Богаєвський..
Старшини Війська Донського: Єлатонцев,
Поляков,
Мельніков
В складі делегації, надісланої від Донського уряду до Таганрогу для переговорів з більшовиками, поїхали й члени Кам'янського ревкому — Лагутін і Скачков. Подтелкова і інших затримали на час у Новочеркаську, а тим часом загін полковника Чернєцова в кілька сот багнетів, при важкій батареї на площадках і двох легких гарматах, очайдушним наскоком захопив станції Звірево—Лиху і, залишивши там. заслін з одної сотні при двох гарматах, основними силами повів наступ на Кам'янську. Зламавши опір революційних козацьких частин під полустанком Північний Донець, Чернецов 17-го січня зайняв Кам'янську. Але вже за кілька годин було одержано звістку, що червоноґвардійські загони СаблІна вибили з Звірева, а потім і з Лихої покинутий там заслін чернєцівців. Чернецов пустився туди. Коротким лобовим ударом він перекинув 3-ій Московський загін, не абияк потріпав у бою Харківський загін і відкинув на вихідні позиції червоноґвардійців, що в паніці відступали.
Після того, як становище у напрямку Лихої було відновлено, Чернєцов, перехопивши ініціятиву, повернувся до Кам'янської. З Новочеркаську до нього 19-го січня підійшов підсилок. Другого дня Чернєцов вирішив наступати на Глибоку.
На воєнній нараді ухвалили, на пропозицію сотника "Пінкова, взяти Глибоку, почавши обхідний рух. Чернєцов побоювався наступати лінією залізниці, бо боявся зустріти в цьому напрямку упертий опір частин Кам'янського рев-кому та червоноґвардійських загонів, що підійшли до них з Черткова.
Вночі почався глибокий' обхідний рух. Колону вів сам Чернєцов. ‘ "
Уже перед світанком підійшли до Глибокої. Чітко перешикувалися, розсипалися розстрільнею. Видаючи останні накази, Чернєцов зліз з коня і хрипко наказав командирові одної з сотень:
— Без церемоній, осавуле.'Ви мене зрозуміли?
Він поскрипів чобітьми по твердій ожеледі, зсунув набік сиву каракулеву папаху, розтираючи рукавичкою рожеве вухо. Під ясними шаленими очима його синіли круги від безсоння. Губи мерзлякувато морщилися. На коротко підстрижених вусах світився пушок інею.
Загрівшись, він скочив на коня, обсмикав захисного офіцерського кожушка і, здіймаючи з луки поводи, торкнув лисого, рудуватого дончака, впевнено і твердо посміхнувся:
— Почнімо!
XII.
Перед з'їздом фронтового козацтва в Кам'янській утік з полку підосавул Ізварин. Напередодні він був у Григорія, говорив, віддалено натякаючи на свій відход. , "
За теперішніх обставин важко служити в полку. Козаки кидаються між двома крайностями — більшовики і колишній монархічний лад. Уряду Каледіна ніхто не хоче підтримувати, частково навіть, тому, що він носиться зі своїм паритетом, мов дурень з, писаною торбою. А нам потрібна тверда, вольова людина, що зуміла б поставити іногородніх на належне місце.,. Але я вважаю, що краще тепер підтримати Каледіна, щоб не програти остаточно. Помовчавши, закурюючи, спитав: — Ти... здається, уступив у червону віру?
-— Майже, — погодився Григорій.
— Щиро, чи як Голубов, робиш ставку на популярність се-ред козаків?
— Мені популярність непотрібна. Сам шукаю виходу.
— Ти вперся в стінку, а не вихід знайшов.
— Побачимо...
— Боюся, що зустрінемося ми, Григорію, ворогами.
— На бойовищі друзів не пізнають, Юхиме Івановичу,— посміхнувся Григорій.'
Ізварин посидів трохи і пішов, а на ранок зник, — як у воду пішов.
У день з'їзду прийшов до Григорія'козак-отаманець з хутора Лебяжого, Вешенської станиці. Григорій чистив і шма-рував нагана. Отаманець посидів трохи і вже на відході сказав, ніби між іншим, тоді як прийшов виключно ради цього. Він анДв, що у Григорія відбив бабу Листницький, колишній офіцер отаманського полку і, випадково побачивши його на вокзалі, зайшов попередити.
— Григор Пантелеевичу, я ж сьогодні бачив на станції твого друзяку.
— Котрого?
— Листницького. Знаєш його?
— Коли бачив? — жваво спитав Григорій.
— З годину тому.
Григорій сів. Давнішня образа взяла серце волкодав'ячою хваткою. Він не відчував такої ж, як колись, злоби на ворога, та тямив, що як зустрінеться з ним тепер, в умовах громадянської війни — буде між ними кров. Несподівано почувши про Листницького, — зрозумів, що не заросла давністю стара ранка: доторкнись необережним словом, — закровоточить. За давнє солодко помстився б Григорій — за те, що з вини проклятої людини вицвіло життя, і залишилась на місці колишньої повнокрівної великої радости млойлива голодна туга, злиняла вицвітень.
Помовчавши трохи, відчуваючи, ‘ як сходить з обличчя негуста краска, спитав:
— Сюди приїхав — не знаєш?
— Навряд. Мабуть, до Черкаську прямує.
— А-а-а...,
Отаманець поговорив про з'їзд, про полкові новини і пішов. Всі наступні дні Григорій хоч як намагався загасити замлілий у/душі біль, — не міг. Ходив мов запаморочений, уже частіш, ніж звичайно, згадував Оксану і гіркота топилась в роті, кам'яніло серце. Думав про Наталку, діти, але радість від цього приходила пощерблена часом, вижита давністю. Серце лс жило при Оксані, до неї потягнуло по-давньому, тяжко й владно.
З Кам'янської, коли натис Чернєцов, довелося відступати спішно. Розрізнені загони Доиревкому, напіврозпорошені козацькі сотні безладно вантажилися на потяги, ішли похідно, кидаючи все иевкладист'е, важке. Давалася в знаки відсутність організованосте, міцної людини, котра зібрала б і розподілила всі ці по суті значні сили.
З-поміж обраних командирів визначався військовий старшина Голубов, що не знать де виринув під ці останні дні. Він прийняв командування над найбільш бойовим 27-м козацьким полком і зразу ж цупкенько налагодив справу. Козаки підкорялись йому безсуперечно, бачачи в ньому те, чого бракувало в полку: уміння збити склад, розподілити обов'язки, керувати. Це він, Голубов, товстий, повновидий, нахабно-окий офіцер, розмахуючи шаблею, кричав на станції на козаків, що барилися з навантаженням.
— Ви що? В пос/гукалочку граєтесь... розпротак? вашу мать?.!. Ван-таж!.. Ім'ям революції наказую негайно підкоритися!.. Що-о-о?.. Хто це демагог? Застрелю, негіднику!.. Мовчати!.. Саботажникам і прихованим контр-революціонерам я не товариш.
І козаки корилися. По-старому багатьом .навіть подобалося це, — не встигли відзвичаїтися від старого. А за старих часів, що деричук, — то й кращий з погляду козаків командир. Про таких, як Голубов, подейкували: "Цей за провину шкуру здере, а з ласки другу нашиє".
Частини Донревкому відринули й затопили Глибоку. Командування над усіма силами по суті перейшло'до Голубова. Він протягом неповних двох днів скомпонував розсмикані частини, вжив належних заходів, щоб закріпити за собою Глибоку. Мелехов Григорій командував, на його вимогу, дивізіоном з.двох сотень 2-го запасного полку і одної сотні отаманців.
Смерком 20 січня він вийшов із своєї квартири, щоб. перевірити виставлені за лінією застави отаманців і коло самих воріт стикнувся з Подтелковим. Трй пізнав його.
— Ти, Мелехов?
— Я.
— Куди це ти?
— Застави поглядіти. Давно з Черкаську? Ну, як?
Подтелков нахмурився.
— З запеклими ворогами народу не договоритися миром. Бачив — якої втяли? Перемови... а сами Чернєцова нацькували. Каледін — яка гада? Ну, мені особливо ніколи, — я це до штабу поспішаю.
Він нашвидку попрощався з Григорієм, широко закрокував до центру.
Ще до обрання його на голову ревкому він помітно змінився до Григорія і інших знайомих козаків, в голосі його вже прохоплювалися нотки переваги і деякої пихи. Хмілем шибала влада в голову простого з природи козака.
Григорій наставив комір шинелі, пішов, прискорюючи кроки. Ніч обіцяла бути морозна. Вітрець тягнув-з киргизької сторони. Небо яснішало. Помітно підморожувало. Сипко хрустів сніг. Місяць підбивався тихо і кособоко, мов інвалід сходами. Була та переднічна година, коли стираються обриси, лінії, фарби, віддаль; коли ще денне світло плутається, нерозривно зчепившись з нічним, і все здається нереальним, казковим, хистким; і навіть запахи в цей час, втра'чуючи. різкість, мають свої особливі, затушовані відтінки.
Перевіривши застави, Григорій повернувся на квартиру. Господар залізничник, щербатий і шахрай з обличчя, поставив самовар, присів до столу.
— Наступати будете?
— Невідомо.
— Чи їх думаєте чекати?
— Видно буде.
— Цілком слушно. Наступати вам, здається, ні з чим,— тоді, звичайно, краще чекати. Я сам германську війну в саперах вибув, на тактичній стратегії знався... Силочка невелика?
— Вистарчить, — ухилявся Григорій від розмови, що тя-тотила його.
Але господар настирливо допитувався, крутився коло столу, почухуючи під сукняною, камізелькою охлялий, мов у їарані живіт:
— Артилерії багато? Гарматок, гарматок?
— Служив, а служби не знаєш, — з холодною лютістю сказав Григорій і так ворухнув очима, що господаря аж кинуло в бік: — Служив, а не знаєш... Яке ти маєш право розпитувати мене про кількість наших військ і про наші пляни? Ось відведу тебе на допит...
— Пане... офіцере!.. Голу... голубе!..—-зовсім ковтаючи кінці слів} давився побілілий господар, чорнів щербатинами у півзакритому роті: — з дур... дурного ро...зуму! Вибачте!..
За чаєм Григорій якось випадково звів на нього очі, помітив, як гостро, мов до блискавки, моргнули вони, а коли оголили їх вії, — вираз був інший, ласкавий і майже захоплений. Родина господаря — жінка і дві дорослі дочки — переговорювалися пошепки. Григорій не допив другої чашки, пішов до себе в кімнату.1
Незабаром прийшли звідкись шестеро козаків 4-ї* сотні 2-го запасного, що стояли на квартирі разом з Григорієм. Вони шумно пили чай, розмовляли, сміялись. Григорій, уже засинаючи, чув уривки розмови. Один оповідав (Григорій пізнав з голосу чотового Бахмачова, козака Луганської станиці), інші зрідка докидали слово. '
— При мені діялося. Приходить троє шахтарів з Горлів-ського району, з рудні номер одинадцять, кажуть: так і так, мовляв, така у нас зібралась гарнізація і є потреба в зброї — поділіться чим можете. А Подтелков... . Таж я сам ч}ш! — підняв він голоса, відповідаючи на чиюсь нерозбірну репліку—каже: "Звертайтеся, товариші, до Сабліна, а в нас нічого немає". Як це нічого немає? А я ж знаю, що зайві рушниці були, Тут не в. тому справа... Ревність виявилась, що ув'язуються мужики.
— І правильно! — заговорив інший.