Він пішов до комірчини, приніс їжу — хліб, масло і консервований язик. Вона зігрілася, скинула плащ. Він повісив його на дверях.
— Що ти вип'єш — какао, чай чи каву? — запитав він.
— Мабуть, мені нічого не хочеться, — сказала вона, оглядаючи стіл. — Але ви поїжте.
— Нє, я цим не журюся. Просто погодую пса.
І, як завжди, спокійно, він почовгав цегляною підлогою і поклав собаці їсти в коричневу чашку. Спанієль стурбовано подивився на нього.
— Еге ж, це твоя вечеря, не тра на мене вилуплюватися, так наче я тебе не годую! — сказав він.
Він поставив чашку на підстилці, сам сів на стілець під стіною, щоб скинути черевики й краґи. А собака, замість того, щоб їсти, знову підійшла до нього, і сіла, стривожено заглядаючи йому в очі.
Він повільно розстібав краґи. Собака присунулася ближче.
— Що таке з тобою? Переживаєш, що тут є ще хтось, крім тебе? Ну й баба ти! Ану йди, жери свою вечерю.
Він поклав їй руку на голову, і собака притулилася до нього. Він повільно, ласкаво сіпнув за довге шовковисте вухо.
— Туди! — сказав він. — Туди! Йди вечеряй! Давай!
Він посунув стілець до підстилки з горшком, і собака слухняно пішла й почала їсти.
— Ви любите собак? — запитала Коні.
— Ні, не дуже. Вони надто покірні й причіпливі.
Він скинув краґи і тепер розшнуровував важкі черевики. Коні відвернулася від вогню. Яка гола ця маленька кімнатка! Однак на стіні над його головою потворна збільшена фотографія молодого подружжя — явно, він і юна жінка з нахабним обличчям, безумовно, його дружина.
— Це ви? — запитала Коні.
Він скривився і подивився на фотопортрет над головою.
— А! Це ми знялися якраз перед весіллям, коли мені було двадцять один. — Він байдуже подивився на нього.
— Вам подобається? — запитала Коні.
— Подобається? Ні! Я ніколи не любив цю фотографію. Але вона вперлася, щоб зробити її, отак. — Він знову почав стягати черевики.
— Якщо вам не подобається фотографія, то чому ж вона продовжує тут висіти? Можливо, ваша дружина хотіла б її мати, — сказала вона.
Зненацька він подивився на неї з посмішкою.
— Вона виволокла з хати всьо, що варто було брати, — сказав він. — Але це лишила!
— То чому ж ви її зберігаєте? Як пам'ять?
— Нє, ніколи і не дивлюся на неї. Я й не помічав, що вона тута. Вона висіла тута з того часу, як ми сюда прейшли.
— Чому ж ви не спалите її? — запитала вона.
Він знову повернувся і подивився на збільшене фото. Потворна коричнева рамка в позолоті. Всередині — гладко виголений, напружений, дуже молодий на вигляд чоловік з доволі високим комірцем і дещо повнувата, нахабна молода жінка з підібраним нагору й завитим волоссям, у темній атласній блузі.
— Непогана ідея, правда? — сказав він.
Він стягнув черевики і взув капці. Тоді став на стілець і зняв фотографію. На зеленуватих шпалерах відкрилася велика бліда пляма.
— Зараз немає смислу протирати її, — сказав він, поставивши фотографію під стіною.
Він пішов до кухні й повернувся з молотком і кліщами. Сівши на старе місце, він почав відривати від великої рами папір, яким ззаду закривалася фотографія, і висмикувати цвяшки, які тримали задню дошку, працюючи з цілковитою спокійною заглибленістю, притаманною для нього.
Скоро він витяг усі цвяхи, тоді висмикнув задні стінки, тоді сам портрет у товстій білій оправі. Він з усмішкою дивився на фотографію.
— Такими ми були — я наче молодий вікарій, і вона — задирака, — сказав він. — Педант і задирака!
— Дайте, я гляну! — сказала Коні.
Він справді виглядав дуже гладко виголеним і взагалі дуже охайним, такий собі охайний молодий чоловік двадцятилітньої давнини. Та навіть на фотографії його очі дивилися насторожено і безстрашно. І жінка не виглядала дуже задиристою, хоча й мала тяжку щелепу. В ній вчувався поклик.
— Такі речі не можна зберігати, — сказала Коні.
— Не можна! Такі речі ніколи не можна робити!
Він почав рвати картонну фотографію і складати клапті на коліно, а потім кинув їх у погонь.
— Однак вона зіпсує вогонь, — сказав він. Він виніс наверх скло і задню дошку. Кількома ударами молотка розбив раму, так що розлетілася ліпнина. Тоді відніс шматки до кухні.
— Спалимо завтра, — сказав він. — Тут надто багато гіпсу.
Прибравши все, він сів.
— Ви любили свою дружину? — запитала вона.
— Любив? — перепитав він. — Ви любили сера Кліфорда?
Та вона не давала себе збити з пантелику.
— Але ж вона вам подобалася? — наполягала вона.
— Подобалася? — усміхнувся він.
— Можливо, вона й тепер вам подобається, — сказала вона.
— Мені? — Його очі звузилися. — Ах ні, і думати про неї не можу, — сказав він тихо.
— Чому?
Та він похитав головою.
— Тоді чому ж ви не розлучитеся? Вона повернеться одного чудового дня, — сказала Коні.
Він зиркнув на неї.
— Вона й на милю до мене не підступить. Вона ненавидить мене значно більше, ніж я її.
— Побачите, вона повернеться до вас.
— Вона ніколи цього не зробить. З цим покінчено. Мене б знудило, якби я її побачив.
— Ви її побачите. Ви ж навіть не розлучені офіційно, правда?
— Ні.
— Ну тоді вона вернеться назад, і вам доведеться прийняти її.
Він уважно глянув на Коні. Тоді дивно затряс головою:
— Може, ти й маєш рацію. Дурницею було навіть повертатися сюди. Та я опинився в скруті і мав кудись подітися. Бідолашний невдаха той, кого викидають. Та ти маєш рацію. Я отримаю розлучення і звільнюся. До смерті ненавиджу ці речі — чиновників, суди, суддів. Та треба через це пройти. Я отримаю розлучення.
І вона помітила, що він зціпив зуби. Внутрішньо вона тріумфувала.
— Тепер я, мабуть, вип'ю чашечку чаю, — сказала вона.
Він підвівся, приготував. Та його обличчя застигло.
Коли вони сіли за стіл, Вона запитала:
— Чому ви одружилися з нею? Вона ж простіша за вас. Місіс Болтон розповідала мені про неї. Вона так і не зрозуміла, чому ви з нею одружилися.
Він пильно глянув на неї.
— Я розповім, — сказав він. — 3 першою своєю дівчиною я почав стрічатися, коли мені було шістнадцять років. Вона була дочкою шкільного вчителя з Алертона, мила, справді красива. Мене вважали розумним хлопцем з Шефілдської граматичної школи, який трохи знав французьку й німецьку мови, значно вищим за інших. Вона була з романтиків і ненавиділа простоту. Вона штовхала мене до поезії і читання, по-своєму вона зробила з мене людину. Я читав і думав, як несамовитий, заради неї. І я служив клерком у конторі Батерлі, тонкий, білолиций хлопець, який запалювався усім прочитаним. І я говорив з нею про все, майже про все. Ми переносилися розмовами у Персеполіс і Тімбукту. Ми були найбільш літературною парочкою на всі десять графств. Я ходив за нею в екстазі, у повному екстазі. Просто в тумані. І вона обожнювала мене. Гадюкою в траві виявилася стать. Але до статевих стосунків вона не мала потягу, принаймні його не було видно. Я сох і дурів. Тоді сказав — ми повинні стати коханцями. Як завжди, я вмовив її до цього. Отже, вона віддалася мені. Я був у захваті, а вона зовсім цього не хотіла. Просто не хотіла. Вона мене обожнювала, їй подобалося, щоб я говорив з нею, цілував її, в цьому плані вона мала до мене пристрасть. Та іншого вона просто не хотіла. І таких жінок, як вона, безліч. А я хотів саме того, іншого. Тут трапився розкол. Я виявився жорстоким і кинув її. Тоді я знайшов іншу дівчину, вчительку, котра потрапила в історію, зійшовшися з жонатим мужчиною, і той майже втратив голову. Така вона була лагідна, білошкіра, з лагідних жінок, старша за мене і грала першу скрипку. І це був демон. В коханні їй подобалось усе, крім сексу. Ніжності, обійми, будь-які тілесні пестощі, та спонукни її до самого сексу — вона просто зціплює зуби і дихає ненавистю. Я змусив її до сексу, і через те вона мало не заморозила мене своєю ненавистю. Отже, знову мої надії не справдилися. Я прокляв усе це. Я хотів жінки, котра б хотіла мене і хотіла отого.
Тоді з'явилася Берта Коутс. Вони жили по сусідству з нами, коли я ще був маленьким хлопчиком, тому добре їх знав. І вони були прості. Отже, Берта поїхала геть, десь працювала в Бірмінгемі, вона казала, ніби служила компаньйонкою якоїсь дами, всі інші говорили, що — офіціанткою чи щось на цей зразок у готелі. У всякому разі, тоді я вже був ситий по горло тією іншою дівчиною, мені виповнилося двадцять один, і Берта повернулася назад, зарозуміла, елеґантна, добре вдягнена й квітуча — до того ж це був такого роду чуттєвий цвіт, що часом можна помітити на жінках чи на мереживі. Ну, я був близький до самогубства. Кинув роботу в Батерлі — вважав себе пустоцвітом, працюючи в конторі, і мене взяли ковалем у Тевершел, в основному я підковував коней. Це була робота мого батька, і я завжди був біля нього. Робота коло коней мені подобалася і сприймалася мною природно. Отже, я перестав говорити "гарно", тобто розмовляти правильною англійською мовою, і знову повернувся до говірки. Я все ще читав книжки вдома, але ковалював і мав власну двоколку й коника, і сам собі був лордом Дакфутом. Батько після смерті залишив мені триста фунтів. Отже, я почав зустрічатися з Бертою і радів, що вона проста. Я хотів, щоб вона була простою. Я сам хотів бути простим. Отже, я одружився з нею, і вона була непогана. Ті інші, "чисті" жінки, з мене мало не вимотали всі жили, та в тому плані вона була саме те, що треба. Вона хотіла мене і не робила з цього проблеми. І я тішився, як дурний. Саме цього я хотів — жінки, котра хотіла, щоб я чмулив її. І я робив це з охотою. Думаю, вона трохи зневажала мене за те, що я так радів, а часом навіть приносив їй сніданок у ліжко. І вона зовсім розсобачилась і перестала годувати мене добрим обідом, коли я вертався з роботи, а коли я говорив хоч слово, накидалася на мене. І ми зчіплювалися, наче пес із кішкою. Вона жбурнула в мене чашку, я схопив її за барки і мало дух не випустив.
Отакі штуки! Та вона ставилася до мене зухвало. І дійшло до того, що вона завжди відмовляла мені, коли я хотів її, завжди. Завжди відпихала мене, брутально, якщо хочеш знати. І тоді, коли вона випихала мене остаточно і я вже не хотів її, вона поверталася, свята та божа, і брала мене. І я завжди здавався. Та коли я мав її, вона ніколи не закінчувала разом зі мною. Ніколи! Просто чекала. Я стримувався півгодини, вона — ще довше. І коли я доходив і справді кінчав, тоді вона починала свій рахунок, і мені доводилося стояти в ній до самого кінця; звиваючись і стогнучи, вона затискувала, затискувала себе там, а тоді в повному екстазі закінчувала.