Лише мій палець віддав шану спогадам, упізнав латунну кнопку".
Він ішов, ніби провинний, і його з обох боків, з тротуарів, вікон і під'їздів, пронизували пильні погляди людей, що грілися на сонці, втішаючись вільним суботнім вечором. Серед них же напевне є такі, що пам'ятають його окуляри, його ходу, пам'ятають, як він мружить очі,— невже тільки чужоземний плащ заважає їм упізнати любителя Гельдерліна, якого вони так безжально висміювали, вслід якому глузливо гукали:
— Шрелла, Шрелла, що читає вірші!
Він злякано витер піт, скинув капелюха, зупинився на розі й озирнувсь на Грус})елыптрасе. Ніхто не побіг за ним. Хлопці сиділи на мотоциклах, подавшись уперед, і нашіптували дівчатам, що завжди кохатимуть їх; у пляшках із пивом, які стояли на підвіконнях, відбивалося вечірнє сонце. Навпроти стояв будинок, у якому народився й жив ангел. Може, там ще збереглася латунна кнопка, на яку Ферді тисячі разів натискав пальцем. Фасад був пофарбований у зелений колір, на ньому мерехтіла аптечна вітрина, а під самим вікном, з якого так часто визирав Ферді, красувалася реклама зубної пасти.
Паркова доріжка, з якої липневого вечора двадцять три роки тому Роберт затяг Едіт у кущі. Тепер там сиділи на лавках пенсіонери, розповідали один одному анекдоти, визначали гатунок тютюну з того, як він пахне, й нарікали на невихованих дітей, що гралися поблизу, роздратовані матері кляли своїх неслухняних нащадків, випрохуючи в неба їм страшну долю: "А щоб тебе атомна бомба не минула!", юнаки з молитовниками під пахвою, які йшли зі сповіді, ніяк не могли вирішити, чи вони вже достатньо витримали побожний настрій, чи ще треба почекати до завтра.
До від'їзду одинадцятого лишилося ждати цілу хвилину. Ось уже тридцять років ця іржава колія нікуди не веде. Сестра Ферді саме налила зеленкуватого лимонаду в чистий келишок, водій трамвая задзвонив, закликаючи пасажирів до вагонів, стомлені кондуктори погасили сигарети, поправили торби й позаходили за свої переділки, потім дали дзвінком сигнал водієві зачекати, бо далеко ззаду, там, де кінчалася іржава колія, якась стара жінка бігла до зупинки.
— Мені до головного вокзалу,— сказав Шрелла,— з пересадкою в гавані.
— Сорок п'ять по£>енігів.
Зовсім не показні будинки, показніші будинки, дуже показні будинки. Пора пересідати. Так, до гавані й досі ще ходить шістнадцятий.
Крамниця будівельних матеріалів, склад вугілля, вантажна платс}юрма. А з балюстради старої будівлі для стапельних полозків він навіть зміг прочитати табличку: "Міхаеліс. Вугілля, кокс, брикет".
Ще раз завернути, пройти дві хвилини, і він побачить навіч те, що жило в його спогадах. Мабуть, час пожалів руки пані Трішлер, очі старого Трішлера й знімок Алоїза на стіні. Він побачить пляшки з пивом, вінки цибулі, помідори, хліб і тютюн, побачить судна, що стоять на кітвиці, хисткі містки, якими проносили згорнутий у рулон брезент. Потім ті велетенські кокони везли вниз Рейном, до туманного Північного моря.
Тут панувала тиша. За парканом у Міхаеліса лежала купа недавно привезеного вугілля, а на подвір'ї крамниці будівельних матеріалів — стоси яскраво-червоної цегли. Тишу порушувало тільки човгання ніг нічних сторожів за парканами й бараками, і від того вона здавалася ще глибшою.
Шрелла, всміхаючись, сперся на іржаве поруччя. Потім обернувся і злякано завмер: він не знав, що будують новий міст. Нетлінгер також не сказав йому про це. Міст широко розлігся над Нижньою гаванню, темно-зелені бики його стриміли саме там, де колись був Трішлерів дім. Тінь від мосту падала на набережну, де раніше стояв заїзд для матросів, а посеред річки величезна крицева брама вела в порожнечу.
Батькові найбільше подобалося працювати в Трішлеровій пивниці, обслуговувати матросів та їхніх дружин, що довгими літніми вечорами сиділи в садку на червоних стільцях. Алоїз, Едіт і він вудили рибу в гавані. Там він, за своїм дитячим рахунком часу, відчув вічність і нескінченність, про які досі знав тільки з рядків віршів. На другому березі вечорами дзвонили дзвони собору Святого Северина, звістую-чи мир і надію. Едіт руками відтворювала в повітрі рухи поплавців, що стрибали на воді, не тільки руки, а й стегна, все її тіло рухалося в лад тим поплавцям. І ні в кого з них не клювала жодна рибина.
Батько подавав жовте пиво з білою піною, на обличчі в нього проступало більше лагідності, ніж затятості, і, радісно всміхаючись, він відмовлявся від чайових, бо всі люди брати.
— Брати! Брати!—лунав його голос літнього надвечір'я, і розважні матроси всміхалися, а їхні впевнені в собі дружи ни похитували головами, дивуючись із такого дитячого захвату, але плескали в долоні, бо всі вони були брати й сестри.
Шрелла повільно спустився вниз і пішов уздовж гавані, де іржаві понтони й човни чекали на скупників брухту. Увійшовши в зелену тінь від мосту, він побачив серед річки крани, що ревно вантажили на баржі уламки старого мосту. Брухт скреготав і здавлювався під тягарем усе нових уламків, які лягали на нього зверху. Шрелла знайшов помпезні сходи й відчув, що широкі східці спонукають його ступати врочистим кроком. Порожня, чиста автострада з моторошною впевненістю вела до річки, на міст, де щити зі схрещеними кістками й велетенськими черепами, чорними на білому тлі, зводили нанівець ту впевненість. Шлях на захід перепиняли щити зі словом СМЕРТЬ, СМЕРТЬ, а на схід дорога вела в безмежне море лискучої бурякової гички.
Шрелла пішов далі, проліз між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками, поминув бараки будівельників, утихомирив нічного сторожа, що почав був схвильовано вимахувати руками, але опустив їх, заспокоєний його усмішкою. Дійшовши до самого краю набережної, Шрелла побачив бруси загорож, на яких висіли уламки бетону,— вони вже п'ятнадцять років після вибуху засвідчували тут високу якість німецької криці. По той бік річки, за порожньою крицевою брамою, дорога знов вела повз майданчик для гри в гольф у безмежне море лискучої бурякової гички.
Кав'ярня "Бельв'ю". Алея вздовж берега. Праворуч спортивні майданчики, де грали в бейсбол. Бейсбол. М'яч, якого забив Роберт, і кулі, які вони штовхали киями в голландській пивниці, червоні на зеленому полі, білі на зеленому полі, монотонна музика куль, що звучала майже як грегоріанська літургія. Фігури, що їх утворювали кулі, немов сувора поезія, без кінця вичаровувана з зеленого сукна. Ніколи не приймай причастя буйвола, покірно терпи муки, паси ягнят моїх на майданчиках у передмісті, де грають у бейсбол, на Гру4>ель-штрасе й на Модестгасе, на околицях англійських міст і за гратами в'язниці паси ягнят моїх, хоч би де вони тобі тралилися, навіть коли вони тільки й уміють, що читати Гельдерліна і Тракля, тільки те й роблять, що п'ятнадцять років пишуть на класній дошці: "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму, я в'язав би",— а тим часом Нетлінгерові діти грають у бадмінтон на добре доглянутому моріжку — все-таки найкраще вміють доглядати його англійці,— сам він лежить у гарному шезлонзі, а його гарна, доглянута, дуже добре доглянута Дружина гукає йому з тераси: "Може, додати тобі в цитриновий напій краплю джину?" І він відповідає: "Додай, але велику краплю!" І дружина, весело захихотівши, захоплена його дотепністю, додає йому в напій велику краплю джину, тоді виходить надвір і сідає біля нього в другий шезлонг, такий самий гарний, як і той, що сидить він, і спостерігає, як їхня старша дочка грає в бадмінтон: може, ледь-ледь захуда, трішечки кістлява, а на її гарному личку трішечки більше поважності, ніж треба. Ось вона стомлено відкладає ракетку, сідає на край моріжка в ногах у татуся й матусі —"гляди тільки не застудися, доню" —й поважно, ох, завжди вона все робить поважно, питає: "Татусю, поясніть мені до пуття, що таке демократія?" Для татуся це чудова нагода сповнитись урочистого настрою, він відставляє склянку з напоєм, виймає з рота сигару—"це вже сьогодні п'ята, Ернсте-Ру-дольс£>е" — й починає пояснювати їй: "Демократія..." Ні, ні, я не прийду до тебе ні додому, ні на службу, щоб з'ясувати своє становище з погляду закону, я не беру нічого за це, колись у кав'ярні "Цонз" я по-дитячому заприсягнувся оберігати шляхетність безборонних. Моє становище з погляду закону залишиться нез'ясованим, хіба що Роберт з'ясував його динамітом. Чи він за цей час навчився сміятись або хоч усміхатись? Він завжди був суворий, не міг змиритися зі смертю Ферді. Свої думки про помсту він утілив у с}юрмули, точні с}юрмули, весь час носив цей легенький тягар у своєму мозку, чи то живучи на фельдфебельській, чи на офіцерській квартирі, носив шість років і ні разу не засміявся, хоч Ферді усміхався навіть тоді, як його арештовували. Ферді був ангелом з передмістя, ангелом, що виріс на гною Гру4>ель-штрасе. Шрелла тільки трьома квадратними сантиметрами шкіри торкнувся до того, що жило в його спогадах. Обсмалені ноги вчителя гімнастики й останнє ягня боже, вбите скалкою бомби. Батько зник безслідно, його навіть не застрілили під час спроби втекти. І ніхто так і не знайшов м'яча, якого забив Роберт.
Шрелла кинув недокурок у прірву під собою, підвівся, повільно рушив назад, знов проліз між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками, кивнув сторожеві, якого був налякав, ще раз озирнувся на кав'ярню "Бельв'ю" і пішов порожньою чистою автострадою в напрямку бурякових ланів, що мерехтіли на обрії в сонячному промінні. Десь там ця дорога мала перетнути колію шістнадцятого трамвая. Звідти він за свої сорок п'ять по^енігів доїде до вокзалу. Йому хотілося швидше опинитися в готельній кімнаті. Він любив ці обшарпані кімнати за те, що вони завжди були випадкові, не мали свого обличчя, нічим не відрізнялися одна від одної. Крижані квітки спогадів не розтануть у таких кімнатах, там ти не маєш ані підданства, ані батьківщини, вранці заспаний офіціант подасть тобі несмачний сніданок, манжети в нього будуть не зовсім чисті, нагрудник не так гарно накрохмалений, як крохмалила колись його мати. Може, якщо офіціантові буде за шістдесят, зважитись на ризиковне запитання? "Ви часом не знали офіціанта на прізвище Шрелла?"
Він ішов далі порожньою чистою дорогою, до моря лискучої гички. Речей у нього не було ніяких, руки він заклав у кишені, а дрібні гроші, які там були, кинув на дорогу "для Гензеля і Гретель".