Попереду була небезпечна місцина, і провідник попередив, що як є ще вовки, то тільки тут; це був невеличкий, оточена лісом низькоділ, і треба було йти путівцем до села, щоб обночуватися. Ми в'їхали в ліс за півгодини навзаходи сонця, а виїхали на рівнину, коли вже звечоріло; на в'їзді все пройшло спокійно, хіба що в переліску на пару фарлонґів[41] побачили п'ятьох здоровезних вовків, що мчали вервечкою через путівець ніби за своєю жертвою; вони промайнули, не звернувши на нас уваги. Полохливий провідник відразу перестеріг нас, що можуть іще з'явитись вовки. Ми тримали зброю напоготові й роззирались на всі боки, але вовків не було, доки за півліґи перелісок скінчився й ми виїхали на рівнину. Тут дійсно треба було бути на сторожі. Найперше ми побачили мертвого коня, що його зарізали вовки: тузінь хижаків перед нами не стільки м'ясо жерли, скільки гризли кістки, бо всю решту вже поглинули. Ми вирішили не порушувати їхню учту, і їм було до нас байдуже. П'ятниці кортіло вгатити по них, але я цього не дозволив, бо потім клопоту не обкидаєшся. Ми ще й половини рівнини не проїхали, як почули в ліску ліворуч жахливе вовче виття, і раптом висипала на нас сотня вовків, що сунули лавою, наче реґулярне військо на чолі з досвідченими офіцерами. Я не знав, як у таких випадках організовують відсіч, , але вирішив, що найкраще вдатись до кільцевої оборони; ми негайно згуртувались а щоб у стрільбі не було великих інтервалів, я наказав стріляти через одного, а решті готуватися до другого стрілу, якщо вовки тиснутимуть далі, а перші стрільці тим часом не перезаряджатимуть рушниці, а наготовлять пістолі, бо в нас на кожного припадало по фузеї та два пістолі; стріляючи за такою схемою, ми могли зробити разом шість залпів, але такої потреби наразі не було, бо після першого стрілу ворог зупинився, злякавшись гримотіння та вогню. Чотирьох ми поклали, поціливши в голову, кілька поранених вовків подалися геть, кривавлячи сніг. Тож вовки спинились, але не позадкували, і тут я пригадав розповіді, що найлютіші звірі бояться людського голосу, і, за моїм наказом, увесь загін загорлав, і я побачив, що розповідали мені по правді, бо через гомін вовки почали задкувати й відступати. Я наказав стріляти навздогін удруге, і вовки чвалом дременули до лісу. Ми змогли тим часом їхати далі й перезарядити зброю, але щойно ми заладували фузеї й приготувались, як почули страшне виття далі з того ж лівого боку путівця.
Надворі споночіло, й наш стан ускладнився – ми чули квиління та виття тих самих істот, аж раптом ми побачили три вовчі зграї: одну – ліворуч, другу – поза нами й третю – попереду, тобто вони нас ніби оточили, хоча й не нападали; ми якомога хутчіше посувались уперед, але розбитим путівцем коні могли йти лише клусом. Так ми під'їхали до узлісся на протилежному кінці рівнини, й вельми здивувались, побачивши в підліссі розпорошену юрму вовків. Зненацька з другої просіки гримнув постріл, і звідти вилетів, як вітер, вкульбачений кінь, а за ним мчало шістнадцять-сімнадцять вовків; коневі вдалося відірватись, але ми вважали, що він довго такий темп не витримає і, звичайно, вовки його наздоженуть, – так, либонь, і сталось.
Перед нами зринуло страшне видовище: біля просіки, з якої вискочив кінь, лежали рештки ще одного коня й трупи двох людей, загризених ненажерними хижаками; один із них, напевне, був тим, хто стріляв, бо біля нього лежала розряджена рушниця, а голову й верхню частину тулуба вовки зжерли. Ми не жартома перелякались і не тямили, що робити далі й куди прямувати, але хижаки невдовзі спонукали нас до дії, оточивши нас і сподіваючись на поживу, – я був переконаний, що їх там не менше трьохсот. Нам трохи пощастило, що сталося це на узліссі, тому що трохи обіч там лежало кілька будівельних дерев, які зрубали минулого літа й мали тепер вивезти. Я завів свій невеличкий загін межи тих дерев і розташував його за одним довгим деревом, а тоді наказав злізти з коней і, використовуючи те дерево як бруствер, утворити трикутник чи три лінії захисту, поставивши коней у середину. І добре, що ми так вчинили, бо вовки атакували нас з усією хижацькою люттю. Вони кинулися з гарчанням і полізли на отой бруствер, засліплені жаданням здобичі, а підігрівав їхню лють вигляд коней поза нами. Я сказав своїм стріляти за попередньою схемою – через одного, і вони так добре намірились, що відразу поклали кількох вовків, але стріляти довелось без зупину, бо вовки перли, як чорти: задні тисли на передніх.
Після другого випалу здалося, що вовки трохи охололи, і я гадав, що вони підуть геть, та ба! – за мить у наступ пішли інші, і ми двічі стрілили гуртом з пістолів, – разом за чотири випали ми поклали, либонь, сімнадцять-вісімнадцять і скалічили вдвоє більше вовки, але вони не вгавали. Мені не хотілося, щоб ми використали весь боєприпас зашвидко, і я гукнув свого слугу, – не П'ятницю, що робив іншу, важливішу роботу – спритно перезаряджав мою і свою рушниці під час атаки, – отож, я гукнув другого слугу і, давши йому ріг-порошницю, наказав насипати смужку пороху поширше вздовж стовбура. Ледве він упорався й встиг відійти, як знов полізли вовки й деякі вже опинились над пороховою смугою, і тоді я надавив курок незарядженого пістоля біля смужки, й порох зайнявся і обсмалив шістьох-сімох вовків, що були на стовбурі, і вони від болю та переляку від вогню метнулися межи нас, і ми їх швидко уколошкали, а решта трохи оступилася, перестрахавшися спалаху, який підсилила запала ніч, – і тут я востаннє наказав випалити з пістолів, а потім всі ми разом ревнули, аж після цього вовки дмухнули драла, а ми взялися добивати шаблями десь із двадцятеро поранених хижаків, що корчились на землі, і це дуже прислужилось, бо їхні товариші передсмертне скавучання зрозуміли краще й, нарешті, дали нам спокій.
Загалом ми вбили десь із шістдесят вовків, а якби це сталось удень, ми поклали б їх набагато більше. Отак побойовище очистилось, і ми продовжили нашу путь, бо лишалось проїхати ще цілу ліґу. З лісу кілька разів долинало виття й вереск хижаків і, здавалось, навіть бачили кількох, але сніг-сліпак не давав роздивитись. Десь за годину ми доїхали до містечка, де збирались нічліжити, а там паніка і всі озброєні, бо попередньої ночі на них наскочили вовки й ведмеді й так усіх налякали, що вони цілодобово вартували, щоб захистити худобу й, звичайно, людей.
Наступного ранку наш провідник виявився геть хворим, кінцівки йому напухли від двох гнійних ран, тож їхати далі він не міг; довелося взяти провідника з місцевих та їхати до Тулузи, де теплий клімат, родюча й приємна місцевість, де немає ні снігу, ні вовків, ні іншого лиха, але коли ми розповіли в Тулузі про наші пригоди, нам сказали, що це звичайна річ у великих лісах біля підніжжя гір, особливо коли землю вкриває сніг, проте їх цікавило, де ми взяли такого провідника, котрий наважився вести нас тим маршрутом у сувору пору року, – ще диво дивне, що ми лишилися живі. Вони розкритикували нашу оборону, коли ми поставили коней поза собою, бо п'ятдесят проти одного, що вовки лютували саме через коней і при вигляді близької здобичі мали нас роздерти тому що зазвичай вони лякаються рушниць, але голод, завзяття при вигляді коней притлумило в них відчуття небезпеки, і якби не наша безперервна стрілянина й не хитрощі зі стрічкою пороху, що здолали їхній шал, то вовки найшвидше розідрали б нас на клоччя, а якби ми залишились у сідлі й стріляли як вершники, то вони не так нападали б на коней, коли бачили на них людей, а насамкінець вони сказали нам, тримаючись гурту, покинули б коней на поталу вовкам, то хижаки стількох озброєних стрільців не чіпали б і дали б спокійно піти звідти. Щодо мене, то я більшого страху ніколи не зазнавав, тому що бачив перед собою навалу понад трьохсот чортів з роззявленими пащами, які хотіли нас ізжерти, сховатись ніде, а погибель – ось вона; гадаю, більш ніколи в житті я не піду через ті гори, а краще обпливу тисячу ліґ морем, хоча б при цьому там щотижня й штормило.
Францію я проїхав без пригод, а про саму країну інші мандрівники нарозповідали вже краще за мене. З Тулузи я подався в Париж і, майже без зупинки, в Кале, й 14 січня безпечно зійшов на берег у Дуврі після тривалої подорожі у сувору й холодну пору року.
Оце вже й по мандрах; нововіднайдена нерухомість знов у моєму володінні, всі привезені векселі оплачені.
Моїм головним інформатором і таємним радником була давня знайома – вдова, котра на віддяку за гроші, що я їй переслав, не рахувалася ні з якими клопотами, виконуючи роботу для мене, а я настільки на неї покладався, що був цілком спокійний за довірене їй майно: мені від самого початку пощастило з цією жінкою бездоганних звичаїв.
Тепер, вирішивши продати свою плантацію в Бразилії, я написав своєму давньому другові в Лісабоні, який пропонував її двом крамарям, спадкоємцям моїх довірчих власників, котрі жили в Бразилії; вони прийняли пропозицію й переказали оплату в тридцять три тисячі песо до кореспондентського банку в Лісабоні.
У відповідь я підписав зобов'язання про продаж за надісланою з Лісабона формою й переслав його своєму старому другові, котрий у відповідь вислав мені векселі тридцять дві тисячі вісімсот песо за нерухомість, залишивши собі довічну річну платню в сто мойдорів, яку я йому обіцяв коштом ренти за плантацію. Отак завершилася перша половина мого життя, що складалася з пригод і фатуму на шахівниці Провидіння і виявилася такою рідкістю у нашому світі: починалося все з глупства, але завершилося набагато щасливіше, ніж я міг будь-коли сподіватись.
Кожен міг би подумати, що, здобувши чимале майно таким коштом, я шукай-бідою більш не стану. Так воно й справді було б, якби ж не різні обставини… та й призвичаївсь я до мандрів, сім'ї в мене не було, родичів небагато, нові друзі, попри моє багатство, не з'явились; через це, навіть продавши маєток у Бразилії, я не міг не думати про цю країну; знову мріялось про напнуті вітрила, дуже кортіло побачити свій острів, чи ще живуть там бідні іспанці. Удова, мій добрий друг, щиро мене відраджувала, і її наполягання так на мене впливали, що років сім я втримувався від того, аби гайнути у світи.