— Дай мені час. Я люблю тебе. Я люблю тебе, коли лежу на тобі. Жінка — чудова штука, коли заходиш в неї глибоко, коли дійти до її утроби. Я люблю тебе, твої ноги, і твій стан, і твою жіночність. Я люблю твою ніжність. Я люблю тебе своїм тілом і своїм серцем. Та не питай мене зара. Не примушуй мене відповідати зара. Дай мені зупинитися, де я є, поки я можу. Потім все мене спитаєш. Тепер дай мені час, дай мені час!
І він ніжно поклав їй руку на пагорб Венери, на м'яке коричневе волоссячко, а сам сидів голий і непорушний на своєму ліжку, з лицем застиглим, майже як у Будди. Непорушний, у невидимому полум'ї іншої свідомості, він тримав на ній руку і чекав зміни.
Через якийсь час він дістав і натягнув сорочку, швидко вдягнувся в тиші, глянув на неї ще раз, а вона все ще лежала гола і ледь золотава, немовби над ліжком піднімалася Gloire de Dijon[34], і вийшов. Вона почула, як він відчинив унизу двері.
А сама ще лежала в задумі, в задумі. Дуже важко було піти, піти з цього дому. Він гукнув з-під сходів: "Пів на восьму!" Вона зітхнула і підвелася з ліжка. Гола маленька кімнатка! Зовсім порожня, тільки невисока тумбочка з шухлядами і невеличке ліжко. Однак дерев'яна підлога чисто вишурувана. А в кутку при слуховому вікні — полиця з якимись книжками, деякі з них бібліотечні. Придивилася. Тут стояли книжки про більшовицьку Росію, книжки про мандрівки, том про атоми й електрони, інший — про будову земної кори і причини землетрусів, тоді пара романів, далі три книжки про Індію. Отож він ще й читав попри все.
Через слухове вікно сонце падало їй на тіло. Вона побачила, як надворі бродила Флосі. Під кущами ліщини імлилися зелені й темно-зелені проліски. Стояв чистий ясний ранок, пурхали й радісно щебетали птахи. Якби тільки можна залишитися! Якби не було того іншого світу диму й заліза! Якби він міг стати її світом.
Вона спустилася вниз стрімкими вузькими дерев'яними сходами. І все ж її б задовольнила ця маленька хатка, тільки б мати свій власний світ.
Він зустрів її вимитий і свіжий, в каміні горів вогонь.
— Щось їстимеш? — спитав він.
— Ні! Тільки позич мені гребінця.
Вона пішла за ним до кухні й розчесала волосся перед дзеркалом шириною з долоню, прибитим до задніх дверей. І тоді приготувалася йти.
Вона зупинилася в маленькому садку перед будинком, дивилася на вкриті росою квіти, на сіру грядку гвоздик, що от-от розкриються.
— Я б хотіла, щоб весь інший світ зник, — сказала вона, — і щоб ми жили тут з тобою.
— Він не зникне, — сказав він.
Вони йшли майже мовчки через дивний зарошений ліс. Та були разом у світі, що належав їм двом. Їй було гірко повертатися назад до Реґбі.
— Я хочу невдовзі прийти і жити з тобою разом, — сказала вона на прощання.
Він усміхнувся, не відповідаючи. Вона дісталася додому тихо й непомітно і пішла до своєї кімнати.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
На таці для сніданку лежав лист від Гілди. "Цього тижня тато збирається до Лондона, а я заїду до тебе в четвер сімнадцятого червня. Будь готова, щоб ми зразу могли виїхати. Я не бажаю гайнувати час у Реґбі, це — жахливе місце. Можливо, я переночую в Ретфорді у Колменів і прибуду в четвер до ланчу. Ми зможемо виїхати після чаю й заночувати, можливо, у Ґрентемі. Немає сенсу проводити вечір з Кліфордом. Якщо він проти твого від'їзду, то не матиме від цього насолоди".Отак! Знову її переставляють, мов фігуру на шаховій дошці.
Кліфорд не бажав її від'їзду тільки тому, що не почувався в безпеці під час її відсутності. З якихось причин її присутність дарувала йому відчуття безпеки й свободи робити те, чим він займався. Він багато часу проводив на шахтах, відчайдушно боровся з майже безнадійними проблемами, як видобувати своє вугілля в найекономніший спосіб, а тоді, добувши, — продавати його. Він знав, що треба знайти якийсь спосіб його використання чи переробки, щоб не доводилося його продавати чи щоб не боліла голова, коли продати не вдасться. Та якщо добувати електроенергію, чи можна її буде продавати або використати? А переробляти його в мазут так само надто дорого й складно. Щоб промисловість жила, треба ще більше промисловості, це як божевілля.
Це було божевілля, і тільки божевільний міг досягти тут успіху. Ну він був трохи божевільний. Коні так гадала. Сама його заповзятість і кмітливість у справах копалень їй здавалися виявом божевілля, самі його стимули були стимулами безуму.
Він розповідав їй про всі свої серйозні проекти, вона слухала з якимось подивуванням і давала йому виговоритися. Тоді цей потік слів припинявся, він вмикав гучномовця, втрачав тяму, хоча, ймовірно, його проекти жили своїм життям у його голові, наче сни.
І тепер кожної ночі він грав в очко, оту солдатську гру, з місіс Болтон, ставлячи шестипенсовики. І знову в картах він поринав у несвідоме чи безтямне збудження чи збуджену нестяму, хоч як це називай. Коні не хотіла його бачити. Та коли вона йшла спати, вони з місіс Болтон грали до другої чи третьої години ранку, безпечно і з дивною хіттю. Місіс Болтон захопила ця хіть не менше, ніж Кліфорда, а може, навіть більше, адже вона майже завжди програвала. Якось вона звірилися Коні:
— Минулої ночі я програла серу Кліфорду двадцять три шилінґи.
— І він узяв у вас гроші? — запитала Коні приголомшено.
— Ну звичайно, моя леді! Борг честі!
Коні відверто вишпетила їх і розгнівалася на обох. У результаті Кліфорд підняв місіс Болтон платню до ста фунтів на рік, щоб та могла грати на ці гроші. Тим часом Коні здавалося, що Кліфорд справді мертвішає.
Нарешті вона оголосила, що сімнадцятого від'їжджає.
— Сімнадцятого! — сказав він. — А коли ти повернешся?
— Найпізніше двадцятого липня.
— Так! Двадцятого липня.
Дивно й глупо він глипнув на неї з непевністю дитини, але з чудною тупою підступністю старика.
— Ти мене не кинеш, правда? — сказав він.
— Як?
— Коли будеш там. Я хотів сказати, чи ти дійсно повернешся назад?
— Впевнена, як ніколи, що повернуся назад.
— Так! Добре! Двадцятого липня.
Однак він справді хотів, щоб вона поїхала. Це дивувало. Він хотів, щоб вона поїхала, цілком певно, щоб зазнала своїх маленьких пригод, можливо, завагітніла і все таке. Водночас він боявся її від'їзду.
Вона з трепетом ждала істинної нагоди кинути його назавжди, чекаючи на той час, коли вони обоє дозріють до цього.
Вона сиділа й розмовляла з лісником про свою подорож за кордон.
— А повернувшися, — сказала вона, — я зможу сказати Кліфордові, що вимушена його покинути. І ми з тобою зможемо поїхати в іншу країну. Поїдемо? До Африки чи до Австралії. Поїдемо?
Вона цілком захопилася своїм планом.
— Ти ніколи не була в колоніях, правда? — запитав він. — Я був в Індії, в Південній Африці і в Єгипті.
— Чому б нам не поїхати в Південну Африку?
— Можна! — він промовив повільно.
— Чи, може, ти не хочеш? — запитала вона.
— Мені байдуже. Мені доволі байдуже, що я роблю.
— Хіба ти не радієш? Чому? Ми не будемо бідувати. У мене прибутку понад шість сотень на рік. Я написала запит. Це небагато, але достатньо, правда?
— Для мене — це багатство.
— О, як усе буде чудово!
— Та мені треба розлучитися, і так само тобі, інакше ми матимемо ускладнення.
Треба було багато чого обміркувати. Іншого дня вона попросила, щоб він розповів їй про себе. Вони були в хатині, а надворі шаліла гроза.
— І ти не був щасливий, коли був лейтенантом, офіцером і джентльменом?
— Щасливий? Що ж. Мені подобався мій полковник.
— Ти любив його?
— Так! Любив.
— А він тебе любив?
— Так! По-своєму він мене любив.
— Розкажи про нього.
Що тут розповідати? Він вийшов з рядових. Любив армію. І ніколи не одружувався. Він був на двадцять років старший за мене. Дуже розумний чоловік і самотній в армії, як і належалося такій людині. По-своєму пристрасний і дуже здібний офіцер. Я перебував під його чарами, доки служив у нього. Я дозволив йому керувати моїм життям. І ніколи не шкодував.
— І ти дуже переживав, коли він помер?
— Я сам був майже при смерті. Та коли видужав, то зрозумів, що якась частина мене померла. Але тоді я вже знав, що все помирає. Усе має свій кінець, якщо вже до цього дійшло.
Вона сиділа й роздумувала. Надворі гриміло. Так ніби вони були на маленькому ковчегу під час потопу.
— Здається, ти так багато пережив, — сказала вона.
— Я? Мені здається, що я вже помирав раз чи двічі. Однак ось я тут, нидію світом, і мене чекають ще більші клопоти.
Вона напружено думала і водночас прислухалася до зливи.
— А по смерті свого полковника ти не був щасливий, як офіцер і джентльмен?
— Ні! Я був у такій гидкій компанії. — Раптом він засміявся. — Полковник, бувало, говорив: "Хлопче, англійські середні класи мають пережувати кожен шматок харчу тридцять разів, їхні кишки такі тонкі, що в них застрягає шматок з горошину. Це найгидкіша банда жіноподібних недоумків, які коли-небудь жили на світі — чванливі, перелякані, навіть коли в них черевик не так зашнурований, гнилі честолюбці, і завжди мають рацію. Це мене вбиває. Лизь-лизь, лизь-лизь — облизують зади, доки мозолі на язиках не наростають, однак завжди мають рацію. Усім правлять недоумки. Недоумки! Покоління жіноподібних недоумків, кожний — наполовину євнух".
Коні засміялася. Надворі лив дощ.
— Він їх ненавидів!
— Ні, — була відповідь. — Він не звертав на них уваги. Просто не любив їх. Є різниця. Це тому, що, як він говорив, рядові "томі" стають такими ж недоумками і напівєвнухами з тонкими кишками. Іти таким шляхом — доля людства.
— І простих людей так само, робітників?
— Усіх без винятку. Їхній запал вщух. Автомобілі, кіно, аероплани висмоктали з них останні сили. Кажу тобі, кожне покоління народжує ще більш кроляче покоління з кишками з індійської гуми, з бляшаними ногами й бляшаними обличчями. Бляшані люди! Цей весь більшовизм, це обожнювання механізмів просто вбивають людську істоту! Гроші, гроші, гроші! Весь цей модерновий гамуз ловить свій кайф, коли знищує в людині старі людські почуття, перекручує на фарш старих Адама і Єву. Всі вони однакові. Весь світ такий — убий усе людське; за соверен одріжуть крайню плоть, за два соверени все інше. Одні механічні рухи пенісом. Все однакове. Заплати їм, і вони відріжуть член самого світу.