Ми сказали, що готові до зустрічі з цими хижаками, аби він нас не вивів на двоногих хижаків, які, особливо з французького боку, становили неабияку небезпеку, як нам казали. Він заспокоїв нас, що на нашому маршруті такого не буде, й ми охоче згодилися йти з ним, а з нами ще дванадцять джентльменів зі слугами, французів та іспанців, що, як я казав, намагались пробитись, але мусили повернутись.
Отож, ми з провідником рушили з Памплони 15 листопада; власне, я здивувався, що попрямували ми не вперед, а завернули миль на двадцять назад, на ту дорогу, якою ми приїхали з Мадрида; проїхавши дві річки, ми опинились на рівнині з теплим кліматом, приємним краєвидом і без снігу; звідти, круто завернувши ліворуч, він підвів нас до гір з іншого боку; гори й урвища лякали нас, але він надавав кругу, вів меандрами й звивистими стежками, й ми обійшли гірське пасмо, не потерпаючи від снігу; раптом провідник показав нам удалині гарні й родючі провінції Ланґедок та Ґасконь, що зеленилися й квітували, хоча дорога в нас попереду була ще важка.
Нас трохи непокоїло, що цілу добу густо сніжило, й подорож ускладнилася, але провідник заспокоював, що ми скоро цю дільницю перейдемо; і справді, покладаючись на нього, ми почали спуск і день у день посувалися далі на північ.
Аж ось сталося: до ночі лишалося години дві, провідника попереду десь не видко, коли дорогою з байраку вискочило три вовчища, а за ними й ведмідь; двоє вовків кинулись на провідника і, якби він був десь далеко, вони б його розірвали раніше, ніж ми встигли б допомогти, – один кинувся на коня, а другий напав на провідника так люто, що йому не вистачило ні часу, ні тями вихопи – він тільки пробі кричав. Поруч зі мною їхав П'ятниця, і я послав його подивитись, що коїться. П'ятниця здаля запримітив провідника й зарепетував: "Пане! Пане!", але парубок він сміливий і метнувся до бідолахи та з пістоля прострелив голову вовкові, що кидався на того.
Горопасі пощастило, що нагодився саме П'ятниця, бо він звик до таких хижаків у себе вдома й не боявся їх, а просто підійшов і пристрелив його, бо хтось інший з нас стріляв би здаля і або не попав би у вовка, або поцілив би в провідника.
Таке й відважнішого за мене чоловіка налякало б; насправді настрахалося все наше товариство, коли після пострілу П'ятниці з обох боків долинуло гнітюче вовче виття, яке помножувалося гірською луною, створюючи уявлення про безліч вовків, а може, їх таки немало, й краще на це вважати; проте, коли П'ятниця вбив вовка, другий вовк, що гриз коня, покинув його і дременув, – шкоди він йому не завдав, бо вчепився в ґуґлі, які застрягли в зубах. Дісталося найбільше чоловікові: лютий звір шарпонув двічі – за руку й трохи вище коліна; провідник намагався боронитись, але кінь не слухавсь, і чоловік був би впав з коня, якби не нагодився П'ятниця й не застрелив вовка.
Зрозуміло, що на гук пострілу П'ятниці всі підострожили коней й ми всі погнали кіньми, наскільки дозволяла важка дорога, аби поглянути, що сталось. Щойно дерева лишились позаду, ми побачили, як П'ятниця визволяє бідолашного провідника, хоча й не розрізнили відразу, яку звірюку він убив.
Розділ XX. Боротьба П'ятниці з ведмедем
Змагання П'ятниці з ведмедем було напрочуд сміливе й дивовижне: видовище невідпорне, хоча спочатку ми за нього перелякались. Ведмідь – важка й незграбна істота і не прудка, як легколапий вовк; він має дві відмітні риси: по-перше, він не полює на людей (хіба що на нього нападуть, або він украй зголоднів через снігопади, як у нашому випадку), ви його не чіпаєте, і він вас не чіпатиме, але поводитись треба з ним чемно й поступатися дорогою, тому що він вихований джентльмен; дорогою він не поступиться навіть принцові; якщо ви дуже перелякались, то краще дивіться в інший бік і продовжуйте рух, бо якщо, бува, зупинитесь і подивитесь йому в очі, він сприйме це як образу, проте якщо ви кинете щось у нього, хоч і цурпалок завбільшки з палець, він образиться, відкладе всі справи й принципово зажадає сатисфакції, це його перша риса; друга полягає в тому, що, відчувши образу, він переслідуватиме вас завжди і скрізь, доки не подолає вас.
Мій слуга П'ятниця врятував провідника: коли ми над'їхали, він саме знімав його з коня, бо чоловіку було боляче, він був переляканий, і цієї миті ми зауважили, що з лісу виходить ведмідь – такого бурмила я ще не бачив. Він нас здивував своєю появою, а на обличчі П'ятниці відбилась радість і мужність. "О! о! о! – сказав він тричі, показуючи на ведмедя. – Пане, мені дати з ним привітатись, ви зараз реготати".
Мене його радість здивувала. "Дурний, – кажу, – він же з'їсть тебе". "Їсти мене? їсти мене? – двічі повторив П'ятниця, – мій його їсти, я вас розреготати. Просто стійте, а мій вас розреготати". П'ятниця сів, умить роззув черевики, узув пару мештів-човників (у нас так називають їхні туфлі без підборів, що він їх мав у кишені), передав коня іншому слузі та помчав з рушницею, як вітер.
Ведмідь ступав м'яко й нікого не чіпав, аж ось П'ятниця наблизився до нього й гукнув, ніби той мав зрозуміти: "Слухай! Слухай!, – каже П'ятниця, – Мій до тебе звертатись!" Ми тим часом спускались оддалік ґасконським схилом і в'їхали у лісні місця мисливських угідь, де на рівному безліссі порозкидані купки дерев. П'ятниця, як у нас кажуть, ішов назирці за ведмедем, а тоді дорівнявся до нього, підняв каменюку й пожбурив у нього, лучивши в голову, але ведмедеві це виграшки, бо в нього голова міцна, як мур, проте свого П'ятниця домігся, бо безстрашний зухвалець так і хотів, аби ведмідь заповзявся за нього, тому що тоді він зможе розреготати нас, як він висловився. Щойно ведмідь відчув удар і запримітив нападника, відразу повернувся й гайнув за ним сягнистими стрибками, переставляючи лапи, як кінь, коли біжить учвал, а П'ятниця тікав у нашому напрямі, ніби по допомогу, і ми гуртом налаштувалися стріляти у ведмедя, щоб урятувати слугу, хоч я й злостився на нього за те, що він привабив до нас ведмедя, коли той десь ішов собі у власних справах, а надто за те, що сам при цьому втік, і я закричав: "Отакі твої, собацюро, жарти? Забирайся сам і про коня не забудь, щоб ми могли пристрелити звіра". А він на те: "Не стріляти! Не стріляти! Ані руш! Буду вас розреготати", і далі біг на пару футів попереду ведмедя, а тоді примітив неподалік від нас годящий дуб, зробив нам знак рукою уважно дивитись, наддав ходи й вправно видряпався на дерево, поклавши рушницю на землю ярдів за п'ять-шість від стовбура. Аж ось надбіг і ведмідь, і ми трохи підійшли, тримаючи дистанцію; спочатку він зупинився біля рушниці, понюхав, але не чіпав, і почав, попри свою величезну вагу, наче кішка, видряпуватись на дерево. Поведінка слуги здавалась мені дурною примхою: їй-же-їй, нічого смішного я не бачив; проте, побачивши, що ведмідь виліз на дерево, ми все-таки під'їхали ближче.
Вже біля самого дерева ми побачили, що П'ятниця дістався до маленьких гілок на розгіллі великої гілки, а ведмідь наблизився до її половини гілки. Щойно ведмідь опинився на розгіллі, П'ятниця нам і каже: "Зараз я вчити ведмедя танцювати", – й узявся підстрибувати й розхитувати гілку, через що ведмідь ледь не втратив рівновагу, але прикипів до місця й почав озиратися поза себе, намагаючись зрозуміти, як повернутись назад, аж отут ми зайшлися сміхом. Але в П'ятниці ще все було попереду: побачивши, що той прикипів до місця, він почав гукати до нього, ніби ведмідь міг говорити по-англійському: "Далі не підеш? Ще трохи йди", –– і припинив підстрибувати й розхитувати гілку; ведмідь нібито зрозумів і посунувся наперед, а П'ятниця знов почав підстрибувати, й ведмідь ще раз зупинився. Ми вирішили, що час добити звіра, й закричали, щоб П'ятниця припинив розгойдувати гілку, тому що ми стрілятимемо, але той став благати: "Прошу вас, прошу вас… Я сам стріляти потому (він хотів сказати: потім застрелю)". Коротше кажучи, П'ятниця стільки танцював, а ведмідь так кумедно втримувався, що ми вдосталь нареготались, хоч і не до тями було, що саме парубок втне далі, бо спочатку думали, що він хоче струсити ведмедя на землю, але той виявився надто спритний і далі не посувався й тримався пазурами й лапами, щоб не впасти, і тому незрозуміло, до чого ж усе-таки йдеться. Але П'ятниця скоро все з'ясував; побачивши, що ведмідь добре вчепився за гілку й далі не рушить, звернувся до нього: "Гай-гай, далі не йдеш, то я йду, твоя до мене не йде, моя до тебе піде", – а тоді перебрався до гілки, що зігнулась під його вагою й можна було зістрибнути на землю; він так і зробив, а потім кинувся до рушниці, схопив її та завмер. "Ну, що тепер?, – спитав я його, – Чому не стріляєш?" "Не стріляти, – відказав він. – Мій стріляє – мій не вбиває, мій стояти й ще вас роз реготати". Отак він і вчинив, бо, побачивши, що ворог зник, ведмідь обачно й поволі позадкував до стовбура, чіпляючись пазурами за стовбур і переставляючи неквапно лапи, зліз додолу. Але перш ніж той устиг поставити задню лапу на землю, П'ятниця підійшов до нього впритул, вставив йому у вухо дуло рушниці і вбив його. Потім нетяга повернувся подивитись, чи ми регочемо, побачив, що вираз у нас задоволений, він і собі зайшовся реготом. "Так ми стріляти ведмідь удома", – пояснив П'ятниця. "Як же ви їх стріляєте? – перепитав я. – Але ж у вас нема рушниць". "Нема рушниць, але багато чудово стріляти довгі стріли", – відповів він. Отак ми розважились, хоча й досі перебували в глушині, провідника пошарпали вовки, і що робити далі, ми не знали; мені в голові досі лунало вовче виття – тільки один ще раз у житті мене щось так жахало: рев на африканському узбережжі.
Через це і через близькі сутінки ми не оббілували ведмедя, як на цьому наполягав П'ятниця, хоч і треба було б це зробити, проте попереду лежало ще три ліґи дороги, й провідник наглив, – тому ми покинули тушу й рушили далі.
Землю досі вкривав сніг, але вже не такий глибокий і небезпечний, як у горах; голодні хижі звірі, як нам потім переповідали, у пошуках поживи й собі подались на угіддя та рівнину, вчиняючи велику шкоду по селах: кидалися на людей, подрали чимало овець і коней, загризли кілька душ.