Дюнуа один з його товаришів, за наказом лорда Крофорда, забрав його шолом, розколотий мечем, і дав йому свою підбиту сталлю шапку, яка була частиною звичайного і всім відомого обмундирування шотландської гвардії. Поява лучника з королівського корпусу, який завжди близько стояв до особи Людовіка, на вулицях міста, незадоволення якого розпалювалося агентами цього короля, — було витлумачено, як намір Людовіка відкрито допомогти Льєжу. Поява одного лучника розцінювалася як запорука негайної підтримки з боку Людовіка. Дехто навіть запевняв, що допоміжні війська вже вступають до міста, хоч ніхто не знав, через які саме міські ворота.
Квентін зрозумів, що зараз просто неможливо довести цим людям, які так уперто обстоюють свою думку, що вони помиляються, більше того, всяка спроба переконати схвильований натовп у протилежному навіть небезпечна, а він не бачив необхідності наражатися на небезпеку. Отже, він вирішив не сперечатися, а очікувати й позбутися їх при першій нагоді. До такого висновку він дійшов дорогою до ратуші, куди натовп потяг його за собою і де вже зібралися всі знатні люди міста, щоб вислухати новини, які нібито він привіз, і влаштувати на його честь пишний бенкет.
Незважаючи на заперечення Квентіна, що розцінювались як вияв скромності, його з усіх боків оточили збуджені городяни, і ця каламутна течія потягла його за собою. Двоє друзів бургомістра, що були синдиками міста, міцно вхопили його за руки. Попереду йшов Ніккель Блок, синдик корпорації різників, якого спішно викликали з бійні. Хоробрість і грація, з якими він махав своєю смертельною сокирою, ще замазаною кров'ю й мозком, свідчили, що він уже добряче хильнув. Позаду виступав довготелесий, вузькогрудий, кістлявий, дуже п'яний і надзвичайно патріотично настроєний Клаас Гамерлейн — голова всіх ливарів, ковалів і слюсарів, а за ним сунули сотні невмитих ремісників цієї корпорації. Ткачі, цвяхарі, мотузярі, майстри й майстерові всіх цехів і спеціальностей, виходячи з похмурих і вузьких вулиць, юрмилися, щоб прилучитися до процесії. Здавалося, що втекти звідси — річ неможлива.
У такій скруті Квентін звернувся по допомогу до Рюслара й Павійона, що, вчепившись йому за руки, вели вперед на чолі процесії, в якій він так несподівано став головною дійовою особою. Юнак похапцем пояснив їм, що, не подумавши, одяг шапку шотландського гвардійця замість свого випадково пошкодженого шолома, який він мав надіти в дорогу… Bin висловив жаль, що через це і завдяки кмітливості льєжців, які здогадалися про його звання і мету перебування в місті, все тепер викрилось. Він натякнув також, що коли його тепер приведуть до ратуші, то йому доведеться розкрити поважному зібранню городян таємницю, яка, за наказом короля, призначалася тільки для вух двох шановних панів — Рюслара й Павійона з Льєжа.
Цей останній натяк справив дивне враження на обох шановних громадян, які були головними проводирями бунтівливих городян і подібно до всіх демагогів такого роду хотіли тримати по змозі все в своїх руках. Тому вони швидко умовилися, що Квентін на деякий час вийде з міста, а вночі повернеться до Льєжа й поговорить з ними в будинку Рюслара, що стояв поблизу міських воріт, напроти Шонвальдськогозамку. Квентін не побоявся сказати їм, що тепер живе тимчасово в палаці епіскопа, куди приїхав нібито Для того, щоб передати листа від французького короля, а насправді прибув, як вони правильно здогадалися, щоб переговорити з льєжськими громадянами. Цей непрямий спосіб дій, як і ранг і звання довіреної особи, котрій доручено було цю справу, так добре узгоджувалися з характером Людовіка, що пояснення Квентіна ні в кого не викликало сумніву чи здивування.
Тільки Квентін пояснив усе це, як натовп порівнявся з будинком Павійона на одній з головних вулиць. Одразу за цим будинком починався сад, що виходив на Маас, а поруч з ним була велика чинбарня з дубильними ямами та іншим приладдям для оброблення шкур, бо патріотичний громадянин, як виявлялося, був чинбарем.
Було цілком природно, що Павійон захотів почастувати посла Людовіка, тому зупинка перед домом Павійона не викликала ніякого здивування в натовпі, який повітав пана Павійона гучним "віват", коли той проводив шановного гостя до свого дому. Тут Квентін скинув свою примітну шапку, надів капелюх чинбаря й накинув довгий плащ поверх свого вбрання. Павійон дав йому перепустку, щоб він міг заходити й виходити через міські ворота вдень і вночі, а потім доручив його своїй дочці, вродливій веселій фламандці, пояснивши їй, як його вивести з міста. Тим часом сам він поспішив назад до свого товариша, щоб разом з ним піти у ратушу заспокоїти своїх друзів і більш-менш переконливо пояснити народові причину несподіваного зникнення посла короля Людовіка. Ми не можемо (як каже слуга в одній комедії) пригадати, якою саме брехнею обдурив баран-вожак свою отару, але нема нічого простішого умовити натовп, коли упереджена думка вже наполовину переконала його, перш ніж дурисвіт вимовив хоча б одне слово.
Як тільки шановний громадянин пішов, його пухленька дочка Трудхен, червоніючи і привітно усміхаючись, що дуже личило вишневим губкам і веселим блакитним очицям, провела гарного чужинця звивистими алеями батькового саду до берега річки. Там вона посадила його в човен, який два здоровенні фламандці у коротких штанях, хутряних капелюхах і куртках з безліччю ґудзиків спорядили так швидко, як тільки це можуть зробити вайлуваті мешканці рівнинної країни.
Оскільки гарненька Трудхен розмовляла лише фламандською мовою, Квентін, — хай не вважають це приниженням його вірного почуття до графині Ізабелли де Круп, міг подякувати їй тільки молодецьким поцілунком у вишивні губки, який вона прийняла скромно, але щиро, бо таких вродливих кавалерів, як наш шотландський лучник, нп кожного дня можна було зустріти серед льєжських городян.[197]
Поки човен посувався повільними водами Маасу, поїм фортифікації міста, Квентін мав досить часу придумати, як йому розповісти про свою пригоду в Льєжі, коли він повернеться до єпіскопського замку в Шонвальді. Він не хотів зраджувати осіб, які, хоч і через непорозуміння, звірилися на нього, але й не міг таїти перед гостинним прелатом, що в його столиці назріває повстання. Тому він вирішив обмежитися загальною оповіддю, щоб застерегти епіскопа, але не називати імен.
Човен причалив до берега за півльє від замку, і Квентін, ступивши на землю, винагородив своїх перевізників гульденом, чим вони були дужо задоволені. Він уже був близько від Шонвальду, як дзвін продзвонив на обід. Поспішаючи до замку, Квентін помітив, що підійшов до нього не з того боку, де були головні ворота. Лло обходити весь замок — значить, ще більше запізнитися, тому він пішов навпростець. Просто перед ним височів зубчастий мур, що, можливо, відокремлював уже знайомий йому сад. Трохи далі Квентін побачив у мурі хвіртку, яка виходила в рів, а біля хвіртки — прив'язаний до берега човник, з якого, на думку Квентіна, можна було скористатися для переправи. Коли він підходив до рову, хвіртка відчинилася, і звідти вийшов якийсь чоловік. Він плигнув у човник, переплив на той бік рову й потім довжелезною жердиною відштовхнув човник на то місце, до він стояв. Підійшовши ближче до рову, Квентін спостеріг, що то був циган, який, очевидно бажаючи уникнути зустрічі з Квентіном, звернув на іншу стежку і подався до Льєжа.
Ця зустріч дала Квентінові новий привід до роздумувань.