Хоча ця правда, несумісна зі щастям і здоров'ям, не завжди сумісна і з життям. Урешті-решт гризота вбиває. З кожною новою надто сильною прикрістю ми відчуваємо, як набрякає ще одна жила, плетучи ще один смертельний закрут на скроні або під оком. Отак звільна ліпляться оті страшні, спустошені лики старого Рембрандта, старого Бет-ховена, з якого глузував усяк. І капшуки під очима, і зморшки на чолі були б нічим, якби не страждання серця. Та оскільки одні сили можуть перейти в інші, оскільки тривкий жар стає світлом, а електрика блискавки фотографує, оскільки тупий серцевий біль може викинути над собою, ніби штан-дар, — досить тільки нової гризоти — очевидну вічність образу, то приймімо народжений з неї фізичний біль як такий, що збагачує наші духовні знання; хай наше тіло розпадається, скоро кожна нова частка, відвалюючись від нього, повертається цим разом чиста і читабельна, щоб доповнити наш твір коштом страждань, яких для його посилення не потребують інші, здібніші, — аби зробити його ґрунтовнішим, у міру того як хвилювання підточують наше життя. Думки — замінники гризот; переходячи в думку, гризота частково перестає отруювати нам серце, ба навіть, у перші хвилини, сама ця зміна несподівано викрешує радість. Зрештою, замінники тільки в сенсі часової черговосте, бо, здається, Ідея первісна, а гризота— тільки модло, яким певні Ідеї входять нам у душу. Але в групі Ідей є ще багато родин, деякі з них справляють несподівану радість.
Згадані роздуми відкривали мені глибший і докладніший сенс правди, яку я не раз передчував, — надто коли маркіза де Камбремер розважала, як я міг задля Альбертини покинути таку видатну людину, як Ельстір. Я відчував, що вона помилялася навіть з інтелектуального погляду, але не здогадувався, чого вона не знала: письменник термінує, беручи такі уроки. Об'єктивна вартість мистецтва має з цим небагато спільного; річ власне в тім, аби витягти, видобути на денне світло саме наші почуття і наші пристрасті, тобто почуття і пристрасті всесвітні. Жінка, якої ми потребуємо, за якою сохнемо, визволяє з нас сонми почуттів, по-іншому глибоких і по-іншому живих, ніж ті, що їх визволив би видатний і цікавий для нас чоловік. Треба ще з'ясувати, з оглядом на площину нашого життя, чи зраду, через яку нас змусила страждати жінка, ми визнали б за абищицю проти істин, які ця зрада нам відкриває, і чи жінка, вщасливлена тим, що через неї нам крається серце, потрапила б що-небудь тут зрозуміти. Так чи інакше цих зрад не бракує. Письменник може сміливо сідати за довгу працю. Хай інтелект розпочне своє діло, дорогою з'явиться чимало прикрощів, і вони постараються його завершити. Що ж до щастя, то з нього пожиток хіба один: зробити стравним нещастя. Очевидно, у щасті ми сплели надто ніжні й надто міцні узи довіри та прихилля, якщо, розриваючи їх, відчуваємо таке плідне сум'яття на ім'я нещастя. Якби ми не були щасливі, хоч би тільки завдяки надії, нещастя були б позбавлені жорстокости, а отже, безплідні.
І куди більше, ніж малярові, якому треба оглянути силу церков, аби намалювати одну-однісіньку, письменникові, аби домогтися монументальносте, щільности, узагальнень, художносте, потрібно теж бачити багатьох людей, аби донести одне-однісіньке почуття. Штука вічна, а життя коротке, але можна сказати ще й так: натхнення — скороминуще, однак не набагато триваліші й почуття, які воно передає. Начерки наших книжок роблять пристрасті, пише ж їх у перерві відпочинок. Коли натхнення відроджується, коли ми знову заходжуємося коло роботи, ми вже не плекаємо сентименту до жінки, яка позувала нам для якогось почуття. Доводиться змальовувати його, вдавшись до іншої моделі і, хоча це зрада, усе ж завдяки подібності наших почуттів виходить так, що твір стає спогадом про наші минулі любощі, а заразом і ворожбою про любощі нові, а отже, з погляду літературного в цій підміні немає нічого поганого. Ось чому зайві розвідки, де ми пробуємо відгадати, про кого автор мовить. Бо твір, навіть перейнятий духом щиросте, вписаний принаймні у кілька епізодів авторового життя, епізодів давніших, які надихнули на цей твір, та пізніших, так само для нього доречних, бо пізніше кохання — точний зліпок попередніх. Адже істоті, яку ми кохали найбільше, ми не можемо бути вірними як самим собі, і рано чи пізно забуваємо її, аби могти — якщо це одна з наших прикмет — покохати знову.
У наше захоплення кохана внесла хіба одне: особливість, завдяки якій ми залишаємося їй вірні навіть у невірності. Уже з новою любкою нам потрібні ті самі вранішні прохідки, ті самі вечірні проводи, ми даємо їй у сто разів більше грошей. (Цікава річ — цей обіг грошей: ми даємо їх жінкам, а жінки, стаючи утриманками, роблять нас нещасними і тим самим заохочують писати книжки; можна навіть сказати, що книжки, як вода в артезіанських криницях, піднімаються до тим вищого рівня, чим глибше страждання вгніжджується в серце.) Ця "довга лоза" надає творові чогось безстороннього, загального, чогось суворо-повчального: ми не повинні прихилятися до осіб, бо насправді існують, а отже, надаються до вираження не вони, а ідеї. Треба поспішати, не марнувати часу, поки маємо до своїх послуг ці моделі; бо ті, хто позує нам як образ щастя, назагал небагато можуть подарувати нам сеансів, як і ті, на жаль, — бо так само швидко минає й вона, — хто позує як образ скорботи.
А втім, якщо біль навіть не забезпечує нас матеріялом (відкриваючи його перед нами) для нашого твору, все одно він корисний, бо наводить нас на нього. Уява і гадка самі собою — чудові механізми, але вони можуть лишатися нерухомими. У рух же їх пускає страждання. А істоти, що позують нам як образ горя, дуже часто дають нам сеанси в робітні, де ми буваємо тільки в такі, власне, періоди, і ця робітня всередині нас! Згадані періоди творять немовби образ нашого життя з його розмаїтими жалями. Кожен-бо жаль криє в собі багато жалів, і щойно ти подумав, що жаль ущух, як з'являється новий. Новий у найширшому значенні цього слова: може, тому, що непередбачені ситуації втягують нас у глибший контакт із самим собою, а болісні дилеми, перед якими щохвилини ставить нас кохання, навчають нас, поступово показують нам, із якої матерії ми створені.
Отож коли Франсуаза, бачучи, як Альбертина, мов собака, впадає до мене о всякій порі дня і ночі, щоб сіяти всюди нелад, руйнувати мене, завдавати незліченних гризот, напо-умлювала мене (на той час я вже написав кілька статей і зробив кілька перекладів): "О, якби панич замість цієї дівулі, на яку панич тратить стільки часу, та взяв собі молоденького, добре вихованого секретаря — треба ж комусь упорядкувати все оте паничеве шпаргалля!" — я, мабуть, помилявся, гадаючи, ніби мова її мудра. Марнуючи моє дозвілля, ятрячи мені душу, Альбертина, може, була корисніша, навіть у сенсі літературному, ніж секретар, який упорядкував би моє "шпаргалля". А проте якщо людська істота така недосконала (і, може, у природі ця істота чоловік), що не вміє кохати, не страждаючи, і мусить страждати, аби пізнати істини, то життя такої істоти стає врешті надто нудне. Літа щасливі — це літа втрачені, ми виглядаємо страждання, аби працювати. Ідея попереднього страждання пов'язується з ідеєю праці, ми боїмося кожного нового твору, думаючи про болещі, які доведеться перетерпіти, перш ніж він постане в нашій уяві. І розуміючи, що страждання — це найкраще, що можна спіткати у житті, думаємо без тривоги, майже як про визвіл— про смерть.
А проте, хоча я й обурювався в душі, треба було зважати, що куди частіше не ми граємося з життям, використовуючи людей для книжок, а зовсім навпаки. Шляхетний учинок Вертера, овва, був не для мене. Не вірячи ані миті в Альбертинине кохання, я двадцять разів хотів укоротити собі віку, зруйнував ради неї маєток і здоров'я. Якщо йдеться про писання, ми надто вибагливі, надто вимогливі, відкидаємо все, що недостеменне. Натомість поки йдеться лише про життя, ми моримо себе, занапащуємо здоров'я, караємося через брехню. Щоправда, тільки з жили цих брехонь (якщо вік поета вже за плечима) можна добути зерно правди. Жалі — це таємничі й ненависні слуги, з якими ми борюкаємося і під владу яких дедалі підхиляємося, жорстокі, незамінні слуги, вони ведуть нас сутеренами до правди і смерти. Щасливі ті, хто правду спіткав перед смертю, і для кого, хоч обидві вони такі близькі між собою, година правди наспіла перед смертною годиною!
З мого минулого життя я зрозумів ще й те, що навіть най дрібніші епізоди налаштовували мене на ідеалізм; пора вже скористатися з цієї науки. Приміром, зустрічі з бароном де Шарлюсом, навіть, перш ніж його германофільство стало для мене таким повчальним, дозволили мені, ще більше, ніж моя любов до дукині Ґермантської чи Альбертини, ніж любов Ро-бера де Сен-Лу до Рахилі, переконатися, що матерія сама з себе байдужа і що все в ній можна передати думкою; цю правду явище сексуального збоченства, так хибно витлумачене і так даремно ганьблене, з'ясовує ще ліпше, ніж явище (незмірно, втім, повчальне) кохання. Любовне почуття показує нам, як краса тікає від уже не коханої жінки й осідає на обличчі, яке іншим видалося б найбридшим і яке могло б і нам самим, а воно так колись і буде, перестати подобатися; але ще дивовижніше явище, коли ми свідки того, як урода, перед якою мліє великий пан, покинувши без вагання гожу принцесу, тулиться під кашкетом контролера омнібуса. Хіба мій подив щоразу, як я бачив на Єлисейських Полях, на вулиці чи на пляжі лице Жільберти, дукині Ґермантської, Альбертини, не доводив, що спогад розбігається з первісним враженням, спершу асоціюючись із ним, а потім чимраз більше від нього віддаляючись?
Письменника не повинно разити, що збоченець надає своїм героїням чоловічих рис. Тільки така особливість, чимось споріднена з аберацією, дозволяє збоченцеві наділяти все, хоч би що він прочитав, уселюдністю. Расін мусив зробити з античної Федри янсеністку, аби надати цій особливості універсальної цінности; так само якби барон де Шарлюс не наділив "невірної", яку Мюссе оплакує в "Жовтневій ночі" чи у "Спогаді", Морелевим обличчям, він не заплакав би і нічого не зрозумів, оскільки лише цією вузькою і крутою дорогою доступався до любовної правди.