Коли Мельхіор з шапкою в руці став на порозі, парох дав йому знак підійти ближче. Мельхіор повільно підійшов під арочну стелю, тонкі тіні якої перетиналися над ним.
Кальскен схилився над столом, схрестив тонкі маленькі руки:
— І що, майстре Хінтам? Мені шкода, що я змушений був вас покликати, я хотів би, щоб ви прийшли до мене з власної волі та з особливих причин...
Мельхіор схилив голову. Йому було неприємно, що священик не дав йому стільця, а поставив його, як злочинця, перед судом.
— Боюся, ваша велебність, — сказав він, — що, можливо, я надто мало думав про замовлення...
На обличчі каноніка дедалі виразніше відбивалися розчарування й тривога.
— Ось чого я і боявся, — сказав він через мить, — ви мовчали настільки уперто, а мені з досвіду відомо, що поза мовчанням завжди криється якесь почуття провини. — Він засміявся, але в його сміху не було безтурботності чи поблажливості. — Крім того, ви живете в умовах, які не сприяють бажанню працювати, принаймні так я чув.
Мельхіор швидко підвів очі. Обличчя Кальса знову зробилося таким, що по ньому нічого не можна було розібрати.
— Я не розумію, що має на увазі ваше велебність, — почав він із зусиллям.
Священик розплів схрещені руки і підняв їх:
— Але, але, пане Хінтам, — сказав він голосом, м'якість якого суперечила його виразу. — Я розумію ваше небажання говорити про свої проблеми. Однак не забувайте, що перед вами сидить не тільки ваш замовник. Мельхіоре, я перш за все священнослужитель, тому не соромтеся оголити мені свою душу, якщо вас щось турбує.
З кожним словом, що виривалося з уст Кальскена, Мельхіор напружувався й холоднішав.
— Вони вже занадто багато пліткують про мою дружину, — вороже сказав він.
Канонік зберіг дратівливу лагідність:
— Я нічого не знаю про плітки, — відповів він, — але, на жаль, мені відомо про сумні істини. Багато свідків бачили в останній день святкування покровителя вашої гільдії її охопила та ж сама одержимість, чи я можу назвати це спокусою...?
Мельхіор, сам того не помічаючи, м'яв шапку в руках. Він глянув на пароха, в його очах, навколо рота таїлася майже нещадна суворість.
— Чого ви від мене хочете, ваша велебність? — спитав він нарешті рівним голосом.
Парафіяльний священик сповз зі свого чудового крісла, його короткі ноги шльопали по підлозі; він струснув сутану й гарну пурпурову рясу, дуже подібну жіночій сукні і, кружляючи навколо столу, підійшов до Мельхіора.
— Я більше нічого не хочу від вас, пане Хінтам, — сказав він, — окрім того, щоб ви швидше виконали замовлення капітулу, а також моє особисте замовлення. Пам'ятаєте, ми домовлялися?
Його тонкий і глузливий голос набув пронизливого відтінку; від своєї малості він підвів очі й свердлив ними художника, на його грудях блиснуло дорогоцінне розп'яття.
— Я зроблю все, що в моїх силах, — сказав Мельхіор.
— Зробіть це! Зробіть! — з удаваною сердечністю вставив Кальскен. — Я чекаю на малюнки, майстре Хінтам! І я з тривогою, як пастор, думаю про вашу нещасну молоду дружину... Тут справді треба щось робити, у мене таке враження, що над її головою нависла небезпечна хмара... Чи вона сумлінно виконує свої обов'язки католички?
— Так, — відповів Мельхіор, — у цьому їй нема чого закинути. Щодо того випадку під час свята гільдії...
Кальскен знову швидко підняв руку:
— Так, так, я розумію, молоді жінки, танці і хвилювання, повний місяць, бездітність... Треба з нею поводитися обережно...
Мельхіор не знайшов відповіді; в ту мить він ясно зрозумів, що небезпека, про яку казав Кальскен, загрожувала тільки і виключно з боку курії.
Пастор легенько торкнувся його руки.
— Повертайся до майстерні та працюйте, майстре Хінтаме, знову візьміть до рук знаряддя своєї праці... Моліться, і я наказую вам молитися, і перш за все, за Блансінтьє, доньку Кіліаана, щоб відігнати тіні, що нависають над її головою.
Піднятою правою рукою він зробив знак хреста на рівні обличчя Мельхіора, а художник стояв так, ніби священик урочисто й безжально обвів його кругом пальця.
— Я сподіваюся отримати ваші картини ще до Різдва, всі чотири!
Мельхіор, усе ще тримаючи в руці пожмакану шапку, вже збирався було вийти з будинку капітулу, як позаду в довгому коридорі почув тонкий, пронизливий сміх — пронизливий жіночий сміх. Він обернувся: біля дверей ззаду стояла маленька Фієтьє — крихітна, але виразна в темно-синій сукні та білій хустці на голові. Її голос теж пролунав здалеку, але з явною насмішкою:
— Що робить ваша дружина, майстре Хінтаме? Нещодавно я бачила її на овочевому базарі, чи, може, на рибному?.. Зраділа, що вона несе важкий кошик, інакше б боялася, що наступного моменту вона може злетіти в повітря!
Ієронім Босх "Відьма й плетений вулик", начерки
Каркаючий сміх Фієтьє пролунав різко. Мельхіор відкрив рота і збирався щось сказати, крихітна жінка махнула ляльковою рукою і вже зникла в мешканні пробоща. Мельхіор зціпив зуби, видавив слово "стерво" і випав на вулицю; тільки тут він помітив, що все тіло його тремтить і промокло від поту. Безсумнівно, ця остання непередбачена зустріч у сірому коридорі була, без усіляких сумнівів, навмисним доповненням до розмови зі священиком, вона була частиною примусу, до якого вдався його парох. Його хотіли змусити, та ні. Усі свої думки й наміри Кальскен спрямував на картину "Давид і Вірсавія", можливо, інші картини його зовсім не хвилювали. Йдучи далі, Мельхіор похмуро засміявся; він зловмисно вирішив: гаразд, вони отримають картини, так, він прогнеться під тиском, він змусить себе закінчити три церковні розписи, але голої Вірсавії, за якою так пускав слинки Кальскен... ніколи, ніколи!
Тож він знову сидів з достойною рішимістю за мольбертом, а надворі перші ледь помітні вітри, мов осінні мітли, мчали містом, каштани робились бурими, а в повітрі тихо вібрували тони й звуки. Він малював свого Єноха, який підіймається на небо. Він проігнорував заяву Кауденберга про сніг, який супроводжував пожежу; на його картині патріарх і палаючі коні зменшувалися в розжареній, наповненій хмарами далечині, і він використав райські кольори адамітської спокуси. На передньому плані, на землі перед мурами міста, справжній ярмарок, ведмеді танцюють, жонглери крутять сальто, мандрівні актори грають непристойну комедію, двоє хлопців б'ються через дівчину, третій хапає її за талію і веде до лавки з вафлями; люди печуть, варять, бігають з глечиками пива. Ті, хто на передньому плані, на ярмарку, ще не бачать від'єзду на небо, але на пагорбах, що оточують місто, патріарха вже помітили, цікаві кидаються з усіх боків, кричать і простягають руки, перекочуються ліворуч і праворуч, засліплені й осмалені — Мельхіор не думав, чи годиться ярмарок, його фарси й гіркі жарти для капличного образу. Художник уже почав малювати Мелхіседека, який благословляє Авраама. Він усвідомлював, що ця картина була для нього найважчою, і тому відкладав завершення Содому і Гоморри, які були найдосконалішою роботою; полум'я й розвалені руїни не становили для нього труднощів. Він намалював Мелхіседека з ретельною деталізацією — царственим і жорстким, як старий Білеам Панкрас намалював би п'ятдесят-шістдесят років тому. Він надав йому риси обличчя ван ден Кауденберга, як і обіцяв, а потім на його чисто виголеному обличчі домалював маскуючи чорну бороду... нерішуче, долаючи вагання, неохоче, стримуючи власне небажання. Авраам дався йому легше, і оскільки він все одно думав про Білеама Панкраса, який наприкінці свого життя був схожий на патріарха, він міг використати свою пам'ять як модель. Дияволам у саду, які в гніві хотіли самі себе шмагати бичами, він надав огидні обличчя кількох монахів і монастирських священиків, яких сам, як і більшість громадян, ненавидів до глибини душі. Кожен,хоч трохи розумний, неминуче впізнає їх — нажерлих і жорстоких, запальних і грубих. Він надумав, що тим синам сатани, схованим серед фігових дерев, евкаліптів та інших східних рослин, придасть безліч злісних виродків побіля їхніх кігтів — гадюк, птахоподібних створінь, сарани та павуків, які чіплятимуться за диявольське волосся, критимуться під диявольськими хвостами.
Мельхіор ще не взявся він до втілення цих задумів, як одного осіннього вечора — міські ворота були вже зачинені після першого обходу варти — молоток обережно постукав у двері його будинку. Блансінтьє вже пішла спати, художник усе ще був у своїй майстерні. Він схопився з-за столу для малювання з раптовим відчуттям у грудях, яке, ніби вісник нещастя поклало край його й без того неповному душевному спокою. Все було як вперше, все ніби повторювалося; повний сили, майже тривожний у темряві сутінків і миттєво впізнаний, стояв магістр Вільних Духів у своєму широкому плащі.
Мельхіор онімів. Він просто відступив на крок, щоб Кауденберг міг увійти до сіней поруч з ним. Магістр сам замкнув двері дому перед тим, як звернутись до Мельхіора. Вони потиснули один одному руки, якось побіжно і непевно.
— Як справи, друже Мельхіоре? Я вас налякав?
Голос Кауденберга звучав не так легко, як його слова, Мельхіор чув у ньому напругу, швидке, важке дихання. Він промимрив те, що могло бути прпийняте за привітання, і, штовхнувши двері майстерні, запросив Кауденберга всередину, а потім почав запалювати свічки: йому потрібне було світло. Він усе ще був зайнятий, коли двері скрипнули й відчинилися вдруге. До студії проскочила Блансінтьє, бліда і гнучка в довгій білій нічній сорочці.
Вочевидь вона почула голос гостя вже в передпокої і впізнала його. Мельхіор побачив, як вона затремтіла на порозі, а потім, мов скромна служниця, опустилася перед Кауденбергом у глибокому поклоні, майже осунувшись на коліна. Але вона не завершила цього чолобитного жесту привітання; з коротким дивним вигуком магістр одним кроком опинився біля неї, щоб зупинити її й підняти. Блансінтьє обіперлася на його груди, її руки спиралися на його руках. Мельхіор дивився на зустріч цих обох із жахом, повністю позбавленим подиву — наче так і мало бути, а не інакше, у всьому жаху , у всій своїй величі. Він побачив те, чого не бачив раніше, хоча знав про це весь час.