Задні шини буксують без кінця. Вузькі щілини-віконця перед ними поволі пухна-тіють і закриваються зовсім: небесний засік, звідки сніг досі тільки сіявся, тепер наче прорвало. Тричі їхній "б'юїк" пнеться на пологий схил, щоб під кінець зав'язнути. За третім разом Колдуел вгризається ногою в акселератор, і колеса, верескнувши, відкидають машину в неторканий сніг за узбіччям. Тут якраз невелика яма. Колдуел пробує першу швидкість і намагається вибратись, та сніг міцно тримає їх У своїх примарних лабетах. З Колдуелових уст вихоплюється сріблиста бульбашка. В нестямі він вмикає задню передачу і заштовхує машину вглиб, так що тепер вони зав'язли остаточно. І виключає двигун.
У цю скрутну хвилину до них приходить тиша і спокій. По даху машини пробігає легке шарудіння, мовби дах замітало піском. Під капотом мирно поцокує перегрітий мотор.
— Доведеться йти пішки,— каже Колдуел.— Вернемося в Олінджер і заночуємо в Гаммелів. Це менше трьох миль — дійдеш?
— Мушу дійти,— відказує Пітер.
— Боже, в тебе ж ні калош, ні...
— В тебе теж.
— Мені що — я вже своє відспівав.— Помовчавши, він пояснює: — Не можна ж тут лишатися.
— Знаю, туди його к бісу,— каже Пітер.— Знаю і без твоїх балачок. Вже досить тих балачок. Ходім.
— Був би твій батько хоч наполовину мужчиною, ми б вибралися на цей горб.
— І застрягли б деінде. Ти в тім не винен. Ніхто в тім не винен. Господь бог винен. Прошу тебе — перестань балакати.
Пітер висідає з машини і якийсь час іде попереду. Вони піднімаються схилом повз єврейське кладовище, ступаючи вздовж колії, вибитої їхніми ж колесами. Пітер виявляє, що ставити одну ногу точно поперед другої, як начебто ходили колись індіанці,— зовсім не легка справа. А ще вітер не дає випростатись. Правда, тут, під заслоном із сосон, він не дуже сильний, проте настирливий — наскрізь продуває волосся й обмацує череп. Територія цвинтаря відділена від дороги низьким муром із сірого каменю; кожен виступ обріс сніжно-білою бородою. Десь там глибоко в густій імлі лежить Ейб Кон у своїй затишній гробниці з колонами. Від цієї думки Пітерові стає спокійніше на душі. Він вловлює аналогію: його власне "я" так само надійно сховане під віковічним склепінням черепа.
На рівнині за цвинтарем сосон нема, і вітер дме так напористо, мовби намірився продірявити його наскрізь. Він стає геть прозорим: один скелет думок. Він з цікавістю стежить за власними ногами, що покірно і важко, як худоба в шорах, бредуть по заметах; невідповідність між довжиною його кроків і гігантською відстанню до Олінджера настільки велика, що Пітерові уявляється ще одна нескінченність — ціла прірва вільного часу. Він присвячує його роздумам над таким явищем, як фізичне перенавантаження. Тут усе дуже просто. По-перше, відпадають будь-які думки про минуле чи майбутнє, а там зникає і будь-який чуттєвий контакт з навколишністю. Наступний етап — відмирання кінцівок: рук, ніг, пальців. Якщо ж навантаження не меншає, а десь іще бринить спогад про краще самопочуття — перестаєш відчувати кінчик носа, підборіддя і взагалі голову,— вони не те що цілковито німіють, а просто переносяться, так би мовити, в площину існування, яка не має жодної точки дотику з тим дуже обмеженим, мінімальним клаптиком простору, напрочуд компактним і самодостатнім, що тільки один і лишився від привільного колись і честолюбного людського "я". У ту мить, коли Пітерові здається, ніби відчуття приходять до нього звідкись дуже і дуже здалеку, батько його, що крокує тепер поруч, власним тілом, як щитом, прикриваючи сина від вітру, натягує йому на промерзлу голову свою плетену з вовни шапчину.
VIII
Слухай, люба. Чи ти спиш? Та байдуже. У Західному Олтоні був Олтонський музей — в чудовому, повному квітів саду, і кожне дерево з табличкою. Пари чорних лебедів, поскубуючи пір'я, плавали по темному озерці, що утворилося від загати на мілкому ручаї, який тут звався Ленапе. В Олін-джері він мав назву Тілден-Крік, хоча це був той самий ручай. Іноді в неділю ми з мамою вибиралися до музею — єдиної доступної для нас скарбниці культури: йшлося туди розімлілою, тінистою дорогою, що бігла в парі з ручаєм і з'єднувала обидва міста. Тоді ще ця миля дороги була своєрідним вкрапленням, решткою давнього, патріархального життя нашої округи. Ми проминали старий іподром, покинутий на поталу траві, і кілька фермерських будинків з піщаника — при кожному, як дитя при матері, стояв над ручаєм білений погріб з того ж таки піщаника. Хутенько перебігши шорстке трьохрядне шосе, ми вузькою стежиною входили в музейні володіння, і нас огортав ще більш давній світ, світ еллінської Аркадії. На вкритому ряскою болоті, що ховалося за рядами вишень, лип, диких яблунь і ріжкових дерев, навперебій кричали надірваними гортанними голосами качки та жаби. Мама моя знала на ймення кожну пташку, кожну рослину і називала мені, та я тут-таки їх забував, крокуючи посиланою гравієм стежкою, що де-не-де ширшала, перетворюючись на округлий скверик з водоймою для купелі пташок і лавками, на яких ми частенько заставали злиту в обіймах парочку, що тут же розпадалась і пильно вдивлялася в нас круглими стемнілими очима. Одного разу, коли я спитав, що вони робили, мама відповіла з якимсь дивним задоволенням: "Гніздечко вили".
А там долітала до нас прохолода з загаченого озерця й різкі, неприємні лебедині крики, і крізь проріху у кроні міфічного чорнолистого бука прозирав блідо-охристий карниз музею та залитий сонцем клаптик похилого скляного даху з фісташково-зеленими рамами. Ми перетинали автомобільну стоянку, що викликала в мені почуття заздрощів і сорому, бо на той час у нас машини ще не було; знов ішли стежкою, обминаючи групки дітей, що несли торбинки з хлібними крихтами — годувати лебедів; піднімались широкими сходами, де кілька відвідувачів в ошатній літній одежі клацали фотоапаратами й видобували з вощеного паперу свої бутерброди, і входили у високий, як у храмі, вестибюль музею. Вхід був безкоштовний. А в підвальному приміщенні влітку займався — теж безкоштовно — гурток любителів природи. Якось, за маминим бажанням, і я записався туди. На першому занятті ми спостерігали, як змія під скляним ковпаком одним духом ковтає скімлячу польову мишку. На друге заняття я не пішов. Перший поверх був заставлений призначеними для школярів експонатами: нерухомі опудала птахів і тварин, викопні рештки ескімоських, китайських, полінезійських виробів — цілі ряди строго класифікованих, пилонепроникних стендів. Була там безноса мумія, біля якої завжди збирався невеликий натовп. У дитинстві цей поверх наганяв на мене страх. Стільки смерті; хто б міг подумати, що на світі є стільки смерті? Другий поверх був відданий мистецтву — переважно картинам місцевих художників, що, попри всю їхню незграбність, химерність і технічні помилки, променіли непорочністю й надією — надією вловити і втримати щось невловиме, котра зринає щоразу, тільки-но пензель торкається полотна. Були там бронзові статуетки аборигенів і різних божеств, а посеред великої овальної кімнати тут-таки, біля сходів, у круглому озерці з чорними берегами стояла зеленошкіра діва натуральних розмірів. Діва була фонтаном. Вона підносила до вуст бронзову мушлю і, напруживши вродливе обличчя, наготувалася пити, але фонтан був задуманий так, що вода, виливаючись з мушлі, ніколи не сягала її губ. Вічно в чеканні — з ледь випуклими грудьми, з кучерявою зливою позеленілого мідного волосся, легенько Опершись ногою на кінчики пальців, вона тримала мушлю за якийсь дюйм від обличчя і, опустивши повіки, розтуливши губи, немовби спала. В дитинстві мене дуже непокоїв цей образ невтоленої спраги, і я завжди спинявся там, звідки було добре видно отой нездоланний дюйм, який не давав її губам торкнутися води. Вода спадала мінливою цівкою перлисто-зеленого відтінку, що вилася спіраллю при виході зі стулок мушлі і ширшала, вливаючись в озерце з безперервним тихим плюскотом,— звідти іноді, за збігом випадковостей, бризки долітали аж до країв озерця і, ледь чутно поколюючи, наче сніжинки, холодили мою руку, що лежала на чорному мармурі. Терпеливість її чекання, його спокійна непоступливість були для мене мукою, і я переконував себе, що з настанням ночі, коли мумію, полінезійські маски й скло-оких орлів унизу міцно повивала темрява, її тендітна бронзова рука робить отой необхідний, ледь помітний рух, і вона п'є. І в овальній кімнаті — що бачилась мені залитою місячним світлом, яке сочиться згори крізь скляну покрівлю — плюскіт води на мить завмирає. З оцим ось відчуттям — з відчуттям, що ніч повиває темрявою світлу стрічку води і спиняє її біг — я й закінчую свою розповідь.
Невгомонний вуличний шум заспокійливо струшує вікнами нашої мансарди — припалі порохом шибки так давно вже ніхто не витирав, що здається — цей ніжний графітно-сірий відтінок, як на вікнах собору, був у них споконвіку. Неонове світло кав'ярні двома поверхами нижче раз по раз забарвлює їх рожево. Мої великі полотна — такі на диво дорогі за кількістю вкладених коштів і такі на диво безвартісні як твори мистецтва — раз по раз випинають на світлі свої гострі прямокутні плечі. Ти дихаєш в унісон з розміреними рожевими спалахами. Твої стримані губи відпружились уві сні, і на верхній губі видно маленьку подушечку, наче підпухле сад-но — ознака твоєї раси. Сон твій повен невинності, як ніч — роси. Чуєш,— я люблю тебе, люблю твій строгий, припухлий рот, ті кутики губ, що так гнітять мені душу, коли ти не спиш і сердита на мене; люблю твою темну шкіру, що завжди прощає моїй її білість; люблю всі ті століття принижень, що бузковою патиною вкрили твої долоні. Люблю лінію шиї, що схожа на стебло тюльпана. Коли ти стоїш біля вогню, ти, сама того не знаючи, дрібно потрушуєш плечима, як стріпується курка на водопої. Коли ти, роздягнена, простуєш до ліжка, пальці в тебе на ногах загинаються, мовби тебе прив'язано за щиколотки до когось, хто йде слідом. Коли ми кохаємось, ти іноді вишіптуєш моє ім'я, і я почуваюся певним своїх сил, як ніколи. Я радий, що стрів тебе — радий і гордий, так, радий; єдине, чого мені бракує — та й то лиш ледь-ледь, вечорами,— це того раптового, сріблистого сміху, що, мов зірниця, спалахує в атмосфері, де душі намагаються прилучитися до неможливого.