Що ти там робив стільки часу, раз уже квитки розібрали?
— Балакав із Зіммерманом,— повільно говорив Колдуел, підбираючи слова, щоб вони не прозвучали як докір.— Він сказав, що мав розмову з тобою.
Від почуття вини Пітерів голос стає пронизливим.
— Куди було дітися, як він хапнув мене в коридорі?
— Ти сказав йому про квитки.
— Нічого я йому не казав, тільки обмовився.
— Боже мій, дитино, та чи я тобі рота зав'язую? Просто краще б ти йому цього не казав.
— А що в тім поганого? Це ж правда. Чи ти не хочеш, щоб я говорив правду? Хочеш, щоб я усе життя брехав?
— Чи ти — тепер це не має значення,— але чи ти не сказав йому часом, що я бачив, як місіс Герцог виходила з його кабінету?
— Ясно, що ні. Я й забув про це. Всі про це забули, крім тебе. Ти, видно, думаєш, що весь світ змовився проти тебе одного.
— Моя біда в тім, що я так і не розкусив Зіммермана.
— Та що там розкушувати? Звичайнісінький старий розпусник, хирний на голову, котрий не знає, що з ним робиться! І всі це бачать — всі, тільки не ти. Тату, ну чого ти такий...— Він хотів був сказати "дурний", але згадка про четверту заповідь зв'язала йому язика: — ...забобонний? Ти скрізь добачаєш те, чого нема. Чому? Чому ти ніяк не вгамуєшся? Це ж така мукаї
Хлопець у люті вдаряє ногою по щитку, аж дзвякає кришка ручного багажника. Батькова голова схилилась задумливою тінню, втиснута у шпичасту шапчину, котра в очах Пітера уособлює всю батькову догідливість, несосвітенність, усю його впертість і недбальство.
Той зітхає і мовить:
— Не знаю, Пітере. По-моєму, це трохи спадкове, а трохи через обставини.
Голос його безмірно втомлений — здається, що це пояснення відібрало в нього останні сили.
Я ж його добиваю,— вражено думає Пітер.
Сніг падає дедалі густіший. Метнувшись назустріч світлу фар, спалахує розсипом іскор, злітає догори і зникає, а під фарами спалахує новий сніп іскор. Навала ця ні на мить не спадає на силі. В цю пору на дорозі автомобілів обмаль. Вогники вікон за богадільнею щораз рідші, ледь видніються крізь хуртовину. Нагрівається пічка, і тепло її тільки підкреслює їхню відірваність від світу. Дуга, описана "двірниками" на склі, за кожним помахом вужчає, і ось уже вони вдивляються в заметіль крізь дві поцятковані шпари. Вуркотіння мотора все глибше і глибше затягує їх у пастку.
На спуску біля єврейського кладовища, де похований Ейб Кон, знаменитий олтонський гангстер часів сухого закону, машину заносить. Колеса ковзають, Колдуел щомога приборкує кермо. Проте спуск вони долають успішно — внизу Б'юкенен-роуд переходить у сто двадцять друге шосе. Праворуч від них височить Пілюля, розчиняючись у повітрі. Буксирний ваговоз, наче дім-утікач, проноситься мимо них в Олтон, налякано й хутко погримуючи ланцюгами. Коли його задні вогні, востаннє мигнувши, щезають, вони залишаються на шосе самі.
На підступі до вершини горба підйом крутішає. Колдуел вмикає першу швидкість і їде доти, доки колеса не починають пробуксовувати, тоді вмикає другу. Машина з натугою повзе ще кілька десятків ярдів, і коли колеса знов починають прокручуватися, він у відчаї переходить на третю. Мотор глухне. Колдуел шарпає ручне гальмо, щоб втриматися на схилі. Вони проїхали більше половини підйому. Хуртовина, зітхаючи, тоне у тиші. Мотор заводиться знову, та задні шини ковзають по снігу; важкий старий "б'юїк" норовить покотитися назад, до низької канатної загорожі на узбіччі. Врешті-решт Колдуелові не залишається нічого іншого, як, відкривши дверцята і висунувшись з машини, пустити її згори, покладаючись лише на слабке рожеве світло задніх вогнів.
Отак задкуючи, він хоче проминути поворот на Олінджер і виїхати на рівний відрізок шляху між Пілюлею та ще одним маленьким підйомом у напрямку Олтона.
Однак, хоч цього разу, набравши інерції, вони спускалися швидше, машина, забуксувавши, спиняється. Вони ледь-ледь не доїхали до того місця, куди їх занесло вперше; у світлі фар темніють дві колії старих їхніх слідів.
Раптом голови їхні викидають вперед різкі довгі тіні. Ззаду вихоплюється якась машина, прямуючи вгору. Світло фар яскравішає, палахкоче, аж мовби кричить, огинаючи їх з усіх боків; це зелений "додж", випуску 47-го року. Калатаючи ланцюгами, він, не спиняючись, минає "б'юїк", долає най-крутішу частину схилу і, набравши швидкості, зникає за перевалом. Застигле світло їхніх власних фар виловлює відбитки чужих ланцюгів. Сніг, падаючи, рівномірно іскриться.
— Нам теж треба надягти ланцюги, як отой,— каже Пітер.— Якщо зумієм проскочити ярдів з двадцять, то виїдемо. Файєр-Хілл не така крута.
— Ти бачив — тому поганцеві навіть до голови не прийшло нам підсобити?
— З якої це речі? Він і сам ледве впорався.
— Я б на його місці підсобив.
— Це ти такий, тату, а більше таких нема. В цілому світі більше нема таких, як ти!
Він кричить, бо батько затис руки на кермі і впав на них головою. Йому страшно бачити батькову постать отакою зніченою. Він хоче вивести його з цього стану. Але слово застрягає в горлі, незнайдене. Нарешті питає несміливо:
— Є у нас ланцюги? Батько випростовується.
— Коли ж тут ми їх не надягнемо — машина зіслизне з домкрата. Треба спуститися на рівне місце,— каже він.
І, вже вдруге, відчиняє дверцята, висовується з машини й скеровує її вниз по схилу, а задні вогні забарвлюють сніг у рожевий колір. Кілька сніжинок влітають крізь відчинені двері, щипають Пітерові руки й обличчя. Він застромлює руки в кишені куртки.
Внизу обоє виходять з машини. Відкривають багажник і намагаються поставити автомобіль на домкрат. Ліхтарика у них нема, тож дається це їм нелегко. Сніг на узбіччі глибокий, дюймів шість, і, прагнучи вивільнити від нього задні колеса, вони надто високо підкручують домкрат, машина скособочується, домкрат вистрілює з-під неї і на неймовірній швидкості летить на середину дороги.
— Господи,— каже Колдуел,— так і вбитися можна. Він не робить жодного руху, щоб іти по рейку, і Пітер іде
сам. Він розглядається за якоюсь каменюкою — підперти передні колеса, але нічого такого не знаходить: все сховалося під снігом.
Батько стоїть, уп'явши погляд у верхів'я сосон, що темними ангелами мають серед хуртовини високо над ними. Пітерові здається, що думка його в цю мить ширяє ген у матово-бурому небі, описуючи широкі кола, мов сторожкий каня. Та ось вона знову вертається до земних проблем, батько з сином ставлять рейку під бампером, і цього разу вона держиться. Але тоді виявляється, що вони не вміють прикріпляти ланцюги. А вчитися зараз, серед темряви і холоду, коли очі не бачать, а пальці закоцюбли, пізно. Минає хвилина за хвилиною, а батько все вовтузиться біля шини навпочіпки в снігу. І за весь цей час — жодної машини на трасі. Рух на сто двадцять другому шосе припинився. Здається, ще мить — і ланцюг застібнуто, але він тут-таки зі-слизає просто батькові в руки. Зі схлипом а чи з прокляттям — за вітром не чути — Колдуел зводиться на ноги й обома руками шпурляє тим оберемком сплетених залізних кілець у сніг. Лишається ямка, як після підстріленої птахи.
— Треба спочатку з внутрішнього боку застібнути,— каже Пітер.
Він відкопує ланцюг, стає навколішки і повзе під машину, уявляючи собі, як батько розповідає матері: "Я вже геть було розум стратив, а тут малий спокійнісінько так бере ланцюга, залазить під машину і застібає його легесенько, як шпильку. Ніяк не доберу, звідки в нього такі здібності до техніки?" Колесо виковзує з-під пальців. Кілька разів накидає він на шину громіздкий залізний кожух,та щоразу, ліниво повернувшись, вона струшує з себе оту кольчугу, наче дівчина сукню. Батько притримує колесо, і Пітер пробує ще раз. Під автомобілем тхне гумою, обсмаленою іржею, бензином і мастилом, і в кожному з цих запахів Пітерові вчувається загроза. Він згадує, як машина зіскочила з домкрата, і уявляє, як тріщить під мостом і ресорами його череп. Єдина втіха — що тут тихо і сніг не падає.
Десь мусить бути невеличка защіпка, завдяки якій триматиметься ланцюг. Пітер знаходить защіпку і навпомацки відгадує, як її закріпити. Це йому майже вдається. Ще трішечки, і її заклинить. Він тисне з такою силою, що все його випростане тіло тремтить, нирки починають нити, метал вгризається в пальці. Пітер молиться подумки і робить жаске відкриття: навіть у тому випадку, коли ця мікроскопічна поступка і не буде відступом від природного закону, матерія все одно не поступиться нізащо. Защіпка так і не заскочила. У відчаї він кричить не своїм голосом:
— Не йде!! Батько відгукується:
— Ну й дідько з ним. Вилазь!
Пітер робить, як велено, встає, струшує сніг з куртки. Обоє дивляться один на одного зневірені.
— Не виходить у мене,— каже Пітер, мовби хтось цьому перечив.
Батько відказує:
— Тобі йшло куди краще, як мені. Сідай в машину, поїхали ночувати в Олтон. Від напасті не пропасти.
Вони кладуть ланцюги в багажник і беруться опускати домкрат. Але виявляється, що й цей шлях до відступу закрито. Важілець, яким переключають домкрат, безнадійно повис. З кожним поворотом ручки машина піднімається на зарубку вище. Метушливий сніг сипле їм в обличчя, від завивання вітру гуде у вухах; тягар на душі стає нестерпним. Здається, сама хуртовина всією своєю шелесткою, неспокійною вагою повисла зараз на цій мізерній поламаній деталі.
— Я йому зараз покажу,— проголошує Колдуел.— Відійди, малий.
Він залазить в машину, заводить двигун і рушає вперед. На якусь мить рейка домкрата вигинається дугою, і Пітер чекає, що от-от вона вирветься й полетить в хуртовину, як стріла. Натомість бампер сам не витримує тиску, і в наступну мить автомобіль падає на ресори, хруснувши, як зламана бурулька. Залом на бампері, схожий контуром на верхню губу, назавжди залишиться згадкою про цей вечір. Пітер підбирає рештки домкрата, кидає їх у багажник і вмощується на переднім сидінні поруч з батьком.
Користаючись тим, що задні колеса пробуксовують, Колдуел розвертає "б'юїк" до Олтона. Однак за годину, яку вони провели на цій дорозі, снігу нападало ще на один дюйм, а втрамбувати його було зовсім-таки нікому. Невеличкий підйом, що виводить дорогу з улоговини біля підніжжя Пілюлі,— підйом настільки незначний, що погожого дня він проскакує під колесами непоміченим, цього разу виявляється таким крутим, що не помітити його годі.