У пошуках утраченого часу. Том 3: Ґермантська сторона

Марсель Пруст

Сторінка 44 з 113

А йому ж через тиждень доведеться балотуватися...

— Ще б пак, — урвала його дукиня, — якщо вони всі як Жільбер, котрий завжди доводив, що треба повисилати всіх жидів до Єрусалима...

— Овва! В такому разі ми з принцом Ґермантським цілковиті однодумці, — укинув слово граф д'Аржанкур.

Дук пишався своєю дружиною, але не кохав її. Як усі "роз-пинджені", він не терпів, коли його перепиняли, удома був з дружиною брутальний. Зараз дук був лютий уподвійні: як поганий чоловік, якого дружина перебила, і як базікало, якого не слухають, він прикусив язика, а потім так бликнув на дукиню, що всі збентежилися.

— До чого тут Жільбер і Єрусалим? — виголосив він нарешті. — Не про це йдеться. Але, — додав він уже лагідніше, — я думаю, ви згодитесь, що як одного з наших не приймуть до Жокей-клубу, надто Робера, чий батько десять років старшинував там, то це буде удар для всіх нас. Та й дивно було б, серденько, чекати іншого; вони вражені, для них це як сніг на голову. Я їх не винувачу, ви знаєте, я не расист, я вважаю, що расові забобони віджили, я відчуваю дух часу, але, отуди к бісу, якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу, то який же з тебе, даруйте, дрейфусар!

Дук Ґермантський вимовив "якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу" з патосом. Він добре знав, що "дук Ґермантський" лунає ще гучніше. Та що його самолюбство схильне було радше випинати перевагу титулу "дук Ґермантський" над іншими, то не так, може, правила доброго тону, як закони уяви, поривали дука той титул применшувати. Кожному з нас видається гарнішим те, що ми бачимо на відстані, те, що ми бачимо в інших. Впливу загальних законів перспективи в уяві зазнають на собі і дуки, і прості смертні. Не лише законів уяви, а й законів мови. Тут діяли два закони мови, з яких перший полягає в тім, що однаково висловлюються люди однакового розумового рівня, а не однакового кореня. Отож дук Ґермантський у своїх виразах, навіть як говорив про шляхту, міг збитися на звороти звичайнісіньких обивателів, які сказали б: "Якщо ти зовешся дуком Ґермантським", тимчасом як людина культурна, як-от Сванн чи Леґранден, зроду так би не сказала. Дук може написати роман про вищий світ, як написав би його й крамарчук, — шляхетські грамоти тут не зарадять, — а епітет "аристократичний" може здобути своїм пером плебей. Хто був той міщух, який сказав при дукові Ґермантському: "якщо ти зовешся...", — цього дук, певна річ, не пам'ятав. За іншими мовними законами, вряди-годи, подібно до того, як з'являються і зникають певні хвороби, всякі розмови про які потім ущухають, бозна-звідки виникає, чи то стихійно, чи то чисто випадково, на зразок того, як до Франції з Америки завезено бур'янець, насіння якого, захрясле у ворсі пледа, упало на залізничному насипі, сила-силенна зворотів, і протягом десяти днів їх можна почути від людей, які одне з одним не змовилися. Кілька років тому Блок говорив собі так: "Найчарівніші, найдотепніші, найс-татечніші, найвимогливіші люди вважають, що на світі є тільки одна розумна і приємна людина, без якої їм не обійтися, — це я, Блок", потім ці самі слова я чув з уст інших молодиків, які не були з ним знайомі й лише заступали прізвище Блок своїм прізвищем, а останнього часу так само часто при мені казали: "якщо ти зовешся...".

— Бач, — провадив дук, — там панує такий дух, що нічого дивного в цьому немає.

— Це виглядає надто комічно, — озвалася дукиня, — якщо згадати, як його мати з ранку до вечора тільки й волає, що про неньку Вітчизну.

— До чого тут його матір? Там при ньому така любуся, нечесана дівуля, от вона й забиває йому баки, до речі, однокровниця пана Дрейфуса. Вона заразила Робера своїм духом.

— Може, ви ще не знаєте, ваша високосте, що нині по-новому передають цей стан духу, — промовив архіваріус, який був секретар антиревізіоністського комітету. — Тепер кажуть "ментальність". Це те самісіньке, але ніхто не знає, що воно означає. Це щось найновіше, так би мовити, "останній крик". — Він уже давно, зачувши прізвище Блок, стурбовано дослухувався до того, як Блок розпитував маркіза де Норпуа, що викликало зовсім іншого роду, але таку саму сильну стурбованість у маркізи. Вона трепетала перед архіваріусом, удаючи з себе антидрейфусарку, і зараз їй було лячно: а що як він догадається, що вона впустила до дому жида, так чи інакше пов'язаного з "синдикатом", і дасть їй гарту? '

— А, "ментальність"! Я запишу це слівце і принагідно вживатиму, — сказав дук. (То не була стилістична фігура: дук мав записника, куди заносив різні "сентенції" і перед проханими обідами переглядав його.) "Ментальність" — це мені до вподоби. Іноді хтось пустить нове слівце, але воно так і не приживеться. Недавно я прочитав про одного письменника, що він "конгеніальний". Розумному натяку досить. Цього слова більше мені ніде не трапилося.

— "Ментальність" поширеніше більше, ніж "конгеніальний", — втрутився історик Фронди, аби брати участь у розмові. — Я член однієї з комісій у міністерстві освіти, і там я не раз чув його, у моєму клубі, клубі Вольней, і навіть на обіді в Еміля Олів'є.

— Я не маю чести належати до міністерства освіти, — сказав дук з удаваною покорою, але водночас із такою безмежною самозакоханістю, що на устах його заграла мимовільна усмішка, а очі заіскрилися такою насмішкуватою радістю, що бідолашний історик спаленів, — я не маю чести належати до міністерства освіти, — приказував дук, заслухуючися самим собою, — так само не маю чести бути членом клубу Вольней, я член лише двох клубів — Союау і Жокея. .А ви, ласкавий пане, не член Жокей-клубу? — спитав він історика, і той, відчувши, що в цих словах криється якийсь незрозумілий йому виклик, ще більше спаленів і затремтів усім тілом. — Я навіть не обідаю в Еміля Олів'є і, признаюся, не знав слова "ментальність". Я переконаний, Ар-жанкуре, що ви його теж уперше чуєте... Знаєте, чому не можна довести, що Дрейфус запроданець? А певне тому, що він коханець дружини військового міністра. Так подейкують.

— А я думав — дружини прем'єр-міністра, — сказав граф д'Аржанкур.

— Як ви мені увірилися всі з цим Дрейфусом! — гукнула ду-киня Ґермантська, якій завжди хотілося показати товариству, що вона жінка самостійна. — Я не можу дивитися на його справу очима жидів з тієї простої причини, що з ними не воджуся і маю надію й надалі залишатися в блаженному невіданні. Але, з другого боку, мені мерзить, що Марі-Енар і Віктюрньєн накидають нам безліч усяких там Дюран чи Дюбуа, яких ми, якби не вони, знати б не знали, накидають лише тому, що ці Дюран чи Дюбуа, аби підкреслити свою лояльність, нічого не купують у жидівських крамницях і ходять під парасольками з написом "Бий жидів". Позавчора я була в Марі-Енар. Раніше в неї було дуже гарно. Тепер вона запрошує до себе всіх, кого ми змалку цуралися, запрошує лише тим, що вони проти Дрейфуса, і навіть тих, про кого досі ми й гадки не мали, хто вони такі.

— Ні, дружини військового міністра. Принаймні так шушу-каються в альковах, — провадив дук, який любив ввертати словечка, які, на його думку, ходили за старого режиму. — У кожному разі я, як відомо, не згоден з Жільбером. Я не феодал, як він; я б прогулювався з мурином, якби чорний був моїм приятелем; я не дослухаюся, що сказав той, що сказав тамтой, — мені потрібні їхні думки, як торішній сніг, але все-таки, погодьтеся, якщо ти зовешся Сен-Лу, то не тішся тим, що йдеш супроти всього світу, адже світ розумніший за Вольтера і навіть за мого сестринця. А головне, не берися за те, що я називаю акробатикою чутливости, за тиждень до виборів у члени клубу! Це вже через край! Ні, це, мабуть, його хвойда баки йому забила. Втокмачила йому в голову, що він має бути з усією "інтелігенцією". Пошитися в інтелігенти — ось що сплять і бачать ці панове. Зрештою це дало привід для каламбурів, дотепних, але дуже злосливих.

І дук стиха розповів дукині та графові д'Аржанкуру про Mater Semita — про це вже знав увесь Жокей-клуб, бо з усього летючого насіння жарт має найміцніші крила, завдяки яким засівається якнайдалі від місця свого походження.

— Ми могли б попросити пояснень у цього добродія, — сказав дук, показуючи на історика, — він, здається, ерудит. Але ліпше про це взагалі не говорити, тим паче що все це брехні. Я не такий амбітний, як моя кузина Мірпуа, яка походить із роду Левієвого, сущого ще перед Різдвом Христовим, я беруся довести, що в нашому коліні ніколи не було ані краплини жидівської крови. А проте не слід гусей дражнити: цілком можливо, що високорозумні роздебендювання пана мого сестринця переполошать наше болото. Тим паче що Фезенсак хворий, усім рядитиме Дюра, а ви знаєте, який він упиряка і як любить очі замилювати, — додав дук, який не розумів значення деяких висловів і плутав "очі замилювати" і "бляхманом очі заносити".

— У кожному разі, якщо навіть цей Дрейфус і невинний, то доводить він свою безневинність невдало, — втрутилася дуки-ня. — Які ідіотичні, пишномовні листи пише він зі свого острова! Не знаю, хто з них вартніший, Естергазі чи він, але в Естергазі принаймні трапляються сміливі порівняння, яскраві образи. Очевидно, це не подобається прихильникам Дрейфусовим. Як, мабуть, вони досадують, що не можуть підмінити безневинного!

Усі зайшлися реготом.

— Метка на язик Оріана, га? — спитав, світячи очима, дук у маркізи де Вільпарізіс.

— Авжеж, дуже смішно.

Дукові цього було мало.

— А по-моєму, не смішно, точніше сказати, мені байдужісінько, смішно це чи не смішно. Для мене не існує дотепности.

Граф д'Аржанкур заперечив.

— Не вірте жодному його слову, — шепнула дукиня.

— Мабуть, це тому, що коли я був членом палати депутатів, там виголошувалися пишні, але пустословні речі. Я навчився там насамперед цінувати логіку. Мабуть, через те мене й не переобрано. До дотепів я байдужий.

— Базене, голубе, не вдавайте з себе Жозефа Прюдома, ви добре знаєте, що ніхто так не цінує дотепности, як ви.

— Дозвольте мені закінчити. Саме тому, що я не люблю грубих жартів, дотепи моєї дружини часто справляють мені втіху.

Звичайно вони в неї побудовані на влучних спостереженнях. Вона розумує, як чоловік, а формулює свої думки, як письменник.

Блок усе поривався випитати у маркіза де Норпуа, що той думає про полковника Пікара.

— Його покази були, певна річ, необхідні, тим паче якщо уряд гадав, що тут далеко не без гріха, — озвався маркіз де Норпуа.

41 42 43 44 45 46 47