А потім говорила: "Чудово!" Поступово мені це набридло, а в неї виходило гірше. Їй ставало все важче й важче закінчувати, і вона почала штатувати мене там, наче якимось дзьобом. Господи, ти думаєш, жінка м'яка там, наче інжир. Та, кажу тобі, старі хвойди мають дзьоба між ногами і довбають тебе, доки ти не заслабнеш. Я сама! Сама! Сама! Усе сама! А ще й кричить і дряпається! Вони говорять про чоловічий егоїзм, та сумніваюся, чи можна його зрівняти з сліпим жіночим дзьобанням, коли жінка вже стала на цей шлях. Як стара повія! І вона не могла нічим зарадити. Я сказав їй про це, сказав, як я це ненавиджу. І вона навіть спробувала по-іншому. Вона спробувала лежати смирно і дати мені випрацюватися. Спробувала. Та нічого доброго з того не вийшло. Вона нічого не отримала від моїх зусиль. Вона сама мала це зробити, мала сама зробити свою справу. І на неї знову находило, наче її пекло зсередини, вона мусила давати собі волю і дерла, дерла, дерла мене так, ніби не мала інших відчуттів, крім тих, які були на кінчику її дзьоба, на вістрі наконечника, який шматував і дер. Кажуть, так поводяться старі повії. Їй бракувало самовладання, воно було якимось несамовитим, як у жінок — п'яниць. Ну, в кінці я не витримав. Ми спали окремо. Вона сама почала це, у своїх приступах люті, коли захотіла звільнитися від мене, і говорила, ніби я попихаю нею наче служницею. Вона перейшла спати в іншу кімнату. Але настав час, коли я не хотів, щоб вона приходила до моєї кімнати. Не хотів. Я ненавидів її. І вона ненавиділа мене. О Боже, як вона мене ненавиділа ще до народження дитини. Я часто думаю, що вона задумала її від ненависті. У всякому разі після народження дитини я дав їй спокій. Тоді почалася війна, і я пішов в армію. І не вертався, доки не дізнався, що вона живе з тим типом із Стекс Ґейта.
Він затнувся, блідий з лиця.
— А що це за чоловік зі Стекс Ґейта? — запитала Коні.
— Такий собі здоровий бевзь, лихослов. Вона ним попихає, й обоє п'ють.
— Раптом вона вернеться назад!
— О Господи! Я знову піду кудись світ за очі.
Запала мовчанка. Картонка в каміні згоріла на сірий попіл.
— Отже, коли у вас з'явилася жінка, яка вас хотіла, — сказала Коні, — ви не витримали цього добра.
— Еге ж! Ніби так! Однак навіть тоді вона була кращою за тих "ні-ні-ні" першого кохання юності і тієї другої, отруйної лілеї, та інших.
— А що інші? — сказала Коні.
— Інші? Інших немає. Та, на мій досвід, жінки загалом такі: більшість з них хочуть чоловіка, але не хочуть сексу, та примиряються з ним, як з необхідністю. Найстаромодніші з них просто лежать, як дошки, і дають, тобі волю. Потім кажуть, ніби люблять тебе. Та саме воно для них ніщо, щось відразливе. Більшості чоловіків це подобається. Я таке ненавиджу. А от облесні жінки прикидаються, що вони не такі. Вони прикидаються пристрасними і чутливими до насолоди. Та все це небилиці. Вони роблять вигляд. Далі йдуть такі, котрі люблять усе, всякі обійми, й пестощі, і пози, усі, крім природної. Вони завжди примушують тебе кінчати не в ту мить, коли треба. Далі йдуть тверді, яких дідька лисого примусиш закінчити, це — такі, як моя жінка. Ці хочуть грати активну роль. Далі є просто мертві всередині, просто мертві, і про це знають. Далі йдуть такі, що викидають тебе раніше, ніж ти справді "дійдеш", а потім корчаться, аж доки знов настромлюються на тебе. Останні найчастіше лесбіянки. Вражає, як схильні до лесбіянства жінки, свідомо чи несвідомо. Мені здається, майже всі вони лесбіянки.
— І вам це не подобається? — запитала Коні.
— Повбивав би їх. Коли я з жінкою, яка насправді лесбіянка, я мало не вию в душі, так і хочеться її вбити.
— І що ви робите?
— Просто тікаю якомога скоріше.
— І ви думаєте, лесбіянки гірші за гомосексуалістів?
— Так! Тому що натерпівся від них більше. Загалом, я не маю уявлення. Коли я заводжуся з лесбіянкою, знає вона про те, що вона лесбіянка, чи ні, у мене очі наливаються кров'ю. Ні, ні! Та я більше не хотів нічого мати з жодною жінкою. Я хотів залишитися сам, зберегти свою самотність і свою гідність. Він зблід і насупив брови.
— І ви шкодували, коли з'явилась я? — запитала вона.
— Шкодував і радів.
— А тепер?
— Я шкодую через зовнішні обставини — усі ці ускладнення, бруд, звинувачення, які прийдуть рано чи пізно. Тоді в мене холоне кров і мені стає погано. Але коли кров кипить, я радий. Я навіть тріумфую. Я справді почав впадати у відчай. Я думав, більше не залишилося справжнього сексу, нема вже жінки, яка б могла природно "дійти" разом з мужчиною, за винятком чорних жінок, але ж ми білі чоловіки, а вони якісь, наче болото.
— А тепер ви радієте мною? — запитала вона.
— Так. Коли можу забутися. Коли я не можу забутися, мені хочеться залізти під стіл і померти.
— Чому під стіл?
— Чому? — він розсміявся. — Мабуть, щоб сховатися. Як дитина!
— Здається, у вас таки жахливий досвід під спілкування з жінками, — сказала вона.
— Розумієте, я не можу себе обдурювати. А саме це робить більшість чоловіків. Вони прикидаються і приймають брехню. Я ніколи не міг себе обдурювати. Я знав, чого потребую від жінки, і ніколи не міг говорити, ніби одержав це, коли не одержав.
— А тепер ви це одержали?
— Наче так.
— Чому ж ви такі бліді й похмурі?
— Переситився спогадами і ще, мабуть, боюся себе.
Вона сиділа мовчки. Було пізно.
— І ви думаєте, це важливо — чоловік і жінка? — запитала вона.
— Для мене — так. Для мене — це осердя життя — правильні стосунки з жінкою.
— А коли їх немає?
— Тоді доводиться обходитися без них.
Знову вона замислилася, потім запитала:
— І ви думаєте, що завжди мали рацію в стосунках з жінками?
— Господи, ні! Я дозволив своїй жінці стати такою, якою вона стала, здебільшого це моя вина. Я зіпсував її. І я дуже недовірливий. Вам варто мати це на увазі. Мені багато треба, щоб повірити комусь нутром. Отже, мабуть, я теж шахрай, я не довіряю. А в ніжності не можна помилятися.
Вона поглянула на нього.
— Ви вірите своєму тілу, коли приливає кров? — сказала вона. — Тоді ж ви вірите, правда?
— Ні, на жаль! Звідси вся моя біда. І тому мій розум так тяжко сумнівається.
— Хай розум сумнівається. Яке це має значення?
Собака невдоволено позіхнула на підстилці. Вогонь згасав у купі попелу.
— Ми пара битих бійців, — сказала Коні.
— І ви також бита? — засміявся він. — Але ж ми знову вертаємося до баталії!
— Так! Справді мені боязно.
— Еге ж!
Він підвівся і поклав її туфлі сушитися, тоді витер своє взуття і поставив коло вогню. Зранку він його змастить. Попіл картонки він відсунув якомога далі від вогню.
— Навіть згорівши, смердить, — сказав. Тоді приніс дров на ранок і поскладав їх біля каміна. Потім ненадовго вийшов з собакою.
Коли він повернувся назад, Коні сказала:
— Я також хочу вийти на хвилину.
Вона сама пішла в темряву. Над головою світили зірки. В нічному повітрі пахли квіти. І вона відчула, як її туфлі знову намокають. Та її тягнуло піти геть, просто геть від нього і будь-кого.
Було прохолодно. Вона здригнулася й вернулася в дім. Він сидів навпроти маленького вогню.
— Ух! Холодно! — вона зіщулилася.
Він підкинув дров у вогонь, тоді приніс іще, аж доки весь камін затріщав від полум'я. Тріск і пульсація жовтого вогнища зробили їх щасливими, зігріли їм обличчя й душі.
— Не турбуйтеся! — сказала вона, взявши його руку, а він сидів мовчазний і далекий. — Кожен робить, що може.
— Еге ж! — він зітхнув, ледь усміхнувшися.
Вона посунулася до нього, просто в його обійми, а він так і сидів напроти вогню.
— Тепер забудь! — прошепотіла вона. — Забудь!
Він міцно пригорнув її у хвилях тепла від вогню. Сам вогонь був неначе забуття. І її м'яка, тепла, стигла вага! Повільно його кров піднялася, почала приливати, знову повертаючи силу й снагу.
— А може, жінки справді хотіли бути з тобою разом і любити тебе по-справжньому, може, вони просто не могли. Може, це зовсім не їхня вина, — сказала вона.
— Знаю. Думаєш, я не знаю, що я був гадюкою з перебитою спиною, по якій потопталися люди?
Раптом вона притислася до нього. Вона не хотіла починати все це спочатку. Але її змушувала якась упертість.
— Але ж тепер ти не такий, — сказала вона, — тепер ти не такий — ти не гадюка з переламаною спиною, по якій потопталися ногами.
— Я не знаю, хто я. Попереду чорні дні, — повторив він з пророчою похмурістю.
— Ні! Не кажи так!
Він мовчав. Та вона відчувала в ньому чорну порожнечу розпуки. То була смерть усякого жадання, смерть усякого життя; в цій розпуці, неначе в чорній печері всередині людини, губився її дух.
— І ти так холодно говорив про секс, — сказала вона. — Так ніби хочеш тільки власної насолоди й задоволення.
Вона нервово протестувала проти нього.
— Нє! — сказав він. — Я хотів мати насолоду й задоволення від жінки і ніколи їх не отримував, тому що я міг дістати свою насолоду й задоволення від неї тільки тоді, коли вона одночасно одержувала це ж саме від мене. І так не траплялося ніколи. Тут потрібні обоє.
— Але ж ти ніколи не вірив у своїх жінок. Ти навіть у мене по-справжньому не віриш, — сказала вона.
— Я не знаю, що значить вірити в жінку.
— Бачиш, у цьому й причина.
Вона досі сиділа, згорнувшись у нього на колінах. Та він поринув у сіру безнадію, для неї він був недосяжний. І кожне її слово відштовхувало його ще далі.
— Але в що ти віриш? — наполягала вона.
— Не знаю.
— Ні в що, як усі знайомі мені чоловіки, — сказала вона.
Обоє мовчали. Тоді він стрепенувся і сказав:
— Так, є таке, в що я вірю. Я вірю в добре серце. Особливо я вірю в добре серце в коханні, в те, щоб любитися з добрим серцем. Я вірю, якщо чоловіки змогли б любити з добрими серцями, а жінки добросердно приймати цю любов, усе б добре кінчалося. А безсердечні любощі — смерть, ідіотизм.
— Але ж ти не береш мене з холодним серцем, — запротестувала вона.
— Я взагалі не хочу тебе брати. В цю хвилину моє серце таке холодне, як вистигла картопля.
— О! — сказала вона, жартівливо поцілувавши його. — Давай зробимо її sautées[33].
Він засміявся і випростався.
— Це — факт! — сказав він. — Крихта сердечної теплоти варта всього іншого. Та жінкам це не подобається. Навіть тобі це не зовсім подобається. Ти любиш добре, гостре, глибоке й холодне злягання, а потім робиш вигляд, ніби все — мед.