Не здогадується навіть урізати дуба.
Марнота, гнилизна, нещирість, метушня, сморід, смерть; втікаючи від безлічі облич-подоб, що їх прибирає ця основа всього сущого, Колдуел, наче з божої ласки, натрапляє на панотця Марча в його чорному костюмі з глухим комір-цем-стійкою — той зіперся на купу складаних стільців поруч з Вірою Гаммел.
— Не знаю, чи ви мене знаєте,— звертається до нього Колдуел.— Звати мене Джордж Колдуел, я викладаю природознавство тут, у цій школі.
Марч, неохоче відриваючись від веселої балачки з Вірою, щоб потиснути простягнену йому руку, озивається з підкреслено смиренною посмішкою під коротким вусом:
— По-моєму, ми з вами не знайомі, але, звичайно, я чув про вас і знаю вас в обличчя.
— Я лютеранин, тож, якщо не помиляюся, до пастви вашої не належу,— пояснює Колдуел.— Сподіваюсь, я не перебив вам розмови; річ у тім, що в мене велике сум'яття на душі.
Кинувши неспокійний погляд на Віру, яка відвернула
голову й от-от може вислизнути йому з рук, Марч говорить:
— О... В зв'язку з чим?
_ Та з усім. Повний провал. Я не можу звести кінців і
був би радий почути вашу думку, з вашої точкк зору.
Тепер погляд Марча спиняється на чому завгодно, крім обличчя навпроти — він вишукує в юрбі хоч якогось рятунку від цього розхристаного довготелесого маніяка.
_ Наша точка зору по суті не відрізняється від лютеранської,— каже він.— І я маю "надію, що колись усі діти реформації поєднаються знову.
— Виправте мене, якщо я помиляюсь, преподобний отче,— говорить йому Колдуел,— але наскільки я розумію, різниця полягає в тому, що лютерани твердять, ніби все впирається в Ісуса Христа, а кальвіністи кажуть: "Що тобі приречено, того не минути".
Лютий, стривожений і розгублений, Марч простягує руку до Віри — буквально тримає її, щоб не втекла під час цієї, так безглуздо нав'язаної йому розмови.
— Це просто смішно,— відказує він.— Ортодоксальний кальвінізм — а я схиляюся саме до ортодоксальної віри — не меншою мірою опирається на особу Христа, ніж всі лютеранські доктрини. Можливо, навіть і більшою, позаяк ми не визнаємо інших святих і фізичної присутності бога в обряді святого причастя.
— Я син священика,— пояснює Колдуел.— Мій старий був пресвітеріанином, і наскільки я зрозумів з його слів, на світі є обранці і прості смертні,— ті,котрим дано, і ті, котрим не дано; і тим, котрим не дано, ніколи дано не буде. І що мені ніяк не містилося в моїй тісній голові — це чому тих, котрим не дано, було створено першими. Єдине пояснення, до якого я зміг додуматись, це що треба ж було богові когось смажити в пеклі.
Олінджерська шкільна команда виривається вперед, і Мар-чеві доводиться до краю підносити голос, щоб його почули.
9*
259
— Доктрина приреченості,— кричить він,— визнається як противага доктрини про безмежність милосердя господнього!
Галас притихає.
— Оце ж бо й питання,— каже Колдуел.— Як воно може бути безмежним, те милосердя господнє, коли воно все одно нічого не міняє? Якщо воно й безмежне, то хіба що на безмежній відстані — інакше я його уявити не здатний.
Сірі Марчеві очі вибухають болем і роздратуванням, оскільки небезпека, що Віра втече, дедалі більша.
— Це просто насмішка! — кричить він.— Баскетбольний матч — не місце для обговорення таких справ. Чого б вам не прийти до мене на кафедру, містере...
— Колдуел. Джордж Колдуел. Ось Віра мене знає. Віра повертає до них обличчя з широкою усмішкою.
— Хтось тут мене згадував? Я нічогісінько не тямлю в теології.
— Ми якраз скінчили розмову,— каже преподобний Марч.— Ваш друг містер Колдуел має якісь дуже своєрідні, викривлені уявлення про бідного спаплюженого Жана Каль-віна.
— Я нічого про Кальвіна не знаю,— протестує Колдуел. І голос у нього стає сумний, тонкий і неприємний.— А хотів би.
— Приходьте до мене на кафедру будь-якого дня зранку, крім середи,— каже Марч.— Я дам вам почитати кілька чудових книжок.
Він остаточно переключає свою увагу на Віру, повернувши до Колдуела красивий, довершений профіль, наче викарбу-ваний на імператорській монеті.
Проти вас, панове містечкові аристократи, і Перон ягня,— думає Колдуел, ідучи геть. Важкий, очманілий від передчуття власної смерті, він повільно й незримо, як невидимий хижак, що тягне свої насяклі отрутою щупальця крізь алмазні товщі океанських глибин, пробирається поза спинами глядачів, шукаючи очима сина. Нарешті впізнає овальну голову Пітера в одному з передніх рядів праворуч. Бідолашний малий, треба б йому підстригтися. На сьогодні обов'язки Колдуела вичерпані, йому хочеться зійти вниз, забрати Пітера і їхати додому. Людство, яким він донедавна так захоплювався, схоже у цьому душному залі на скопище мікробів, викликає у нього огиду. В порівнянні з цим навіть оте пустище, власність його Кассі — благо. І сніг, який мете й мете надворі. Та й малий міг би виспатися.
Але поруч з Пітеровою — ще чиясь русява, кругла голівка. Колдуел впізнає у ній дев'ятикласницю Фоглмен. Два роки тому він учив її брата; Фоглмени — це такі людиська, що з'їдять тебе з тельбухами, а рештки в унітаз спустять. Безсердечні німці, бр-р-р. Зненацька Колдуелові сяйнуло, що не випадково вона сидить поруч з Пітером. Невже це можливо? При його ото розумі? Колдуел починає пригадувати, що не раз бачив Пітера з Пенні вдвох то тут, то там на коридорі. Ось вони хихочуть біля питного фонтанчика. Ось глибокодумно мовчать, спершись на шафки в бічному крилі. Ось злилися в один силует у рамці далекого прямокутника дверей на тлі молочно-білого світла. Він бачив усе це, але раніше до нього не доходило. Тепер дійшло. Колдуела виповнює смутне почуття самотності. В міру того, як перевага на боці Олінджера росте, дужчає і галас, і це могутнє полум'я чотирма сотнями язиків лиже обшивку, під якою скоцюрбилась його душа.
Олінджер виграє.
Пітер майже не зводить очей з поля, але й мало що бачить там, його внутрішній зір все ще в полоні спогадів. Він і досі тулиться обличчям до хвилюючої порожнечі між стегнами Пенні. Хто б міг подумати, що йому, такому ще юному, буде дарована ця мить близькості? Хто б міг подумати, що грім у цю мить не гряне і не скинуться зі сну караючі духи? Хто з усіх цих людей у напхом набитому, залитому світлом залі міг би уявити собі, якої бездонної тьми зачерпнув він в цілунку губами? Спогад цей теплою маскою лежить у нього на обличчі, і він не наважується повернути його до своєї коханої, боячись, що вона побачить там себе — теплу примарну бороду — і закричить від сорому й жаху, а йому буде видно всі до однієї дрібнесенькі пори у неї на носі.
І коли вони з батьком виходять, нарешті, зі школи просто в сніг, Пітерові здається, що цю повінь сніжинок наслав він своїм святотатством. Серед цього безперервного падіння вітер раз по раз сердито жбурляє в його тепле лице пригорщею дзвінких крижинок. Пітер уже забув, що таке сніг. А це — неосяжний шемріт, що, здається, щомиті зринає в іншому місці. Він запитливо дивиться в небо, і небо відповідає йому чимсь рожевувато-бузковим, якоюсь приглу-шено-перлистою жовтизною. Лиш коли око призвичаюється, цей спадаючий долі потік набирає для нього зримих форм, стає краєм крила, а там і цілим крилом безконечно малих пір'їнок, що дедалі росте і ширшає, аж поки починаєш усвідомлювати, що воно скрізь і довкола, розкинулось у повітрі на всі чотири невидимі сторони світу і навіть далі. Куди не глянь — а око вже настроїлось на його частоту — скрізь воно, оте мерехтіння. Місто з усіма його будинками облягла шепочуча повінь.
Пітер пристає під високим ліхтарем, що охороняє ріг автомобільної стоянки. Те, що він бачить у себе під ногами, збиває його з пантелику. На вже застеленій білині кипїать, наче мошва, дрібнесенькі темні цятки. Метнуться туди-сюди і зникнуть. Десь має бути межа, за якою вони зникають. Слідкуючи за цятками, Пітер бачить, що всі вони квапляться до однієї точки. Чим цятка далі, тим швидше летить вона до середини. Він простежує кілька з них — усі зникають. Якесь геть несусвітне явище. Та тут йому відлягає від серця. Він знаходить раціональне пояснення. Усе це — тіні сніжинок від світла у нього над головою. Під самим ліхтарем нерівне падіння їх проектується як безладне коливання. Та чим далі від центра, де промені лягають під кутом, проекція пропорційно збільшує швидкість тіні, що квапиться назустріч своїй сніжинці. Тіні повільно випливають з безмежжя і, змалівши в останню мить до чорної крапки, зникають, коли їхні родоначальниці цілують збілілу землю. Пітер у захваті; немов цілий світ у всій його пластиці й безконечно різноманітній красі настромлено на шпильку, розгладжено, розіп'ято, як метелика, на рамці незмінної геометричної істини. Чим ближче гіпотенуза до вертикалі, тим повільніше зменшується довжина катета: це закон. Заклопотані тіні сніжинок схожі на мурашок, що метушаться на дні височенного кам'яного мішка. У Пітерові прокидається вчений, що безпристрасно намагається знайти в космографії, якої вчив його батько, аналогію між щойно поміченим явищем і "червоним зміщенням", завдяки якому здається, що зірки віддаляються зі швидкістю, пропорційною їхній відстані від нас. Можливо, це така сама ілюзія, можливо — він пробує образно уявити її,— зірки в дійсності теж отак м'яко падають і падають у конусі нашого зору, вихідною точкою якого є земні телескопи. По суті, усе на світі висить, наче пил на забутому горищі. Ступивши кілька кроків туди, де світло ліхтаря вливається в суцільну неспокійну мряку, Пітер мовби опиняється на грані, де швидкість тіней стає безконечною, де кінчається — і водночас не кінчається — цей маленький всесвіт. Йому починає дошкуляти холод і сирість в ногах, і космічні думки мимоволі хиріють. Неначе вийшовши з тісної кімнати, він охоплює зором весь обшир міста, над яким гуляють вітри, зриваються й шугають з неба з якоюсь буйною, цілющою силою.
Пітер заповзає в печеру їхнього автомобіля разом з батьком, скидає намоклі черевики і підбирає ноги у вологих шкарпетках під себе. Батько поспішно вирулює заднім ходом зі стоянки і спрямовує машину до Б'юкенен-роуд. Спочатку він надто газує, так що на першому ж невеликому підйомі задні шини пробуксовують.
— Нічого,— каже Колдуел.— Це дурничка.
Від сьогоднішніх відкриттів всі нерви у Пітера на поверхні, і він страшенно дратується.
— І чого б нам дві години тому не виїхати? — питає він.— Ми ж не виповзем на Пілюлю.