"Бувайте здорові!" — "їдьте здорові". Ши-мон-Давид ляснув батогом: "Гайда" — і так розігнав коней, що мені здавалося — від нас мокрого місця не лишиться.
— Чого ви так поспішаєте? Якої лихої години, хіба хто женеться за нами? — спитав у нього директор, і чути, як він зуб з зубом не зведе.
Шимон-Давид нічого не відповів. Він підганяв коней дужче й дужче. У мене промайнула думка: "Може, справді, хтось женеться за нами?.. Може, це була та таємниця, про яку вони втрьох шушукались?.." Отак думаючи, я раптом побачила, що перед підводою поряд коней біжить ваш собака Теркуш — я його зразу впізнала. Погана прикмета — звідки тут узявся Теркуш? Мабуть, з вашого двору поїхали за тобою, а спіймають мене... Пропаща справа! Ми обоє пропали... Мені вже уявляється, як нас обох урочисто поведуть назад до міста. І неодмінно зв'язаними однією мотузкою. "Чи не краще,— подумала я собі,— викинутись з підводи та забитися на смерть? Бо як така ганьба..." — "Стійте! Заждіть",— почувся голос ІПимон-Давида, що раптом знову зупинився — цього разу посеред поля — й завів розмову з двома візниками. Придивляюся до другої підводи, вщерть запакованої ящиками, а на ящиках сидять якихось двоє. Один, здається мені, Гоцмах, другий — ти!.. Тебе я зразу впізнала, любий, хоч ти сидів, як і я, закутаний у старе лахміття. Якусь мить мені здавалося, що ти дивишся на мене. Ось ти підвівся, махнув до мене рукою і назвав на ім'я. Я мало не вистрибнула з підводи. Але це, певно, мені тільки здалося. І тривало воно, не знаю, чи з півхвилини. Бо Шимон-Давид зразу ж завернув підводу назад, ляснув батогом — і ми поїхали далі.
Отже, ми, хвалити бога, відбулися тільки переляком. Тепер постало питання, куди ми їдемо? Куди їдуть усі інші? Чого директор такий похмурий? Яку вони ховають таємницю? І чому хрипун назвав директора "йолопом"? Про це все я напишу тобі в наступному листі. Тепер пізно. Час спати. На добраніч.
Другий лист
Мій єдиний друже!
Усі нещастя, які я описала тобі в своєму першому листі, й усі страхи та переживання, що я їх зазнала тієї ночі, нічого не варті проти того, що пережила потім. Скільки горя, турбот, поневірянь, пекельних мук! Уяви собі, любий, що тільки тоді, коли ми вже переїхали кордон, я довідалась, що ми зовсім не в Румунії, куди раніше умовились поїхати. Як я себе почувала і що передумала — чи треба тобі описувати? Якби побачила перед собою річку, я б, напевне, кинулася в неї. Я почала бити себе руками по голові, рвати на собі волосся й ридати так, як ніколи в житті ще не ридала. Очевидно, ці двоє, хрипун і директор, дуже перелякались. Навипередки один перед одним вони почали мене заспокоювати лагідними словами. Але що більше вони мене заспокоювали, то більше я ридала. Я пошматувала на собі вбрання, сорочку, хотіла вибити шибки. Директор до смерті перелякався і втік. А може, хрипун нишком випровадив його... Він, певно, зрозумів, що я боюсь директора з його відворотним зім'ятим обличчям і паскудними червоними очима без брів...
Залишившись удвох з хрипуном, з отим, що зветься Шолом-Меїр Муравчик, я з новою силою почала ридати. Він розважав мене, присягаючись життям своїм, небом і господом богом, що зі мною нічого лихого не станеться. Я кинулась до нього, цілувала йому руки, благаючи, щоб він сказав мені всю правду, саму правду... Він знову почав присягатися, що розповість мені геть усе, до найменших подробиць, інакше-бо — нехай йому буде те й те. І ось що він мені розповів. Переказую тобі коротенько.
Збиралися вони таки поїхати до Румунії, але в останню хвилину їх план змінився з вини директора. Цей директор, виявляється, мав двох жінок. Він, правда, каже, що одній з них давно вже дав розлуку. В нього, казав він, є свідки. Але розлучена доводила, що це брехня й вигадка. Тоді друга, нерозлучена, зажадала, щоб він дав їй розлуку. А він не хотів. Чому? Він вимагав, щоб вона повернула йому всі гроші, коштовності, гардероб і геть усе, що він витратив на неї. А вона доводила: щоб йому стійки болячок вискочило на спині, скільки вона на нього витратилась. На чийому боці правда — важко було дізнатися. Хрипун каже, що вони всі троє мають рацію і саме тому їх не можна допускати одне до одного, бо з цього, каже він, може статися велике нещастя: вони, каже він, повідкушують одне одному носи.
Тим часом сталась пригода. В останні дні перед від'їздом з Голенешті директор одержав листа від знайомого, що його перша розлучена жінка довідалася, де він, і збирається в гості до Голенешті. Йому стало моторошно на серці, бо вона йому скрізь улаштовувала такі скандали, що він мусив, не оглядаючись, тікати від неї. Щупак давно вже поривався поїхати до Бухареста, в Румунію. А тепер, одержавши цю "радісну" звістку, він почав готуватися в дорогу з усією трупою. Візьми ж, дурню, поїдь швидше, щоб було тишком-нишком. Ба ні! Директор написав спершу листа своїй другій нерозведеній дружині: "Повідомляю тебе, що я збираюся виїхати до Румунії. Час вже нам покласти всьому край: чи пан, чи пропав. Хочеш бути зі мною, можеш приїхати до меде просто в Бухарест". Що ж робить ця нерозведена дружина? Вона відписала йому у відповідь: "Так, мовляв, і так, мій любий чоловіче! Спершу закінчи з твоєю першою жінкою, а потім умовляйся з другою". А тій розведеній вона, нерозведена, написала окремого листа: "Знай, мовляв, так і так, якщо хочеш покінчити з Щупаком, тобі треба якнайшвидше приїхати до Бухареста..." Тоді розведена виїхала просто до Бухареста. Про це директор довідався в одного актора, який одержав листа від знайомого, теж актора. Коли саме він показав директорові листа? З півгодини перед від'їздом у льоху винаря Генаха. Оце й уся історія. Оце й була та таємниця в суботу ввечері, і через те хрипун назвав директора "йолопом".
— Усе, що ви мені розповіли,— сказала я хрипунові,— дуже цікаво, але що ж буде далі?
— Далі,— сказав він,— буде гаразд: жінки там, у Бухаресті,— сказав він,— вчепляться одна одній у волосся, а ми наймемо приміщення для театру,— каже він,— і на-
пишемо листа акторам у Ясси, щоб ті, хто має гроші, приїхали до нас, а хто не має нічого в кишені, нехай сидить там,— каже він,— або подасться туди, де козам роги втинають.
— Ну, а Гоцмах? — спитала я.
— При чому тут Гоцмах? — здивувався він.— Ти скучила за ним?
— Ні,— сказала я,— просто так. Згадала, як Гоцмах гарно танцює хусида.
— Нехай собі танцює,— сказав він,— з самою смертю, отой Гоцмах. Навіщо нам таке одоробло з довгими ногами? Ми собі знайдемо,— сказав він,— де завгодно такого коміка, як Гоцмах...
Ти можеш собі уявити, любий, як від цієї звістки в мене застигла кров у жилах... Проте я стрималась, скільки було моїх сил, стала удавати веселу. Серце мені віщувало, що добром я досягну більшого і що треба потоваришувати з цим хрипуном. Я почала його просити й пояснила йому, що, поки не зберуться всі актори, я не заспокоюсь. А якщо він хоче зробити мені ласку, нехай подбає, щоб усі приїхали, а разом з усіма й одоробло Гоцмах. "Тоді,— сказала я,— почуватиму себе, наче вдома, у Голенешті..." Дивлячись на мене, він засміявся: гаразд. Він і директор негайно напишуть листа, щоб усі приїхали і щоб одоробло Гоцмах теж прибув, хай йому абищо! — так сказав Му-равчик і попросив мене, щоб я зверталася до нього з усім, що мені треба, а він стане мені завжди в пригоді... Він побігав по крамницях, приніс мені цілий пак нового вбрання, щоб я вибрала собі до вподоби все, що мені личить. Взуття він приносив мені тричі, поки я добрала собі пару черевиків. Я помилася й одяглася з голови до ніг. Глянувши в дзеркало, я сама себе не впізнала. Де поділися сльози? Мені захотілося їсти. І не тільки їсти — співати захотілося мені! Я защебетала, як соловейко, немовби я була найщасливіша в світі.
Третій лист
Прочитавши все те, що я описала тобі в моїх перших листах, ти, певно, гадаєш, що вже кінчилися всі мої поневіряння? Ні, любий, саме тут почалися в мене нові сльози, журба, образи, досада й сердечний біль! Рік має триста
225
15 Шолом-Алейхем" т. 2
шістдесят п'ять днів. День — двадцять чотири години. Година — шістдесят хвилин. І кожна хвилина приносить нові страждання, нову гризоту й поневіряння... Бо зрештою я прикро помилялася, вважаючи, що стати актрисою дуже легко: переодягаєшся, виходиш на сцену, і все. А виявляється, що треба спершу пройти цілу школу, зазнати безліч пекельних мук. Актори, кажуть вони, не народжуються. Патті *, всесвітньовідома Патті, кажуть вони, бувши дівчиною, ходила з катеринкою і співала під вікнами... Так пояснював мені директор Щупак і мій оборонець Мурав-чик. Щоб я звикла до сцени, вони дали мені попервах співати куплети, пісеньки й навчили танцювати.
Перший свій виступ на сцені я не забуду, поки мого віку. Виступала я лише з однією пісенькою. Директор Щупак вихваляється, що це його пісня. Він сам, каже, скомпонував її. Але хрипун сказав: "Плюнь йому межи очі..." Хто справді скомпонував цю пісню — не знаю, але починається вона так:
Так гарно у хатках
Вночі проти суботи.
Зникають у серцях
Неспокій і турботи.
Головне тут не в пісні, а в тому, як співати. І не так самий спів, як грим і одяг. Мене одягли як юнака — молодого хусида: наліпили пейси, дали чоловічі атласні штани, шовковий сюртук і капелюшок на голову. Музика грала, а я проспівала "Так гарно у хатках" та ще протанцювала веселої. Тобі важко буде уявити, що робилося в театрі. Здавалось — ось-ось завалиться на мою голову стеля. Аж до неба лунали вигуки: "Співак! Роза Співак!" (Так я звалася тоді на афіші). Земля мало не розверзлася під моїми ногами. Двигтіли стіни, гойдалися лампи. Я не знала, що робити. Директор з одного боку і хрипун з другого почали підштовхувати мене ззаду, щоб я виступила перед публікою ще раз. Я виступила ще раз. Галас став ще дужчий. Я змушена була виступити втретє. І ще, і ще раз співала "Так гарно у хатках" і знову танцювала веселої. Я танцювала, а разом зі мною танцювали також стеля, стіни, лампи, публіка. Закінчивши, я прибігла за лаштунки і, наче сніп, повалилася з плачем на диван. "Кішечко, ти плачеш? Тобі радіти треба! Хіба ти знаєш, пташенятко, який успіх, який фурор, який тріумф у тебе?
Патті ніщо проти тебе, щоб мені господь дав стільки щастя й утіхи!" Так розважав мене мій оборонець, хрипун Му-равчик, а директор стояв оддалік (я його ніколи не допускала до себе ближче, ніж на півсажня).