Вона була така гарна, що не тільки у Збишка, айв інших чоловіків розімліли серця. Тевтонський староста із Щитна почав раз по раз прикладати долоню до своїх товстих, мокрих губів, а здивований де Лорш підняв руки вгору й запитав:
— Заради святого Якуба Компостельського, хто ця дівчина?
На це гладкий і низький на зріст староста із Щитна підвівся навшпиньки й шепнув лотарінжцеві на вухо:
— Дочка диявола.
Де Лорш подивився на нього, кліпаючи очима, потім насупив брови і промовив у ніс:
Несправедливий той рицар, котрий гавкає проти такої вроди.
Я чернець і ношу золоті остроги, — бундючно відповів Гуго де Данфельд.
Пошана до пасованих рицарів була така велика, що лотарінжець опустив голову й лише через деякий час відповів:
— А я родич герцогів Брабанту.
— Pax! Pax! — відповів хрестоносець. — Слава могутнім герцогам і друзям Ордену, від якого ви, пане, незабаром одержите золоті остроги. Я не заперечую, що ця дівчина вродлива, але послухайте, хто її батько.
Проте він не встиг нічого розказати, бо в цю мить князь Януш сів до сніданку; довідавшись раніш од війта з Інсборка про високу рідню де Лорша, подав йому знак сісти коло себе. Навпроти зайняла місце княгиня з Данусею, а Збишко, як колись у Кракові, став за їхніми стільцями прислуговувати. Засоромлена Дануся низько схилила над мискою голову, але держала її трохи набік, щоб Збишко міг бачити її обличчя. А він жадібно і з захватом дивився на її маленьку золотоволосу голівку, на рум'яне личко, на недитячі вже, тісно обтягнені сукнею плечі, і відчував, що груди його заливає нова хвиля кохання. Він ще відчував на своїх очах, на устах і на обличчі її поцілунки. Колись вона цілувала його, як сестра брата, і він приймав ті поцілунки, як від милої дитини. Тепер же її поцілунки викликали такі почуття, які бували в нього інколи при зустрічах з Ягенкою: його поймала млість, під якою таївся жар, немов у пригаслому багатті під попелом. Дануся здавалася йому цілком дорослою панною, бо вона й справді виросла й розквітла. При ній багато й постійно говорили про кохання, і, як розпускається та червоніє пригрітий сонцем пуп'янок квітки, так зростала й променилася в її очах любов, і в ній з'явилося щось нове, чого не було раніш — якась вже не дитяча врода, зваблива чарівність, що випромінювалась з неї, як тепло з вогню або аромат з троянди.
Збишко відчував це і, забувши за все, піддався її чарам. Він забув навіть, що треба прислуговувати за столом. Не бачив, як придворні штовхали одне одного ліктями і, Сміючись, показували на нього й на Данусю. Не помічав він також ні наче скам'янілого від здивування обличчя пана Лорша, ні вирячкуватих, весь час втуплених в Данусю очей тевтонського старости із Щитна, в яких відбивалося полум'я каміна й робило їх червоними й блискучими, немов у вовка. Він опам'ятався аж тоді, коли труби знову затрубили, сповіщаючи, що час вирушати в пущу, і коли княгиня Данута звернулася до нього й сказала:
— Ти поїдеш з нами: розважиш себе й поговориш з дівчиною про кохання, про що і я охоче послухаю.
Сказавши це, вона вийшла з Данусею, щоб переодягнутись для їзди верхи, а Збишко вибіг на подвір'я, де конюхи вже держали покритих інеєм осідланих, пирхаючих коней для князя, княгині, гостей та придворних. На подвір'ї було вже менше людей, бо загоничі вийшли з своїми сітями раніш і зникли в лісовій гущавині. Багаття попригасали, день був ясний, морозний, сніг скрипів під ногами, а з похитуваних легеньких вітром дерев сипався сухий, іскристий іній. Незабаром вийшов і сів на коня князь; при ньому був слуга з самострілом і з такою довгою та важкою рогатиною, що нею мало хто міг орудувати. Проте князь, орудував нею легко, бо, як і інші мазурські Пясти, мав надзвичайну силу. В цьому роду бували навіть жінки, які виходили заміж за іноземних князів і на весільних учтах згинали в пальцях широкі залізні тесаки. Поблизу князя трималися також два чоловіки, вибрані з-поміж усіх цехановських і варшавських дідичів, які в разі небезпеки мали прийти князеві на допомогу. Ці страхолюдні чоловіки мали могутні, як стовбури вікових дерев, плечі. Пан де Лорш, що прибув з далеких країв, здивовано поглядав на них.
Тимчасом вийшла і княгиня з Данусею, обидві вони були в каптурах з білих ласиць. Справжня дочка Кейстута уміла "шити" стрілою з лука краще, ніж голкою, тому за нею несли оздоблений, тільки трохи легший, ніж звичайно, лук-самостріл. Збишко, ставши коліном на сніг, підставив долоню, на яку княгиня стала ногою, щоб сісти на коня, потім підняв угору й посадив Данусю, так само як у Богданці підіймав Ягенку, і вони рушили. Поїзд розтягнувся довгою гадюкою, повернув від двору праворуч, мелькаючи й мінячись по узліссю, як барвистий пруг по краю темного сукна, а потім став повільно заглиблюватись у ліс.
Коли вони заїхали досить далеко в бір, княгиня звернулася до Збишка:
— Чого ж ти мовчиш? Поговори з нею.
Хоч слова княгині й підбадьорили Збишка, він всетаки ще досить довго мовчав, бо його пойняла якась несміливість. Нарешті він промовив:
— Данусько!
Що, Збитку?
Я так тебе люблю...
Хлопець затнувся, підшукуючи слова, які йому трудно було знайти. Бо хоч він і ставав навколішки перед дівчиною, як іноземний рицар, хоч всілякими способами виявляв їй свою пошану та намагався не вживати простонародних слів, однак даремно силкувався говорити вишуканим тоном: душа у нього була проста, і говорити він міг тільки простими словами.
Тому й тепер, помовчавши, сказав:
— Я так тебе люблю, що мені аж дух забиває!
А вона підняла розчервоніле від морозного лісового повітря обличчя й глянула на нього своїми голубими оченятами.
— І я, Збитку! — відповіла квапливо.
І одразу опустила вії, бо вже знала, що таке любов.
— Ой серденько ти моє! Ой дівчинонько ти моя! — вигукнув Збишко.— Ой!..
І знов замовк від щастя й хвилювання, але добра, а разом і цікава княгиня вдруге прийшла їм на допомогу:
— Розказуй же їй,— сказала вона,— як ти сумував без неї, а коли й поцілуєш десь у гущавині, то мені байдуже, бо це найкраще засвідчить твоє кохання.
І він почав розказувати, як сумував без неї і в Богданці, коли доглядав Мацька, і коли бував у сусідів. Проте він схитрував і нічого не сказав про Ягенку — а втім, говорив щиро, бо в ту хвилину так кохав прекрасну Данусю, що йому хотілося схопити її, пересадити на свого коня і пригорнути до грудей.
Та він не насмілився, цього зробити; натомість, коли перші зарості відокремили їх від придворних і гостей, Збишко нахилився до неї, обійняв і поцілував в лице, засвідчуючи цим своє, кохання.
Але зимою на ліщині немає листя, і Гуго де Данфельд, пан Лорш, а також придворні побачили їх в цю мить і почали говорити між; собою:
Цмокнув її при княгині! Вона таки скоро справить їм весілля.
Це хвацький хлопець, та й у неї палка Юрандова кров.
— То кремінь і кресало, хоч дівчина ніби тихенька. Вони викрешуть вогню, не журіться! А він вп'явся в неї, як кліщ у живу шкіру.
Так вони балакали і сміялись, а тевтонський староста із Щитна повернув до пана Лорша своє цапине, злюще і хтиве обличчя й запитав:
— Чи не хотіли б ви, пане, щоб який-небудь Мерлін перетворив вас чародійною силою в цього молодого рицаря?
— А ви? — запитав де Лорш.
Хрестоносець, в якому, видно, закипіла заздрість і хтивість, нетерпляче сіпнув коня і вигукнув: — Присягаюсь моєю душею!..
Але в ту ж мить спам'ятався і, опустивши голову, відказав:
— Я чернець і дав обітницю цноти.
Він швидко глянув на лотарінжця, побоюючись, чи той не помітив на його обличчі усмішки, бо в цьому відношенні. Орден хрестоносців зажив поганої слави, а найгіршої серед ченців — Гуго де Данфельд. Кілька років тому він був помічником війта в Самбії і викликав там стільки гучних Скарг, що, незважаючи на всю поблажливість Ордену до таких справ, його мусили перевести на посаду начальника замкової залоги в Щитні. Прибувши останніми днями з таємним дорученням до двору князя Януша й побачивши-прекрасну Юрандівну, він запалав до неї пристрастю. Вік Данусі зовсім не був для нього перепоною, бо в ті часи й молодші за неї виходили заміж. Але Данфельд знав, з якого роду ця дівчина, а ім'я Юранда поєднувалось в його пам'яті з страшними спогадами, тому його пристрасть виросла на грунті дикої ненависті.
А де Лорш якраз почав розпитувати його про ті історії.
— Ви назвали, пане, цю прекрасну дівчину дочкою диявола. Але — чому?
І Данфельд почав розказувати йому історію Злоториї: як під час відбудови замка хрестоносці вдало викрали князя з усім двором і як при цьому загинула мати Юрандівни, за яку Юранд з того часу жахливим способом мститься тевтонським рицарям. При згадці про це ненависть, як полум'я, бушувала в хрестоносцеві, бо в нього були на це й особисті причини. Два роки тому він сам зіткнувся з "диким кабаном із Спихова", і перший раз у житті серце його пойняв такий ганебний страх, що він залишив двох своїх родичів, слуг, здобич і, мов шалений, цілий день утікав аж до Щитна, де від страху надовго захворів. Після одужання великий маршалок Ордену притягнув його до рицарського суду. Коли Данфельд присягнувся хрестом і рицарською честю, що схарапуджений кінь виніс його з поля бою, суд виправдав його, але шлях до вищих орденських постів був для нього закритий. Правда, хрестоносець не сказав про цю пригоду панові де Лоршу, зате стільки наговорив про жорстокість Юранда і про запеклість усього польського народу, що все це ледве вміщалося в голові лотарінжця.
Але ж ми,— сказав він через деякий час;— перебуваємо в мазурів, а не в поляків?
Це окреме князівство, але народ один,— відповів староста,— однакова в них підлість і однакова запеклість проти Ордену. Дай боже, щоб німецький меч винищив усе це плем'я!
Слушно кажете, пане, бо якби цей князь, який здається таким статечним, задумав ставити в ваших землях против вас замок, то це було б таке беззаконня, про яке я навіть у поганських землях не чував.
Замок він ставив проти нас, але Злотория лежить в його, а не в наших володіннях.
Тоді слава господу Ісусу, що дав вам над ним перемогу. А як же скінчилась та війна?
Та війни, власне, не було.
А ваша перемога під Злоториєю?
Бог нам і в цьому допоміг — князь якраз був без війська, тільки з двором та жінками.
Де Лорш здивовано глянув на хрестоносця:
Як так? Виходить, ви в мирний час напали на жінок і князя, який на власній землі будував замок?
Для слави Ордену і християнства нема безчесних вчинків.
Значить, той страшний рицар мститься за молоду жінку, вбиту вами в мирний час?
Хто підносить руку на хрестоносців, той — син пекла.
Пан де Лорш задумався, але вже не мав часу відповісти Данфельдові, бо поїзд в'їхав на широку, вкриту засніженою лепехою поляну, де князь зліз з коня, а за ним почали злазити й усі інші.
XXI
Досвідчені лісники під керівництвом головного ловчого почали розставляти довгим рядом по краю поляни мисливців таким способом, щоб вони, бувши самі під прикриттям, мали перед собою вільний простір для зручної стрільби з самострілів та луків.