Якось уранці – в Будденброків тоді саме гостював заїжджий проповідник – усім довелося проспівати на врочистий, благочестивий, зворушливий мотив такі слова:
Я справжнє падло, стерво я,
Я верх гріха земного –
Так жерла гріх душа моя,
Немов метал волога.
Єдиний боже в вишині,
Прощення кістку кинь мені,
Візьми мене до себе,
На чисте твоє небо! –
після чого пані Грюнліх із серцем шпурнула молитовник і вийшла з їдальні.
А втім, до себе самої пані Будденброк ставила ще більші вимоги, ніж до своїх дітей. Наприклад, вона заснувала недільну школу. У неділю вранці до будинку на Менгштрасе одна за одною дзвонили дівчатка, що вчилися в народній школі: Стіна Фос із Підвальної, Міка Штут із Дзвоноливарної, Фіка Снут з-над Трави, чи з Малої Грепельгрубе, чи з Енгельсвіша, всі з біленькими, як льон, кісками, змоченими водою, щоб краще трималися. Вони йшли просторим передпокоєм до світлої кімнати з вікнами в садок, що раніше правила за контору, але давно вже стояла порожня. Тепер там були поставлені лавки, і пані Будденброк, з роду Крегерів, у сукні з важкого чорного атласу, з білим шляхетним обличчям і в ще білішому мереживному чепчику, сідала до столика, на якому стояла склянка підсолодженої води, і годину вчила дівчаток катехізису.
А ще вона влаштовувала Єрусалимські вечорниці, і їх, крім Клари й Клотільди, хоч-не-хоч доводилося відвідувати й Тоні. Раз на тиждень у великій їдальні навколо розсуненого обіднього столу при запалених лампах і свічках розсідалося десь із двадцять дам такого віку, що їм не вадило б уже подбати про гарне місце в раю. Вони пили чай або пунш, їли смачні бутерброди й пудинг, читали вголос псалми та набожні трактати і плели вовняні речі, які наприкінці року розпродували на ярмарку, а виторг пересилали до Єрусалима на місіонерські потреби.
Цей побожний гурток складався переважно з дам того самого кола, що й пані Елізабет: до нього належали пані Ланггальс, пані Меллендорф і пані Кістенмакер; інші старі дами, що більше думали про світські речі і менше про божі, як, наприклад, мадам Кеппен, глузували з своєї приятельки Бетсі. Членами гуртка були також дружини міських проповідників, удова консула Будденброка, в дівоцтві Штювінг, і Зеземі Вайхброт з своєю невченою сестрою. А оскільки перед лицем господа нашого Ісуса нема ні рангів, ні різниці в становищі, то на Єрусалимські вечорниці приходили й особи вбогіші і химерніші, як, наприклад, одна маленька, зморщена істота, уславлена своєю побожністю і взірцями плетива, що жила при шпиталі Святого духа, якась Гіммельсбюргер, остання в роду; "Останця Гіммельсбюргер", – сумно відрекомендовувалась вона й засовувала гачок під чепчик, щоб почухати голову.
Але куди примітніші були двоє інших членів гуртка, дві чудні старі дівки-близнючки, схожі на папуг, з маленькими головами і висохлими личками, що рука в руку ходили по місту в брилях, як у пастухів вісімнадцятого сторіччя, та в старих вилинялих сукнях і чинили добро. Прізвище їхнє було Гергардт, і вони запевняли, що ведуть своє коліно просто від Пауля Гергардта[53]. Подейкували, що сестри були далеко не бідні, але жили вони як старці і все роздавали убогим…
– Любі мої! – казала пані Будденброк, що часом трохи соромилася їх. – Звичайно, бог дивиться в серце, але вбрання ваше надто вже благеньке… Треба стежити за собою…
Та вони тільки цілували в чоло свою елегантну приятельку, що так і не змогла побороти в собі світської дами, з поблажливою, лагідною, жалісливою зверхністю, яку в злидаря викликає багатій, що шукає дороги в царство небесне. Вони були далеко не дурні: на їхніх потворних обличчях світилися жваві, ледь імлисті карі очі, що дивились на світ навдивовижу лагідно й мудро, а серця їхні були сповнені чудесних, таємничих знань… Їм було відомо, що в останню нашу годину всі, кого ми любили і хто вже відійшов до бога, з блаженним співом з'являться, щоб провести нас у царство небесне. Слово "господь" вони вимовляли впевнено й безпосередньо, як перші християни, що з уст самого спасителя чули: "Ще трохи, і ви мене побачите". Вони мали найхимерніші теорії щодо внутрішніх просвітлень, передчуттів, передачі й навіювання думок. Скажімо, одна з них, Лея, була зовсім глуха, а майже завжди знала, про що мовилось.
Тому що Лея Гергардт була глуха, на Єрусалимських вечорницях читати здебільшого доручали їй; крім того, дами вважали, що вона читає гарно і надзвичайно виразно. Вона діставала з своєї торбинки старезну книжку смішної, непропорційної форми – вузьку й довгу, з вигравійованим на міді зображенням свого предка, чоловіка з неприродно роздутими щоками, – брала її в обидві руки і, щоб і самій трохи чути, починала читати страшним голосом, що гув, ніби вітер у димарі:
Мене поглинуть хоче сатана…
"Аякже! – думала Тоні Грюнліх. – Який сатана захотів би тебе поглинути!" Але нічого не казала, тільки їла пудинг разом з усіма і міркувала, чи колись і вона буде така бридка, як панни Гергардт.
Тоні не почувала себе щасливою. Вона нудилась і злостилася на пасторів та місіонерів, що після консулової смерті почали, мабуть, ще дужче вчащати до їхнього дому і, на її думку, здобули там надто велику владу й надто дорого коштували. Останнє більше стосувалося Томаса, проте він мовчав; Тоні ж часом щось бурчала про людей, що об'їдають удовиць і провадять довгі молитви.
Вона палко ненавиділа тих добродіїв у чорних сутанах. Як дозріла жінка, що пізнала життя, не якесь там дурне дівчисько, вона не вважала за можливе вірити в їхню непогрішну святість.
– Мамо! – казала вона. – Негарно обмовляти ближніх, я знаю! Але мушу сказати одне: їй-богу, я дивуюся, як вас життя ще не навчило, що не всі, хто ходить у сутані і на кожному кроці згадує господа, насправді такі вже бездоганні!
Не з'ясовано, як ставився Томас до цих істин, що їх так обурено проголошувала його сестра. Христіан же про це взагалі не мав ніякої думки: він обмежувався тим, що, наморщивши носа, приглядався до гостей, а потім передражнював їх у клубі чи вдома.
Та нема сумніву, що Тоні дужче, ніж будь-кому, допікали ті богомільні відвідувачі. Якось увечері дійшло навіть до такого: один місіонер, на ім'я Джонатан, що побував і в Сірії, і в Аравії, чоловік з великими, докірливими очима й жалібно обвислими щоками, приступив до неї і меланхолійно-суворим голосом зажадав, щоб вона розв'язала питання, чи її накручені кучері можна погодити із справжньою християнською покорою. Ох, він не знав, яка Тоні Грюнліх дотепна й гостра на язик! Якусь мить вона мовчала, і видно було, як напружено працює її думка. А тоді відповіла:
– Чи не могла б я вас попросити, шановний пане пастор, щоб ви дбали про свої власні кучері?
І, зашелестівши сукнею, вийшла з кімнати, ледь звівши плечі, закинувши назад голову і все одно намагаючись притиснути підборіддя до грудей.
Треба сказати, що пастор Джонатан мав дуже мало волосся, вірніше, був лисий як коліно.
Іншого разу їй випало пережити ще більший тріумф. Пастор Трішке, Плаксивий Трішке з Берліна, – своє прізвисько він дістав тому, що кожної неділі під час проповіді в певному місці починав плакати, – отже, той Плаксивий Трішке, який відзначався блідим обличчям, червоними очима та конячими щелепами і вже з тиждень гостював у Будденброків, то змагаючись з бідолашною Клотільдою, хто більше з'їсть, то ревно молячись, при тій нагоді закохався в Тоні, і закохався не в її безсмертну душу – о ні! – а в її верхню губу, пишні коси, гарні очі і квітучу постать! І той слуга божий, що мав у Берліні дружину й купу дітей, не посоромився послати через служника Антона до спальні мадам Грюнліх на третьому поверсі листа, вдало складеного з біблійних цитат, упереміш з улесливо-ніжними словами. Тоні знайшла того листа, як лягала спати, перебігла його очима й рішучим кроком спустилася сходами на півповерх, до материної спальні. Там, при свічці, нітрохи не соромлячись, вона вголос прочитала матері послання душпастиря, після чого Плаксивому Трішке довелося покинути Менгштрасе.
– Усі вони такі! – заявила мадам Грюнліх. – Геть усі! О боже, колись я була дурним, наївним дівчиськом, мамо, але життя навчило мене не довіряти людям. Більшість із них пройдисвіти… Так, на жаль, це правда. Грюнліх!..
Це слово прозвучало, як голос сурми, як бойовий поклик; трохи піднявши плечі і звернувши погляд до неба, Тоні войовниче кинула його в простір.
Розділ шостий
Зіверт Тібуртіус був низенький миршавий чоловічок із великою головою і ріденькими, але довгими русявими баками, які він часом, задля зручності, закидав на плечі. Його кругла голова була вся вкрита м'якими, дрібними кучериками. Вуха він мав великі, відстовбурчені, з дуже загнутими всередину краями, а зверху гострі, мов у лиса. Ніс був схожий на невеличкий, плаский гудзик, вилиці випнуті, а сірі очі мали одну особливість: звичайно вони були примружені і трохи дурнувато кліпали, але часом дивовижно витріщалися, ставали Дедалі більші й більші, викочувалися, мало не вискакували з ямок…
Такий був пастор Тібуртіус, родом; з Риги. Кілька років він служив у Середній Німеччині, а тепер, повертаючись на батьківщину, де йому трапилась парафія, зупинився в їхньому місті. Мавши рекомендацію знайомого священика, що колись уже скуштував на Менгштрасе супу з телячої голови і шинки з цибулиною підливою, він зробив візит пані Будденброк, дістав запрошення погостювати в неї тих. кілька днів, поки він буде в місті, і розташувався в просторій кімнаті для гостей на другому поверсі зразу біля коридора.
Але пробув він довше, ніж сподівався. Минуло вже вісім днів, а він ще й досі не встиг оглянути багато. речей, гідних уваги: "Танцю мертвих" і дзигарів з апостолами на Маріїнській церкві, ратуші, Дому корабельників чи сонця з рухомими очима в соборі. Минуло десять днів, і він знову завів мову про від'їзд, але на перше ж слово господині, що запропонувала йому погостювати ще трохи, вія залюбки лишився.
Він був приємніший за Джонатана й Плаксивого Трішке, зовсім не цікавився кучерями пані Антонії і не писків їй листів. Зате куди більше уваги приділяв Кларі, її меншій і статечній сестрі. В її присутності, коли вона говорила, виходила чи приходила, очі його, бувало, рантом дивовижно витріщалися, ставали дедалі більші, мало не вискакували з ямок… Майже цілий день він намагався бути біля Клари, провадив з нею духовні й світські бесіди або читав їй; вимова у нього була смішна, уривчаста, як на його балтійській батьківщині, голос раз по раз переходив у вереск.
Першого ж дня він заявив:
– На милість божу, пані Елізабет! Що за чудесна дитина ваша дочка Клара! Яким скарбом благословив вас господь!
– Це правда, – відповіла пані Будденброк.
Але Тібуртіус так часто про ще казав, що вона почала приглядатись до нього пильніше, потроху випитувати про його походження, становище й надії на майбутнє.