Тому герцог та його вельможі нетерпляче чекали на результати наради.
Хвилин за десять канцлер Бургундії, віденський архієпископ, увійшов до залі із своїми придворними, та переходячи повз герцогський трон, на мить спинився, намовляючи Карла прийняти відповідь від шляхти на приватній авдієнції. Він натякнув, що рішенець для нього незадовільний.
— Заприсягаюсь! — гнівним голосом закричав герцог, — я не такий боягуз, щоб злякатись упертих нахабних бунтарів. Коли бургундська шляхта дасть лиху відповідь на нашу батьківську пропозицію, хай каже її прилюдно, щоб чув нарід.
Канцлер уклонився й сів на своє місце. Присутні почали щось шепотіти один одному, знизуючи плечима та хитаючи головою. У цю мить герольд розчинив двері, і до залі увійшло дванадцятеро депутатів, по чотири від кожної верстви.
Коли вони опинилися в залі, Карло старовинним звичаєм устав з трона, та знявши капелюха з високим пером, сказав:
— Доброго здоров'я, радий бачити вас, мої вірні підданці!
Всі також встали та поскидали шапки. Представники верств стали на одне коліно; четверо попів, між ними Оксфорд пізнав каноника, підійшли ближче до герцога, за ними шляхта, а далі громадяни.
— Великий герцоге! Як зволите слухати відповідь від ваших вірних бургундців — з вуст одного представника, чи трьох?
— Як хочете!
— Тоді, духовна особа, шляхтич, та вільні громадяни, — промовив каноник, — казатимуть за чергою; хоч кожен однієї думки з усіма іншими, але має власні причини.
— Ми послухаємо кожного нарізної — сказав герцог Карло, одягаючи капелюха.
Всі присутні в залі шляхтичі швиденько квапилися довести своє право покривати голову при державцеві, мерщій одягали капелюхи; і майже одночасово ціла хмара пер велично нахилялась по лавах.
Каноник виступив уперед і сказав:
— Державцю! Ваші вірні підданці, духовні особи, обмірковували вашу пропозицію про новий податок. Це для нової війни; але духовенство вважає війну небезпечною, тому не сподівається, щоб небо благословило тих, хто її починає. А через те духовенство мусить відмовити на вимогу вашої високости.
В герцогових очах заблищали люті вогники.
— Ви скінчили промову? — була єдина відповідь, що її він зволив дати.
Тоді почав говорити представник шляхти Шевальє Мірбо:
— Ваша високосте! Мечі бургундських вельмож, лицарів та шляхтичів завжди були до послуг вашої високости, як мечі пращурів вашим попередникам. В усіх справедливих війнах ми ладні зробити більше, та битися завзятіше від кожного найманого війська, що його ви можете набрати у Франції, Німеччині та Італії. Але не даємо згоди обтяжати нарід податками, призначеними на платню чужинцям за військову службу, що її виконувати велить нам честь та виїмкове наше право на неї.
— Ви скінчили? — знову була єдина відповідь. Герцог сказав ці слова повільно, з павзою, ледве стримуючись. Оксфордові видалось, що Карло кинув спочатку погляд на нього, ніби його присутність могла допомогти.
Тоді вийшов Мартін Бльок, заможній діжонський різник:
— Великий державцю! Батьки наші були покірні підданці вашим попередникам, ми маємо ті самі почуття до вашої високости, але на таку вимогу, як ваша, ніколи не приставали пращури; ми вирішили відмовити!
Карло так затупотів ногами, що затрусився його трон — і гуркіт пішов луною по цілій залі.
— Ах ти, різнику! — закричав герцог. — Невже я мушу тебе слухати? Шляхта може вимагати права вільно говорити, бо вона вміє воювати; попам дозволяється базікати язиком, таке їхнє ремество. Але ти ніколи не проливав іншої крови, саму бичачу, дурних баранів як і ти, — ти зважуєшся ревти біля підніжжя герцогського трону?! Різників пускають до державця, щоб вони мали честь жертвувати з своїх назбираних скарбів.
Незадоволений гомін пронісся по залі, а діжонський різник зовсім нешанобливо сказав:
— Гроші наші, належать нам; не віддамо їх до ваших рук, коли не будемо задоволені з ужитку; а втім ми знаємо, як боронити себе та своє майно від чужинців, розбишак та грабіжників!
Карло хтів наказати, щоб цього депутата взяли під варту. Але глянувши на Оксфорда він змінив цей легковажний намір на інший ще легковажніший.
— Я бачу, — сказав, — тут змова, ви задумали позбавити мене влади, давши право тільки носити корону. Але ви маєте справу з Карлом Бургундським, він зробив вам ласку, питаючи поради, може обійтися й без вас. Йому стане грошей на війну без допомоги скупердяїв-шляхтичів, і може бути, він ухопить тропу до царства небесного без молитов невдячного духовенства… Я вам покажу, що на мене не вплинула ваша відповідь. Герольде, веди сюди післанців від союзних швайцарських міст та кантонів!
Оксфорд схвилювався. Всі відчували, жеребок кинуто. Оксфорд бачив, що його наміри руйнуються, що герцог запалився і спинити його годі.
XXVII
Це стиль важкий, брутальний.
Певно личить
Він турчинові, хто гордує
Хрещеними…
("Як вам завгодно…")
Двері розчинилися швайцарським депутатам, що цілу годину чекали на вулиці — так не приймав послів жоден цивілізований нарід. Але який контраст — посли швайцарського союзу в грубезних сірих вбраннях гірських чабанів чи ловців — і сліпучі блиски золота та срібла, дорогоцінного каміння.
Оксфорд, що пильно роздивлявся на обличчя колишніх супутників, бачив душевний спокій та непохитну волю. Рудольф Донергуґель дивився сміливо та гордо. Бернець також виявляв рішучість хороброго вояка, що звик дивитись увічі найгіршій небезпеці; а золурнець і собі за ними стояв поважно та урочисто.
їх не вразили пишнота та роскоші.
Знавши добре Бідерманові думки, Оксфорд розумів сумний вираз його очей. Старий Арнольд бачив, війна неминуча.
Хвилин із п'ять тривала мовчанка. Тоді герцог з пихою на обличчі суворо озвався:
— Краяни Берна, Золурна, чи хоч яких там будь сіл та пустель. Знайте, що вас, бунтарів, які повстали проти законної влади, ми б не вшанували, давши честь побачити вам наше обличчя, коли б не кл&потання нашого шановного друга. Він жив у ваших горах, ви знаєте його, як Філіпсона, англійського купця, що їхав з коштовним крамом. Шануючи такого посередника, ми замість послати вас на шибеницю, чи на колесо на Морімонтський майдан, робимо вам ласку, пускаємо на збори. Вислухаємо ваші благання з приводу міста Ля-Ферета та вбивства благородного лицаря Арчібальда фон Гаґенбаха. Кажіть про вашу зраду, щоб уникнути справедливої смерти.
Ляндаман хотів говорити. Але одчайдушний Рудольф вихопився перший. Він витримав гордий герцогів погляд і так само гордо сказав:
— Ми не для того сюди прийшли! Не зрадимо нашу честь та гідність вільного народу, щоб благати вас дарувати нам злочин, що не ми його вчинили!.. А, ви кажете, бунтарі… Мусите згадати, як численні перемоги вписані в литописі історії найславнішою австрійською кров'ю повернули союзові свободу. Коли Австрія дала нам тиранію, ми повстали й нині є незалежні! Ваша високість, коли такий ваш титул, — не втручайтесь в змагання між нами та Австрією! А щодо загроз, то ваша справа! Ми знаємо, як померти, а земляки зуміють помститись!
Розлютований герцог хтів усіх миттю заарештувати, але тут канцлер устав з низьким поклоном, прохаючи дозволу відповісти юнакові.
Карло кинувся в крісло, нетерпляче та гнівно дав знак, що той може говорити.
— Юначе, ти не зрозумів слів великого державця, але не в тому річ. Бургундія вимагає відповіді: як, з'явившись сюди післанцями миру, ви принесли війну, взяли облогою фортецю, перебили залогу та замордували благородного губернатора? Це є жахливе порушення міжнародніх законів і вам справедливо загрожує кара. Але я сподіваюсь наш милостивий державець зглянеться на вас, коли ви пропонуєте відповідну винагороду та благатимете пробачити вам злочин.
— Ви духовна особа! — скричав Донергуґель, — але коли на цих зборах є вояка, що підтримає обвинувачення, я викликаю його на герць. Ми не брали Ля-Ферета. Нас пустили до брами, там оточили салдати і тоді саме спалахнуло повстання міської людности. Мені здається до них приєднались їхні сусіди, що їм не сила була вже терпіти тяжке знущання. Ми не допомагали, але сподіваюсь, неможна вимагати, щоб ми тримали руку тих людей, які чинили на нас замах. І жоден спис, жоден меч, наш особистий, або нашої варти, не знає бургундської крови. Що й казати, чимало радів я, побачивши Гаґенбаха на ешафоті, за вироком суду, що його владу визнають у Вестфалії та по її володіннях по цей бік Райну! Я оголошую, герцог одержав докази щодо вироку цього суду та тиранії небіжчика. Все сказане я можу довести зброєю. Ось моя рукавичка!
Ї з відповідним жестом горянин кинув долі рукавицю з правиці. Чи войовничий дух тих часів, чи бажання вихвалятись, а можливо надія на герцогову прихильність, але між бургундцями — хвилювання та запал. Шість чи вісім рукавичок перелетіли залю. Кожен голосно казав своє наймення.
— Я піднімаю усі! — сказав одчайдушний швайцарець, схиляючись над кожною. — Більше, більше, товариство! По рукавичці на кожний мій палець…
— Годі, спиніться! — скрикнув герцог, задоволений із такого вияву відданости своєї шляхти та трохи зворушений мужністю запального юнака. Карло ж сам був і мужній і запальний.
— Герольде! Підніми рукавички та поверни тим, кому вони належать; ми не повинні ризикувати життям і останнього бургундського шляхтича ради швайцарського селюка. Приховай свої витівки, юначе, і знай, що тільки Морімонтський майдан тобі товариш, а кат твій суперник. А ви, його товариші, дозволяєте йому відповідати?!
Молоді перед старими, селюки над шляхту?! Ви, сиві бороди! Хіба немає між вас такого, хто б зумів говорити словами, гідними вуха великого державця?
— Хай боронить нас доля, — сказав ляндаман, виступаючи наперед, — щоб нам несила була говорити з вашою високістю. Бо ми прийшли клопотати за мир та справедливість. Коли покора може схилити вашу високість, я охоче скорюся, ніж буду вас дратувати. Щодо мене, я можу справедливо сказати: я жив та помру селюком та ловцем Унтервальденських Альпів; але з роду такого, що маю спадкове право розмовляти з герцогами, королями та імператором. На зборах, ваша високосте, немає славетнішого родом від графа Геєрштейна.
— Ми чували за тебе, — промовив герцог. — Ти той, кого прозивають "Мужицький граф". Народження твоє ганьба твоя, чи може твоєї матері… Добровільно стати рабом!
— Ні, не раб я, державцю! Вільна людина, хто не пригноблює інших, не зносить знущання.