Бо йдеться передовсім про те, щоб повимітати геть найдорожчі ілюзії, зректися віри в об'єктивність того, що ми в собі виробили, і замість заколисувати себе всоте словами: "Яка ж бо вона гожа!", прочитати їх набакир: "Як любо її цілувати". Звичайно так, як утішався милуванням я, утішаються всі чоловіки. Усі ми втішаємося, але те, як ми втішаємося, нагадує нам кліше, вони здаються чорними, поки не піднести їх до лампи, на них теж треба дивитися навиворіт: ми не знаємо, що воно таке, поки те незнане дійде до розуму. Лише тоді, коли розум його з'ясує, інтелектуалізує, ми розпізнаємо, та й то насилу, образ наших почуттів. І тут до мене дійшло, що страждання, якого я спершу зазнав із Жільбертою, страждання через те, що наше кохання не стосується тієї, хто його будить, — спасенне. Спасенне почасти як засіб (бо хоча б яке недовге було наше життя, тільки серед мук наші думки, неспокійні від постійних і мінливих струсів, зносяться немовби серед бурі так високо, аж нам відкривається усей той упорядкований законами природи обшир, якого ми, ніби з погано прорубаного вікна, назагал не помічаємо, адже райський спокій пригладжує його й утримує на занизькому рівні; може, тільки у кількох великих геніїв цей рух безперервний і вони можуть обійтися без болісних струсів; та й то ще не знати, чи, спостерігаючи за буйним і регулярним розквітом їхньої веселецької творчосте, не надто ми квапимося на підставі життєрадісного твору судити про радісне життя творців, цілком можливо, що, навпаки, воно не гладило їх по голівці). Але найперша причина спа-сенности моїх мук ось у чім: якщо наше кохання не стосується виключно Жільберти (через що нам так і боліло), то не тому, що воно є й коханням, скажімо, до Альбертини, а тому, що становить частку нашої душі, тривалішу, ніж розномасті я, віду-мерлі по черзі з егоїстичним прагненням зберегти це кохання, — і згадана частка повинна, хай би якого це завдало нам болю (хоча, з другого боку, всякий біль корисний), відірватися від окремих істот, аби повернути їм загальну вартість і віддати це кохання, розуміння цього кохання — всім, усесвітньому духові, а не тій, а відтак іншій, у яких той, а відтак інший, ким були ми по черзі, раді були б розчинитися.
Я мусив знову повернути найдрібнішим знакам навколо мене (Ґерманти, Альбертина, Жільберта, Сен-Лу, Бальбек тощо) їхній сенс, утрачений для мене через звичку. А коли ми осягаємо реальність так, щоб її передати і зберегти, ми усуваємо все стороннє, все те, що безнастанно прилучає нас до швид-кости, виробленої звичкою. Насамперед я здихався б слів, які крутяться не так в умі, як на язиці, всі оті дотепи, підпущені в товариській розмові, які потім ще довго ми повторюємо про себе і які загиджують нашу голову брехнею, оті чисто фізичні слова, які у письменника, що не погребував їх записати, супроводжуються усмішечкою чи гримаскою, псуючи кожен вислів у якогось там Сент-Бева — бо правдиві книги повинні бути дітьми не світла та пустомолотства, а мороку та мовчання. А що штука ґрунтовно перекомпоновує життя довкола тих законів, які ми осягнули в самих собі, то завжди пануватиме атмосфера поезії та солодощі таємниці — тепер уже тільки натяку на розвіяний морок і точно, наче альтиметром, визначеного показника глибини твору. (Ця ж бо глибина аж ніяк не прив'язана до якихось тем, так гадають хіба деякі романісти — спіритуалісти матеріялістичного гарту: вони не можуть заглянути під покрив позірного світу, і всі їхні шляхетні інтенції, подібні до цнотливих тирад, звикле виголошуваних тими, хто не здатний до найменшого відруху доброти, не завадять нам постерегти, що їм не стає духу навіть на те, аби позбутися банальносте форми, цього отруйного плоду імітації.)
Що ж до істин, які інтелект — навіть найвищих умів — видобуває тут і там на світ Божий, то вартість їхня може бути величезна; але вони немовби зсохлі й добряче обстругані, їм бракує глибини, оскільки досягти їх можна було, не долаючи жодних глибин: їм не судилося бути народженими вдруге! Нерідко письменники, чиїх душ більш не навідують таємничі істини, починаючи з певного віку пишуть уже, спираючись тільки на здоровий глузд, і він у них вигострюється; їхні книги дійшлого віку завдяки цьому сильніші, ніж молодечі, але вже не мають колишнього оксамиту.
Проте я розумів: цими істинами, що їх наша тяма вивільнила безпосередньо з дійсносте, не можна гордувати цілковито, бо вони могли б обшліхтувати, хоча й не такою чистою, а все ж духовною речовиною, враження, які приносить нам позачасова сутність, спільна враженням минулости і те-перішности, враження цінніші, але відповідно й надто рідкісні, аби тільки з них можна було зладити твір мистецтва. Вони придатні для такої мети, тож я чув у собі тисняву цілого стовписька істин, пов'язаних із почуттями, характерами та звичаями. Сприймання їх дарувало мені радощі; але, здається, мені пригадувалося, що не одну з цих істин я відкрив у муках, а інші — серед досить-таки пересічних утіх.
Кожну особу, причинця наших мук, ми можемо сполучати у своїй уяві з божеством; лише блідим, частковим відблиском якого вона є, — споглядання цього божества (Ідеї) відразу проймає нас радощами, витісняючи недавню тугу. Велике мистецтво життя полягає в тому, щоб послуговуватися винуватцями наших мук як щаблями, якими б ми наблизилися до їхньої бозької сутности, населяючи своє радісне життя божествами.
І тоді, хоча, звичайно, й не така блискуча, як недавнє осяяння, що твір мистецтва — це єдиний спосіб віднайти Втрачений час, мені сяйнула нова думка. Я збагнув, що єдиний ма-теріял для літературного твору — моє минуле життя; збагнув, що я збирав його в легких утіхах, ледарстві, ніжності й гризоті, що я запасав його, не маючи й гадки, чим керуюсь, навіть не сподіваючись, що ті запаси не пропадуть і що в тій, сказати б, зернині нагромаджені всі поживні речовини для майбутньої рослини. Як зернина, я зможу померти, коли рослина розів'ється; і я відкрив, що, сам про це не здогадуючись, жив для неї, навіть тоді, як думав, що в моєму житті так і не з'являться книжки, які я хотів написати і задля яких іноді сідав за стіл, не знаходячи сюжету. Отож усе моє життя аж до сьогоднішнього дня минало і заразом не минало під знаком Покликання. Не минало в тому сенсі, що письменство не мало в моєму житті жодної ваги. А минало під тим оглядом, що життя, спогади про його смутки та радощі творили запас, подібний до білковини в оосфері рослин, звідки рослина черпає поживу, аби перетворитися на зерно, — у пору, коли ще зовсім не відомо, чи розвивається в ній ембріон, ставши уже осереддям хемічних і дихальних процесів, таємних, але дуже активних. Отож усе моє життя пов'язувалося з тим, що могло привести його до достигання. Але той, хто годується цією білковиною, не може знати, як не знає той, хто їсть поживний злак, що наливання й достигання зернини зумовлене попереднім існуванням його безцінних, створених для харчу речовин.
У такій царині одні й ті самі порівняння, фальшиві, якщо з них виходити, можуть бути правдивими, якщо до них прийти остаточно. Літератор заздрить малярові, він волів би робити замальовки, олівцеві нотатки, і якщо до них удається, то тільки собі на згубу. Але коли він пише, то нема в його персонажів такого жесту, тику чи акценту, яких би його натхненню не підказала пам'ять; нема такого імени вигаданої постаті, під яке він не міг би підставити шістдесят імен своїх знайомих — той позував йому гримасою, той моноклем, той пере-сердям, той гарним помахом руки тощо. І тоді письменник здає собі справу, що хоч його мрія стати маляром у свідомий і волюнтаристський спосіб неможлива, проте вона здійснилася, і що письменник, по-своєму, не усвідомлюючи цього, заповнив етюдник.
Бо керований інстинктом, притаманним йому, письменник задовго перед тим, як він сподівався стати письменником, часто проочував речі, постережені іншими, аж йому закидали неуважність, а він докоряв собі за невміння чути і бачити; але водночас загадував своїм очам і вухам утримувати назавше те, що іншим людям видавалося тільки дитячими цяцянками: тон, яким хтось вимовив ту чи іншу фразу, вираз на обличчі та знизування плечима в певний момент у якоїсь особи, про яку, він, мабуть, не мав жодної іншої інформації, — загадував багато років, із тієї простої причини, що цей тон уже чув або відчув, що може почути його ще раз, і що він надавався до відтворення, був чимось тривким; таке чуття вселюдного саме вибирає в майбутньому письменникові те, що вселюд-не, і що може стати складником мистецького твору. Отож інших він слухав хіба тоді, коли у своїй глупоті чи шаленстві вони повторювали, ніби папуги, те, що кажуть люди такої самої папужачої вдачі, — обертаючись на віщих птахів, речників певного психологічного закону. Він пам'ятав лише вселюдне. Завдяки прикметним інтонаціям голосу, завдяки прикметним іграм тіней на фізіономії, хай навіть цих людей він бачив тільки раз у ранньому дитинстві, в ньому закарбувався образ їхнього буття; і коли він згодом візьметься за перо, це знизування плечима, спільне багатьом особам, буде передано так точно, ніби в зошиті анатома, але з тією різницею, що для більшої психологічної правди рух плечей у нього перейде в рух шиї, запримічений у когось іншого, адже нам позують усі люди.
Не можна твердити з певністю, що при створенні літературного твору уява та вражливість не виступають як взаємозамінні прикмети і що другу з них не можна без великої шкоди заступити першою подібно до того, як хтось, чий шлунок нездатний травити, обтяжує цією функцією кишки. Вражли-ва з народження людина, хоча й позбавлена буйної уяви, може все-таки писати чудові романи. Муки, завдані їй людьми, зусилля, аби запобігти їм учасно, конфлікти з другою немилосердною особою, на які ті муки її наражають — усе це, викладене розумно, могло б правити за тему для книги, не гіршої за вигадану, від початку до кінця вимудрувану, ба навіть такої самої "відстороненої" від авторових мрій, здатної справити враження, ніби автор був виключно полишений на самого себе і щасливий, книги, так само для нього несподіваної і випадкової, як свавільна примха уяви.
На розум не багаті люди своїми жестами, теревенями, необачно звіреними почуттями зраджують закони, неусвідомлені ними самими, але очевидні для артистичного ока.