Це не повинно було, як на неї, завадити їй, принаймні попервах по шлюбі, водитися коли не з тими своїми товаришками, яких вона любила, але якими ладна була пожертвувати, то принаймні з тими, яких не любила, але яким хотіла мати змогу сказати (задля цього вона й одружилася): "Я відрекомендую вас моїй тітці д'Юзе"; коли ж з'ясувалося, що це не так легко: "Я відрекомендую вас моїй тітці де Ш'нувіль" або: "Ви будете обідати у мене вкупі з подружжям Юзе". Шлюб із маркізом де Камбремер дав мадмуазель Легранден змогу промовляти першу фразу, але не другу, бо коло знайомств чоловікових родичів було не таке, яке уявлялося їй і про яке вона не переставала марити. Отож, заговоривши зі мною про Сен-Лу і ввернувши з приставленим до вказівця палюхом та приплющеними очима, наче вона вдивлялася в щось ледь уловне, в те, що лиш оце зараз зуміла впіймати, Робертів вираз: "У нього гарний розум" (у спілкуванні з нею я послуговувався Легранденовими висловами, а вона, скоряючись якомусь супротивному навіюванню, відповідала мені Роберовим жаргоном, не відаючи, що цей жаргон він і собі запозичив у Рахилі), вона почала виспівувати йому панегірики, аж закрадалася думка, чи не закохалася вона в нього (зрештою, подейкували, що в Донсьєрі Робер був її коханцем); насправді ж їй тільки хотілося, аби я переказав йому, що вона про нього говорила, а ще їй хотілося підвести розмову ось до чого: "Ви дуже близькі з дукинею Ґермантською. Я нездужаю, майже не виходжу, та мені відомо, що в неї тісне коло приятелів, і мені це дуже до вподоби, тобто ми з нею мало знайомі, зате я чула, що вона жінка непосполита". Я знав, що мадмуазель де Камбремер майже не знайома з дукинею Ґермантською, а отже, щоб не випинати себе й бути з нею на рівних, пропустив це повз вуха і сказав, що я добре знав її брата, пана Леграндена. На згадку цього імени вона повелася так само ухильно, як повівся я на згадку імени дукині Ґермантської, але ще й набурмосилася: вона подумала, що я це сказав, аби принизити не себе, а її. Чи їй було досадно, що вона з дому Легранден? Принаймні так твердили сестри та своякині її чоловіка, провінційні шляхтянки, ні з ким не знайомі й ні з чим не обізнані, заздрісні до маркізи де Камбремер, бо вона була розумна, освічена, багата і, ще до своєї хвороби, гарна з себе. "Вона тільки про це й думає, вона від цього божеволіє", — казали ці зміючки, як мова заходила про маркізу де Камбремер, усім і кожному, але здебільшого "плебеям", яким, як ті були дурні й надуті, вони, розводячись про ганьбу плебейства, тим самим підкреслювали свою прихильність саме до них, але яких, як ті були сором'язливі, тямущі й бачили кому пришито квітку, вони, такі ласкаві та ґречні, нишком підкушували, собі на превелику втіху. Проте ці дамулі погано знали свою братову. Вона зовсім не досадувала на те, що вона з дому Легранден, вона просто забула про це. Нагадування про це вразило її, і вона змовкла — вона.вдала, ніби не зрозуміла мене, не вважаючи за потрібне ані справдити, ані підтвердити мої слова.
— Покрсвенство — не головна причина куцости нашої візити, — сказала мені Камбремер-старша, якій, мабуть, більше, ніж її невістці набридло говорити: "Ш'нувіль". — Але оцей добродій, — додала вона, показуючи на адвоката, — щоб вас не замучили занадто численні гості, не привів до вас своєї дружини й сина. Вони чекають нас на пляжі й, певно, вже нудяться. — Я попрохав докладно описати, які вони, а потім побіг їх шукати. Круглощока дружина нагадувала квітку з родини жовтцевих; у кутику ока вона мала величеньку лунину. У людей, як і в рослин, характерні риси передаються від роду до роду, тим-то під оком у сина, як і на змарнілому материному личку, сиділа лунина — їхній родовий знак. Моя увага до дружини й сина зворушила адвоката. Він поцікавився, як ведеться мені в Бальбеку: "Ви, мабуть, почуваєте тут себе чужим, адже кругом самі чужоземці". Кажучи так, він пас мене поглядом: він не любив чужоземців, хоча багато хто з них належав до його клієнтів, і зараз хотів упевнитися, чи я поділяю його ксенофобію, у противному разі він дав би задки і сказав: "Звісно, пані X, наприклад, чарівна жінка. Я кажу загалом". Оскільки на ту пору я ще не мав жодної думки про чужоземців, я не висловився проти, і це його підбадьорило. Він навіть запросив мене перевідати його колись у Парижі, щоб оглянути його колекцію Ле Сіданера, й прихопити з собою Камбремерів — очевидно, він вважав мене за їхнього близького знайомого. "Я запрошу вас укупі з Ле Сіданером, — заявив він таким тоном, ніби вірив, що відтепер я житиму мрією про цей благословенний день.
— Ле Сіданер чудова людина, ось побачите. А його полотна захоплять вас. Звичайно, до великих колекціонерів мені далеко, проте, гадаю, його картин, що їх він сам найдужче любить, найбільше в мене. Вам після Бальбека буде надто цікаво подивитися їх, бо все це марини, принаймні у своїй більшості". Його дружина і син, наділені пасивністю рослин, слухали, затамувавши подих. Відчувалося, що їхня паризька оселя — це храм, присвячений Ле Сіданерові. Такі храми не зайві. Коли божище починає сумніватися в собі, то залюбки зашпаровує тріщини самооцінки неспростовними доказами тих, хто вивчає його творчість.
На знак синової маркіза де Камбремер підвелася, кажучи до мене: "Як ви одмовляєтеся замешкати в Фетерні, то чом би вам не приїхати поснідати, скажімо, завтра? — І, сповнена доброзичливості, щоб умовити мене, додала: — Ви віднайдете там графа де Крізнуа", — хоча я.не збирався губити його з тієї простої причини, що ніколи не був з'ним знайомий. Маркіза-лаштувалася спокусити мене ще й іншими принадами, аж це прикусила язика. Голова суду, дізнавшися дорогою додому, що вона в готелі, заходився нишком розшукувати її, часину сочив її, а потім, прикинувшись, ніби нахопився на неї ненароком, приступив освідчити їй свою пошану. Я зрозумів, що голову суду маркіза де Камбремер запрошувати до себе на сніданок не збиралася. А проте він запізнався з нею раніше за мене, — вже кілька років він був завсідник фетернських підвечірків, на які мені так кортіло потрапити у перший свій приїзд до Бальбека. Але давність для світських людей не головне. І запрошення на сніданок вони охвітніш приберігають для нових знайомих, і досі цікавих для них, надто як їхній появі передує престижна і хвальна рекомендація, як ота, що дав мені Сен-Лу. Маркіза де Камбремер була певна, що голова суду не чув її слів, сказаних мені, але, щоб її не мучила гризота, озвалася до нього лагідненько. У сяйві сонця, що заливало позлотисте, зазвичай звідси невидне рівбельське узбережжя, вирізнялася, майже стоплена з променистим блакит-тям, рожева, срібляста, невловна гра маленьких дзвонів, що благовістили ангелюса в околицях Фетерна. "Це теж наче з "Пелеаса", — зауважив я, звертаючись до пані Камбремер-Легранден. — Ви, звісно, розуміте, яку сцену я маю на увазі". — "Ще б пак не розуміти!" — озвалася вона, але і голос її, і обличчя свідчили: "Нічогісінько не розумію" — на них спогаду й не ночувало, а її усміх, позбавлений підпори, завис у повітрі. Маркіза-вдова нетямилася з подиву, що благовіст долітає аж сюди, і підвелася, здогадавшися, що вже нерано. "Власне, — сказав я, — з Бальбека нам того берега зазвичай не видно, а не чути й поготів. Мабуть, погода змінилася і вдвічі поширила обрій. Певно, дзвони загули для вас, бо, бачу, ви зібралися їхати, вам вони заступають дзвінок, що кличе на обід". Голова суду не зважав на дзвони — він нишком озирав мол, де сьогодні, на превеликий жаль його, було безлюдно. "Ви щирий поет, — сказала мені маркіза де Камбремер. — Ви такий чуйний, такий артистичний, приїздіть, я заграю вам Шопена", — додала вона таким хрипу-чим голосом, ніби хтось пересипав жорству, і піднесла руки в екстазі. Потім зайшло слинопускання, і старша дама інстинктивно витерла носовичком щіточку своїх американських вусиків. Голова суду несамохіть зробив мені велику послугу, схопивши маркізу під руку, щоб вести до повозу, бо певна доза вульгарности, зухвалости й показухи підказує вчинки, на які інші не одва-жуються і які в вищому світі справляють аж ніяк не прикре враження. Зрештою, на відміну від мене, судовик мав багаторічний досвід. Хоч я благословляв його, але не посмів його наслідувати і йшов обік пані Камбремер-Леґранден, а та захотіла подивитись, яку книжку я тримаю в руці. Побачивши ім'я пані де Севіньє, вона скорчила гримасу; удавшись до слова, яке вона вичитала в поступових газетах, але яке в мові розмовній, бувши жіночого роду й прикладене до письменника XVII сторіччя, справляло химерний ефект, вона спитала в мене: "Ви й справді гадаєте, що вона майстерниця пера?" Маркіза дала виїзному лакеєві адресу цукерні, куди вона мала заїхати дорогою додому — рожевою від вечірнього куру дорогою, понад якою, мов кінські озаддя, уступами синіли кругляки. Свого старого візника маркіза спитала, чи тепло окритий мерзлякуватий кінь і чи не муляє підкова другому. "Я напишу вам щодо нашої домовлености, — сказала вона мені півголосом. — Я чула, що ви розмовляли про літературу з синовою. Вона — чудова жінка, — додала маркіза: вона зовсім так не думала, а сказала це лише тому, що призвичаїлася — і з добросте дотримувалася цієї звички — так говорити про синову, щоб ніхто не подумав, ніби її син оженився на грошах. — І потім, — підсумувала вона, востаннє захоплено мляскаючи губами, — вона така гартистична!" Відтак, трясучи головою і піднімаючи ручку своєї парасольки, сіла до повозу і рушила бальбецькими вулицями, обтяжена атрибутами свого пастирування, наче старий єпископ при об'їзді своєї єпархії.
— Вона покликала вас на сніданок, — суворо нагадав мені голова суду, коли повіз уже подаленів, а я рушав зі своїми приятельками до готелю. — У нас із нею напружені взаємини. Вона вважає, що я її занедбав. Ба! Зі мною дуже легко ужитися! Я завжди напоготові: досить мене покликати — і я вже так і вродився. Але їм хотілося нарвати на мене ярмо. А це вже зась, — вимовив він із лукавою міною і підніс пальця, ніби щось угадуючи і щось доводячи, — не на того напали. То був би замах на свободу мого відпочинку. Я мусив сказати: "Годі!" Ви нібито з нею дуже добрі.