Зрештою видно було, що свій успіх у жінок, що обходився такою гризотою його дружині, він завдячував не лише своєму імені та маєтку, — адже дук, зі своїм чистим і виразистим профілем якогось грецького бога, був дуже гарний.
— Правда, вона грала у вас? — спитав дукиню граф д'Ар-жанкур.
— Атож, вона до мене прийшла з букетом лілей у руках і з лілеями на сукні. (Дукиня Ґермантська, як і маркіза де Вільпарізіс, грайливо, кокетливо вимовляла певні слова, як їх вимовляла низота, але ніколи не гаркавила, не те що її тітка.)
Перш ніж маркіз де Норпуа, з нехоті й принуки, одвів Блока в затишний закамарок, де вони могли погомоніти, я підступив до старого дипломата попросити замовити слівце за мого батька на виборах до Академії. Маркіз пробував відтягти розмову. Але я нагадав, що їду до Бальбека. "Як? Знов до Бальбе-ка? Та з вас правдивий глобтротер!" Потім вислухав мене. Коли я назвав прізвище Леруа-Больє, маркіз де Норпуа глипнув на мене насторожено. Я подумав, що він, може, сказав Леруа-Больє щось негарне про мого батька і тепер боїться, що економіст переказав батькові його слова. Нараз він заговорив про мого батька як найкращий його друг. А потім після запинки, коли у нас немов саме собою вихоплюється щось щиросерде, попри нашу заїкувату недомову, він заходився палко мені доводити:
— Ні, ні, вашому батькові не треба балотуватися. Не треба у його ж таки власному інтересі, з самоповаги, адже він цінна одиниця, а ця авантюра може виславити його. А він вартий більшого. Якщо його оберуть, він ризикує все втратити і нічого не здобути. Дяка Богові, він не промовець. А мої любі колеги цінують лише балаклійство, хай навіть людина не знать що верзе. Ваш батько має високу мету в житті; він повинен іти до неї вперед, не збиваючись на манівці і не плутаючися в кущах, хай би це були більше тернисті, ніж квітучі академічні гаї. Зрештою він не збере і кількох голосів. Академія любить маринувати кандидатів, перш ніж прийняти їх до свого лона. Зараз нічого не вдасться зробити. А потім — прошу. Але треба, щоб Компанія сама про нього подбала. Вона застосовує гасло
Fara da se2, гасло наших заальпійських сусідів, застосовує радше задля якогось фетишу, ніж ради успіху. Те, що сказав мені Jlepya-Больє, радости мені не додало. Але, як здається мені, він тягне руку за вашим батьком? Мабуть, я накрив його мокрим мішком, я сказав, що його справа бавовна і метали, а в важких для врахування чинниках, як любив висловлюватися Бісмарк, він не розбирається. Ваш батько ніяким світом не повинен кандидувати: Principilis obsta3. Його приятелі заженуться на слизьке, якщо він поставить їх перед доконаним фактом. Послухайте, — нараз він удавано щиро заговорив зі мною, вп'явшись у мене своїми блакитними очицями, — ви знаєте, як я люблю вашого батька, і тому вас, мабуть, здивує те, що я оце скажу. Так ось, саме тому, що я його люблю, саме (ми з ним нерозлийвода, Arcades ambo4) тому, що я знаю, який пожиток він може принести вітчизні, повз які рифи може провести її, як зостанеться при стерні, з приязні до нього, з глибокої пошани, з патріотичних почуттів я не голосуватиму за нього. Зрештою, гадаю, що я йому вже давав це наздогад. (Аж це в маркізових очах ніби майнув суворий асирійський профіль пана Jlepya-Больє.) Словом, віддати йому свій голос це було б з мого боку якоюсь палінодією.
Кілька разів маркіз де Норпуа обізвав своїх колег мамутами. Окрім усього іншого, кожен член якогось клубу чи академії любить приписувати своїм колегам щось таке, що не має з ним нічого спільного, а потім заявляти: "Ох, аби ж то це залежало тільки від мене!", ба більше: зводити на очі, як важко дістається йому це звання і яке ж то воно почесне.
— От що я думаю, — доказав маркіз, — для добра всієї вашої сім'ї я волію, щоб вашого батька з тріумфом було обрано років десь за десять-п'ятнадцять.
Мені здавалося, ніби ці слова продиктовані заздрістю або цілковитою байдужістю до батька, але перебіг дальших подій показав, що я помилявся.
— Ви не заміряєтеся побалакати в Інституті про ціни на хліб у добу Фронди? — спитав несміливо у маркіза де Норпуа історик. — Ви б мали там великий успіх (що означало якнайширшу рекламу), — додав він, боязко і воднораз розчулено всміхаючись до посла; усмішка звела його повіки, і нараз стало видно, що очі в нього великі, як небо. Мені здалося, ніби я бачив уже цей погляд, хоча познайомився з істориком лише сьогодні. Аж це згадалося: достоту такий самий погляд у бразильського лікаря, який лікував мене від ядухи, заробленої тим, що я по-дурному вдихав рослинні екстракти. Щоб він був до мене уважніший, я сказав, що знайомий із професором Котгаром, а він, ніби дбаючи про коттарівський інтерес, гукнув: "Якщо ви розповісте йому про мій спосіб лікування, це дасть йому матеріял для сенсаційної доповіді в Академії медичних наук!" Наполягати він не смів, він тільки втупився в мене тим самим боязко-запитальним, зацікавленим, благальним поглядом, яким зараз мене захопив історик. Певна річ, ці двоє людей були незнайомі між собою, мало схожі, але як у явищах психологічних, так і в явищах фізичних, спостерігається щось спільне. За рівних інших умов один і той самий погляд освітлює зсередини різні людські особні, як одне й те саме вранішнє небо освітлює місця на земній поверхні, розташовані далеко одне від одного і небачені. Я не чув, що відповів амбаса-дор, бо всі гості підступили з галасом до маркізи де Вільпарізіс, аби подивитись, як вона малює.
— Знаєте, про що ми балакали, Базене? — спитала дукиня в чоловіка.
— Здається, здогадуюся, — відповів дук. — Овва, великої актриси з неї не вийде.
— Де там! — підхопила дукиня Ґермантська і звернулася до графа д'Аржанкура: — Ви не можете собі уявити нічого кумеднішого.
— Я б сказав, чудосійнішого, — вставив дук Ґермантський, химерний словник якого давав привід світовцям говорити, що він не дурний, а літераторам вважати, що він дурень запліше-ний.
— Не розумію, — вела далі дукиня, — як Робер міг у неї закохатися. О, я добре знаю, що в кожного свій смак, — урвала вона себе з гожою гримаскою філософа і розчарованого романтика. — Я знаю, що хто завгодно може покохати кого завгодно. І власне, — додала вона, бо хоча ще кпила собі з нового письменства, це письменство чи то спопуляризоване газетами, чи то під впливом розмов таки в неї просочилося, — це і є найпрекрас-ніше в коханні, бо це, власне, і чинить його "таємничим".
— Таємничим? Сказати по щирості, мені це невтямки, — признався граф д'Аржанкур.
— Авжеж, у коханні все таке таємниче, — провадила дукиня з лагідною усмішкою світської жінки, але водночас із непохитною переконаністю вагнеріанки, яка доводить клубменові, що "Валькірія" — це не просто галас. — Зрештою нам знати так і не дано, чому хтось кохає когось, — ми думаємо, за те, а воно, може, за щось зовсім інше, — сама себе заплутуючи, з усмішкою додала вона. — Зрештою так нічогісінько ми й не розуміємо, — закінчила вона, і на личку її з'явилася скептична і знуджена міна. — Коротко, знаєте що? "Найрозумніше" не сперечатися про смак у коханні.
Але запровадивши для себе цей принцип, вона як стій зламала його й засудила вибір Сен-Лу.
— Ви як собі знаєте, а я вражена ось чим: хіба можна захопитися смішною жінкою?
Почувши, що ми теревенимо про Робера, і здогадавшись, що Сен-Лу в Парижі, Блок нацвенькав на нього таких нісенітниць, що всіх обурив. Він лютував усе дужче й дужче, відчувалося, що для того, щоб зігнати свою злість, він не відступить ні перед чим. Маючи себе за людину високоморальну, він вважав, що тих, хто одвідує Булі (спортивний клуб, який здавався йому блискучим), треба послати на галери, і кожен удар, якого він міг завдати їм, цілком виправданий. Одного разу він добалакався до того, що збирається позиватися зі своїм другом з Булі. На процесі мав намір лжесвідчити, але так, щоб оскаржений не міг спростувати його показання. У такий спосіб Блок сподівався (але зрештою наміру свого не реалізував) затюкати свого друга, допекти йому до живих печінок. І що в тім лихого, якщо той, кого він збирався покарати, думає тільки про "шик", якщо він член Булі, якщо у двобої з такими людцями всяка бронь дозволена, надто людині такій святій, як Блок?
— А візьміть Сванна, — зауважив граф д'Аржанкур; він збагнув, нарешті, що хоче сказати дукиня, був вражений слушністю її репліки, але, порившись у пам'яті, знайшов приклад чоловіка, закоханого в жінку, яка йому, д'Аржанкурові, не подобалася.
— Ет, Сванн це зовсім інша річ! — заперечила дукиня. — Звичайно, це теж більш, ніж дивно, бо вона дурепа, але вона не смішна і була гарна з себе.
— Гм, гм! — гмукнула маркіза де Вільпарізіс.
— А ви хіба не вважаєте, що вона була гарна? Ні, вона мала чимало знадливого: прегарні очі, красиве волосся, вбиралася вона, та й нині вбирається, чудово. Нині, хай і так, вона потворна, але колись то була препишна жінка. А проте мене вразило, коли Шарль із нею оженився, це вже ні до чого.
Дукиня не бачила в цій репліці нічого дотепного, але як граф д'Аржанкур засміявся, то вона повторила її — може, тому, що нині вона вже здавалася їй смішною, а може, лише тому, що д'Аржанкур сміявся від душі; повторила і ласкаво глянула на нього, посиливши таким чином чари своєї дотепности ча-ром ніжности.
— Так, — еге ж? цього робити не слід, — провадила вона, — але щось-таки манливе в ній було, я добре розумію, що в неї можна було закохатися, зате Роберова панна — кумедія, та й годі, запевняю вас. Знаю, що мені нагадають про загальник Ож'є: "Пляшка що, аби хміль у голові!" Так ось, Робер, може, й захмелів, але пляшку обрав без смаку! По-перше, подумайте, їй прибандюрилося, щоб я поставила сходи посеред салону. Правда, незле? А ще вона ознаймила мені, що ляже ниць на тих сходах. Зрештою, аби ви послухали, що вона декламувала! Вона у мене прочитала тільки одну сцену, але це щось непомисльне. Називається "Семеро принцес".
— "Семеро принцес"! Ой-ой-ой! Який снобізм! — викрикнув граф д'Аржанкур. — А ні, стривайте, я знаю цю п'єсу. Автор послав її королю, король нічогісінько в ній не зрозумів і попросив мене пояснити.
— Чи це припадком не Сар Пеладана? — спитав історик Фронди, бажаючи показати, який у нього вибагливий смак і що він стежить за культурним життям, але спитав так тихо, що його репліка потонула.
— О, ви знаєте "Семеро принцес"? — спитала дукиня у пана д'Аржанкура.