Ліворуч від нас – за чверть милі – виднівся гайок чи густі порости понад шляхом. Я вирішив негайно йти туди й перейти до оборонного стану: по-перше, дерева добре захищатимуть від стріл, а по-друге, у них не вийде наступ великою навалою. Власне, це порадив лоцман-португалець, який мав чудову здатність підбадьорювати й виручати в хвилину серйозної небезпеки. Ми хутко рушили туди і зайняли ліс: татари або розбійники – казна як їх називати – стояли на позиції й не втручались. На місці ми зраділи, побачивши, що це мочари, , а з одного боку – джерельце й струмок, який далі сполучається з іншим таким же струмком та впадає в більшу річку Вишера. Дерев на березі струмка було не більше двохсот, але всі вони були товсті і росли густо й тому чудово боронили від ворога, принаймні, поки він був верхи.
Аби покращити захист, невтомний португалець підтяв великі гілляки у цих дерев і переплів їх таким чином, що утворювалась обсада.
Ми простояли в очікуванні кілька годин, але ворог все не рухався; тільки години за дві до настання темряви він посунув прямо на нас, отримавши непомітно для нас підкріплення, і тепер розбійницький загін складався з вісімдесяти вершників, що з них – кілька жінок. Коли вони наблизилися на відстань половини мушкетного пострілу, ми зробили холостий стріл і гучно спитали їх по-російському, що вони хочуть, і порадили забиратися без лиха геть. Вони ніби нічого не зрозуміли та з подвоєною люттю посунули в наступ до гаю, не підозрюючи, наскільки потужна наша оборона. Старий лоцман став водночас нашим командувачем та інженером; він наказав підпустити їх на відстань пострілу з пістоля, щоб бити і влучати напевно. Нам уривався терпець, але він таки дочекався, коли ворог був на відстані двох пік, – аж тоді дали стріл. Ми відразу поклали 14 вершників, поранених ще кількох, а також коней, бо заряд був на дві-три кулі.
Наштовхнувшись на разючий вогонь, ворог відступив на сто родів[14], а тим часом ми перезарядили мушкети, зробили вилазку, захопили чотири-п'ять коней, вершників яких було, мабуть, убито, І, підійшовши до полеглих, побачили, що це татари, тільки не могли збагнути, як вони подолали таку відстань.
За годину вони знову спробували наступати й для цього об'їхали гайок, щоб знайти вилом в обороні, проте дарма – й татари відійшли, а ми вже проти ночі ніяких заходів не вживали.
Спали ми мало, бо зміцнювали позиції, барикадували входи до гаю та стояли на чатах. На світанку на нас чекало неприємне відкриття: ми гадали, що вчорашня відсіч знеохотила ворога, а натомість кількість ворогів зросла до трьохсот, і вже стояло 11-12 шатер, наче татари вирішили вдатись до облоги, – їхній табір був на відкритій рівнині, на відстані трьох чвертей милі від нас. Я гадав, що це вже край і ми загинемо, і майно пропаде, проте не так мене боліла думка про майно, як перспектива потрапити після численних випробувань до рук варварів наприкінці подорожі, близько до порту, де ми будемо вже в безпеці та матимемо порятунок. Щодо мого партнера, то він ошалів і бідкався, що втрата майна розорить його і що він радше загине, ніж потрапить у полон, і буде битися до останньої краплі крові.
Молодий пан, що вирізнявся великою хоробрістю, був тієї ж думки; старий лоцман вважав, що наша позиція неприступна і ми можемо витримати натиск всієї цієї орди. Весь день ми радились про заходи, але до вечора ми побачили, що число наших ворогів ще більше зросло і, можливо, зростання тривало до ранку – либонь за рахунок тих, хто чинив розбій деінде; до них татари надсилали розвідників з повідомленням, що тут може бути добрий взяток. Тоді я почав розпитувати своїх тобольчан, чи немає якихось манівців, якими можна потай уночі дістатися до міста, де можна отримати збройну охорону.
Сибіряк, слуга молодого пана, сказав, що, якщо ми хочемо ухилитися від битви, він проведе нас вночі по одній стежці, яка веде на північ, до міста Петрова, і татари не помітять нашого втечі, але заявив, що його пан не відступатиме і вважає за краще битися. Я відповів йому, що він погано зрозумів наміри пана, бо той настільки розважливий, що не битиметься з любові до бійки. Я не сумніваюся в його хоробрості, яку він стільки разів показав на ділі. Проте, він повинен відмінно усвідомлювати всю безглуздість боротьби сімнадцяти-вісімнадцяти людей з п'ятьмастами, якщо тільки до неї не примушує крайня притуга. Таким чином, якщо нам випадає можливість втекти цієї ночі, то слід спробувати. Сибіряк відповів, що пан його дав йому такий суворий наказ, і він ризикує життям, якщо не послухає його. Однак, ми незабаром переконали його пана погодитися з нами і негайно почали лаштуватися до втечі.
З настанням сутінків ми насамперед розгнітили багаття в таборі, щоб палало до ранку і татари думали, буцім ми доти в гаю. Але коли зовсім стемніло, тобто коли визорилося (раніше провідник не хотів рушати), ми разом з товаром, повантаженим на коней та верблюдів, пішли за нашим новим провідником, який, як я помітив, орієнтувався за північною зорею.
Після важкого двогодинного переходу зійшов місяць і стало світліше, ніж нам було треба, а проте, до шостої ранку ми зробили понад тридцять миль, ледь не поморивши коні. Тут лежало російське село Кермазинське, де ми відпочили і до кінця дня нічого не чули про калмицьких татар. Години за дві до настання темряви ми знову рушили в дорогу і їхали до восьмої ранку, хоча рухалися вже повільніше. О сьомій ранку перехопилися через річечку Кіршу і дійшли до великого російського міста Озоми, і там почули, що краєм шастає кілька загонів калмиків, але, на щастя, тепер ми були в безпеці. Ми замінили коней і, після страшної втоми, відпочивали протягом п'яти днів. Ми з партнером вирішили заплатити за все чесному сибірякові десять пістолів.
Ще за п'ять днів ми прибули до Вожеми на річці Вичегда, що впадає в Двіну, і таким чином вдало наблизилися до кінця нашої подорожі суходолом, бо річка судноплавна і нас відділяло лише сім днів шляху від Архангельська. Звідти третього липня ми прибули до Ларенського[15], де найняли дві великі барки для наших товарів і баркас для себе, 7-го липня повантажились і 18-го безпечно прибули до Архангельська, провівши в дорозі один рік, п'ять місяців і три дні, включаючи восьмимісячну зупинку в Тобольську.
В очікуванні корабля нам довелося прожити в Архангельську шість тижнів, і ми прочекали б і більше, якби нас не виручив гамбурзький корабель, прийшовши місяцем раніше, ніж сюди зазвичай приходять англійські кораблі. Розсудивши, що Гамбург не гірший ринок для збуту нашого краму за Лондон, ми зафрахтували це судно і, коли мій крам повантажили на нього, я привів свого стюарда для догляду; таким чином молодий російський пан одержав зручний привід сховатися і не зіходити на берег під весь час нашої стоянки, аби його не помітив і не пізнав хтось із московських купців.
Ми відпливли з Архангельська 20-го серпня того ж року і без особливих пригод прибули в гирло Ельби 13-го вересня. Тут ми з партнером вигідно випродали наш китайський крам і сибірське соболине хутро. Коли ми поділили прибуток, мені перепало 3475 фунтів 17 шилінґів 3 пенси, попри всі наші втрати й мита, а ще ж я маю додати вартість придбаних в Бенгалії діамантів на 600 фунтів.
Тут молодий пан попрощався й подався проти води Ельбою до Відня, де хотів шукати заступництва при дворі та звідки міг зв'язатися зі ще живими друзями батька. Перед від'їздом він подякував мені за послугу й зичливість до князя, його батька.
На завершення скажу, що, пробувши близько чотирьох місяців у Гамбурзі, я суходолом рушив до Гааґи, де сів на пакетбот і прибув до Лондона 10-го січня 1705 року, провівши поза Англією десять років і дев'ять місяців.
Відтак я вирішив більше не гасати світами, бо вже чекає на мене більш далека дорога, ніж та, котра описана в цій книжці, – за 72 роки блукви й різноманіття ви навчаєтесь цінувати усамітнення і можливість завершити дні свої з миром.
КІНЕЦЬ
ПРИМІТКИ
[1] 1 ліґа = 3 милям
[2] Див. : Приповістки, 24:30-31: "Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований... " (Прим. пер. ).
[3] Див. : Приповістки, 10:4 "Ледача рука до убозтва веде, рука ж роботяща збагачує". (Прим. пер. ).
[4] Нинішня Басра в Іраку (прим. пер).
[5] Також – Александрета на скандерунському шляху (прим. пер).
[6] Назва часів колоніальних війн, тепер – Молуккські острови (прим. пер. ).
[7] Приповістки, 29:25 (прим. пер. ).
[8] Суперкарґо – офіційний представник фрахтувальника (прим. пер. ).
[9] Ідеться про вал Гадріана (прим. пер. ).
[10] Тут і далі географічні реалії, що стосуються подорожі Робінзона за мапами Деліля, подано на підставі розвідки Павла Митюшева, члена Російського географічного товариства любителів словесності (www. geopoesia. ru).
[11] Тепер це нібито Чита (прим. пер. ).
[12] Нібито нинішнє село Ширинґа (прим. пер. ).
[13] Верхньоудинськ і в 20 сторіччі – Улан Уде (прим. пер. ).
[14] 1 род = 5, 03 м (прим. пер. ).
[15] Мабуть, нинішня Урдома (прим. пер. ).