А ще партнер прислав п'ять коробок чудових цукерок і сотню некарбованих золотих, але менших за мойдори. З тим же караваном суден двоє повірених крамарів доправили мені тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот тюків тютюну, а решту сальдо – золотом.
Я цілком міг би тепер сказати, що мені, як Йову, наприкінці повелося краще, ніж спочатку. Невимовно тенькало серце при наявності такого багатства, бо бразильські судна звичайно рушають у рейс караванами, і тому листи прийшли одночасно з адресованим мені вантажем, – мені ще й листи не доправили, а товар вже прийшов у кораблях на річці. Отож я зблід, і мені запаморочилось, тож якби старий не дав мені вчасно хильнути трунку, я з радощів міг би й померти; мені й справді було погано протягом кількох годин, аж послали по лікаря, котрий, розпитавши про причину мого стану, наказав спустити мені кров, після чого мені відлягло й покращало, – я справді вірю, що не вижив би без кровопуску.
Несподівано я став власником понад п'яти тисяч фунтів стерлінґів грішми і маєтку, як я б його назвав, у Бразилії на понад тисячу фунтів річних та ґрунтів в Англії, – і хто й зна як мені тепер називатись чи поводитись. Певна річ, треба було віддякувати моєму найпершому благодійникові, старому капітанові, котрий зглянувся на мене в скруті, добрий від самого початку й чесний в кінці. Я показав йому все, що мені прислали, і сказав, що після Небесного провидіння, яке все тримає в своїй опіці, усе це – завдяки йому, і я мушу відплатити за це сторицею, тож передовсім я повернув йому сто мойдорів, одержаних у нього, потім послав по нотаря і наказав йому укласти для мене мою відмову від нинішніх і майбутніх правувань щодо чотирьохсот сімдесятьох мойдорів, які завинив мені капітан. Далі – уклав вірчий лист на щорічне отримання зиску з моєї плантації та на одержання від мого партнера звітів та розрахунків, а також від мого імені розраховуватися з ним за підсумками річних операцій, використовуючи для цього каравани суден; в прикінцевому пункті я призначав йому до життєвий щорічний ґрант у сто мойдорів коштом моєї власності, а після його смерті – п'ятдесят мойдорів річно його синові до самого скону, – так я віддячив старому.
Тепер належало подбати про подальші кроки й про те, як порядкувати майном, котре Провидіння вклало мені до рук; отож нині в мене було набагато більше клопотів, ніж під час перебування на острові, де мені не потрібне було все, що я мав, і не мав нічого з того, що мені було потрібне; тепер у мене з'явилось багато обов'язків, і всьому треба було дати лад. Не було печери для схову грошей або місця, де б вони могли лежати без замка й ключа, доки вони не потемніють або по снядіють без ужитку; навпаки, я не знав, у що їх вкласти чи кому довірити. Насправді, мій давній патрон, капітан, був чесним, а також єдиною моєю надією. Власне, мої інтереси поривали мене до Бразилії, але ж я не міг вирватись туди, доки не владнаю тут справи й не залишу з кимось усе майно. Спочатку подумав віддати давній приятельці – удові, про чесність і порядність якої я знав, але вона вже на схилі віку, у грошовій притузі й, здається, у боргах, – отож і лишалось самому їхати в Англію й туди ж перевезти своє майно.
Але зваживсь я на це лише за кілька місяців, а що я на радість старому капітанові, моєму доброчинцеві, то згадав і про бідну вдову, що її покійний чоловік був щонайпершим моїм доброчинцем, а вона, доки могла, була моїм відданим розпорядником і порадницею. Отож я звернувся до одного ліс крамаря в Лісабоні написати своєму кореспондентові в Лондоні й попросити не тільки оплатити її векселі, але й знайти її й передати готівкою сто фунтів від мене, поговорити з нею, втішити її в її злиднях і сказати, що, поки я живий, я їй і далі допомагатиму; водночас я й своїм двом сестрам у провінції надіслав по сто фунтів кожній,– скрути у них не було, але жили вони вельми скромно; одна сестра овдовіла, а до другої чоловік ставився не дуже добре. Проте нікому з родичів чи знайомих я не наважувався залишити своє майно, аби вирушити до Бразилії, й це гнітило мене.
Я вже був намірився рушати до Бразилії та оселитися там, бо ніби вже й прижився в тій країні, але остудили мене деякі релігійні міркування. Власне, стримувала мене не реліґія і не було в мене тертів на цьому ґрунті, доки я жив там, однак я частіше тепер подумував доживати там віку й через це шкодував, що став папістом, бо помирати папістом не хотілося б.
Проте, як я вже казав, не це в першу чергу втримувало мене від подорожі в Бразилію, а те, що я не знав, кому залишити майно, і тому вирішив їхати в Англію, де зможу з кимось познайомитись або знайти відданих мені родичів, – отож і лаштуватися в дорогу з усім скарбом.
Готуючись до повернення додому, я вирішив полагодити справи, й передусім (а тоді саме відпливав бразильський караван) понаписувати листи у відповідь на одержані звіти; перший лист – до пріора Св. Авґустина з подякою за сумлінність і проханням прийняти як пожертву невикористані вісімсот сімдесят два мойдори, що з них п'ятсот мало піти на кляштор, а триста сімдесят два – бідним на розсуд пріора; насамкінець просив доброго падре молитися за мене тощо. Потім я написав подячного листа двом своїм повірникам, належно оцінюючи їхню чесність та сумлінність, але подарунків їм не передавав, бо вони їм не потрібні. Останнього листа я написав партнерові, визнаючи його підприємливість у порядкуванні на плантації та совісність у справі збільшення її вартості; я дав йому інструкції, як далі заправляти моєю часткою згідно з повноваженнями, наданими старому моєму патрону, котрому просив пересилати належне мені, якщо я не дам інших розпоряджень, запевняючи його, що маю намір не лише приїхати до нього, але й оселитися там до скону. До листа я додав щедрі дарунки у вигляді італійського шовку для дружини та двох дочок, про яких мене поінформував син капітана, два сувої тонкого англійського сукна, найкращого, яке я міг знайти в Лісабоні, п'ять штук чорної байки і гарне фландрське мереживо.
Усе переробивши, я випродав крам і перевів кошти в надійні векселі, а тоді взявся міркувати, який обрати маршрут до Англії: до моря я вже призвичаївся, але наразі рушати морем додому не хотілось; хтозна звідки така сильна знехіть, бо вже й вантаж відправив наперед, а проте два чи три рази передумував.
Може, це тому, що на морі мені не щастило, але в таких випадках не слід нехтувати такими думками, тому що два кораблі, – котрі я особливо ретельно вибирав для цієї нагоди, і на облавок одного з них ще й речі доправив, а з капітаном другого встиг домовитися, – до порту призначення не дійшли. Один захопили алжирці, а другий потонув уже біля входу в тор бейську гавань, і врятувалося лише три людини, – отож і там, і там мені були б непереливки.
Я розповів про свої остороги старому лоцманові, і він щиро порадив не пливти морем, а поїхати суходолом до хвилеламу й звідти вже – через Біскайську затоку на Рошель, звідки можна легко й безпечно доїхати до Парижа, а там — і до Кале й Дувра, або також їхати звідси на Мадрид, а звідти суходолом – через всю Францію. Отож, така була в мене знехіть до подорожі морем, за винятком переходу з Кале до Дувра, що я віддав перевагу подорожі суходолом: я не поспішав, шляхові витрати мене не хвилювали, а їхати було все-таки приємніше, а щоб було ще краще, старий капітан привів мені подорожника – англійського джентлмена, сина крамаря в Лісабоні; потім ми взяли ще двох англійських крамарів і двох молодих джентльменів-португальців, що їхали тільки до Парижа, – разом вийшло нас шестеро й п'ятеро слуг, бо крамарі й португальці, заощаджуючи, взяли по одному слузі на двох, а я взяв у дорогу англійського матроса за слугу, крім П'ятниці, котрий ще не призвичаївся до чужих звичаїв.
Так я виїхав із Лісабона: у всіх добрі коні, зброя – невеличкий загін, і супутники на повагу до мене вшанували мене званням капітана бо я був найстаріший, а також тому, що в мене було двоє слуг та саме я організував цю виправу.
Я не надокучав вам своїми записами з подорожника під час плавби й тепер дам спокій подорожнім записам, а оповім лише про окремі пригоди з цієї нудної й важкої подорожі.
Серед нас іспанців не було, й, прибувши до Мадрида, нам захотілося зупинитись там і подивитися іспанський двір та оглянути місто, проте з кінцем літа належало поспішати й ми рушили з Мадрида десь серединою жовтня, однак дорогою до наваррського кордону нас у кількох містечках попереджали, що з французького боку гір шляхи закидало снігом і кілька мандрівників навіть повернулися до Памплони, після даремної спроби пробитися через замети.
Н цьому ми переконались доїхавши до Памплони; для мене, що завжди жив у жаркому кліматі, де одяг майже не потрібний, холоднеча була нестерпна, тим більше, що ми лише десять днів тому були в Старій Кастилії, де стояла спека, а тут пронизуватий сіверкий вітер з Піренеїв цілком міг повідморожувати нам пальці на руках і ногах.
Бідолашний П'ятниця нежартома перелякався, побачивши засніжені гори і відчувши такий незвичний для себе холод. Ще й у Памплоні сніг день при дні, мов з рукава, і люди дейкали, що пала рання завалиста зима; дороги там і без того важкі, а тепер стали геть непрохідні; де-не-де високі наспи снігу не можна було подолати, бо, на відміну від північних країн, сніг тут не промерзав, а залишався пухким, і щокроку можна було провалитися й бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули майже двадцять днів, і я (тоді почались первозимки й покращення не передбачалось, бо в Європі зайшла найлютіша зима на людській пам'яті) запропонував їхати до Ондаррібії, а звідти – зовсім близько морем у Бордо. Доки в нас думка думкою пошибала, нагодилося чотири французи, яких завія тримала з французького боку, як нас з іспанського, – вони знайшли провідника, який провів їх ланґедокськими верхами, де снігу їм не заважав, бо замети достатньо промерзли й покрив витримував коня з вершником. Ми послали по цього провідника, і він сказав, що візьметься провести нас тим же маршрутом, якщо ми достатньо озброєні, щоб захиститися від диких звірів, бо під час таких снігопадів на передгір'ї з'являються голодні вовки.