А рано вранці припливли двоє з п'ятьох залишенців і взялись навперебій скаржитися на решту трьох та проситися Бога ради на корабель, бо інакше їх уб'ють, вони благали капітана забрати їх на облавок, хоча б і для того, щоб одразу повісити. На це капітан удав, що нічого не може без мене вирішити; неохоче, але після їхніх урочистих обіцянок виправитися, хлопців узяли на облавок, добряче відшмагали й дали затірки, і після того вони стали чесними й сумирними.
Трохи згодом, у приплив, ми послали на берег човен з обіцяними речами, до яких капітан, на моє прохання, додав їхні скрині та одяг, котрі вони з вдячністю прийняли. Я теж обнадіяв їх, що як випаде мені колись нагода послати по них корабель, то про них не забуду.
Залишаючи свій острів, я взяв як сувеніри свою велику шапку з козячої шкури, парасолю, одну папуг, а також гроші, про які згадував раніше і які без ужитку за всі роки поіржавіли й потемніли,– і ті гроші, що я знайшов в іспанському кораблі, і срібло потребували чищення. Отак я покинув острів 19 грудня, як випливало з корабельних записів, 1686 року, проживши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів, врятований з цього другого полону того самого дня місяця, як і тоді, коли вперше тікав баркасом від салеських маврів. Цим кораблем, після тривалої подорожі я приплив в Англію 11 червня 1687 року після тридцятип'ятилітньої відлуки.
В Англії мене сприймали як чужинця. Моя доброчинниця й віддана розпорядниця, яка опікувалася моїми грішми, була ще жива, але скуштувала за цей час усячини: вдруге овдовіла і ледве перебувалася. Я заспокоїв її щодо боргу мені, запевнивши, що не вимагатиму сплати, – навпаки, на подяку за її турботу й відданість, я допоміг їй, чим міг, хоча мені й самому прийшлося тісно, проте я обіцяв, що доброту її не забуду, і таки ж не забув, коли статки мої збільшились, про що оповім потім. Відтам я подався в Йоркшир; виявилося, що батько й мати померли, і з усієї родини залишилося двоє сестер та двоє дітей одного з братів, а що мене давно вважали загиблим, то й ніякого спадку мені не залишили й запомоги жодної не було, і з тією мализною, що в мене збереглася, на щось особливе розраховувати не випадало.
І тут мене цілком несподівано порятував з халепи капітан корабля, якого я визволив, а також врятував і судно, і вантаж, – він розповів у зичливих тонах власникам судна про те, як я спасав людей і корабель, і вони, разом з іншими купцями, з якими вони були пов'язані, висловили мені гречну подяку й подарували майже двісті фунтів стерлінґів.
Проте трохи поміркувавши над своїм життям і над тим, що для облаштування у світі мені потрібні більші засоби, я вирішив податись до Лісабона й поцікавитися станом своєї плантації в Бразилії й долею мого партнера, який, схоже, багато років вважав мене загиблим. Для цього я рушив морем до Лісабона і прибув туди в квітні наступного року, при цьому в усіх перипетіях мене супроводжував мій відданий слуга П'ятниця. В Лісабоні я порозпитував і з приємністю відшукав давнього друга, капітана корабля, що вперше підібрав мене в морі біля берегів Африки. Він постарів і в море вже не виходив, а корабель передав своєму вже немолодому синові, котрий досі торгував з Бразилією. Дід не впізнав мене, і я ледве його впізнав. Але помалу ми пригадали одне одного, коли я розповів йому, ким я був.
Після виливання товариських почуттів я, звичайно, запитав і про плантацію, і про партнера. Дід відповів, що в Бразилії не був вже років з дев'ять, проте на час останнього його рейсу партнер був ще живий, однак мої повірники обоє померли, а от мої удосконалення на плантації дали добрі наслідки; оскільки всі повірили в мою загибель, повірники передали рахунки мого паю в плантації під нагляд прокурора, який дав їм свій лад на випадок мого неповернення, перевівши третину під оруду короля, а дві третини – кляштору св. Авґустина на потребу бідним і покатоличення індіанців, одначе в разі мого повернення або появи когось управленого мною для виправлення майна, мої майнові права будуть відновлені за відрахуванням витрат на удосконалення, річних виробничих витрат і датків убогим, та капітан запевнив, що королівський землеуправитель і провідоре або монастирський економ-постачальник пильно стежили за тим, щоб призначений мною тимчасовий урядник, себто партнер, щороку подавав чесний звіт про вироблену продукцію, що на його підставі вираховувалася моя частка. Я поцікавився, на скільки розвинулася плантація й чи варто, на його думку, займатися нею і чи не наштовхнусь я на спротив при відновленні прав на свою частку. Він відповів, що докладно не знає, на скільки саме збільшилась плантація, але знає, що мій партнер забагатів, користуючись своєю частиною; наскільки він пригадує, казали, що королівська третина, яку передали ще одному кляштору чи молільні, давала понад двісті мойдорів річно; щодо виправлення моєї частки, то проблем не має бути, бо мій партнер живий і засвідчить мої права, а моє ім'я записане в державному реєстрі; капітан також сказав, що нащадки обох повірників – чемні, чесні й дуже багаті люди, і він гадає, що вони не лише допоможуть мені виправити мою частку, але повідомлять і про чималі кошти в їхній опіці на моєму рахунку за продукцію фарми протягом повірництва їхніх батьків і до подальшого перерозподілу, цебто десь за дванадцять років.
Мене ці відомості трохи занепокоїли і я спитав старого капітана, як сталося, що повірники так порядкували моїм майном, коли він знав, що я уклав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем і т. д..
Він сказав, що це правда, але доказів моєї смерті в нього не було, й тому діяти як заповітний виконавець він не міг до одержання достеменних відомостей, та й опікуватися справами на такій відстані не хотілось, хоча заповіт мій він зареєстрував і до спадщини зголосився; подавши документ про мій стан (мертвого чи живого), він як повірник міг би одразу обійняти посідання "інхеніо" (так називають там кленову цукроварню) і синові, який наразі в Бразилії, зробив би розпорядження. "Але, – вів далі старий, – є для вас і не дуже приємна новина: гадаючи, разом з усіма, що ви загинули, ваш партнер та повірники вирішили порахуватися за ваші статки за перші шість-вісім років, і цю суму я одержав. У той час багато пішло на розбудову, спорудження інхеніо та придбання рабів, – продукція цих вкладень тоді не надолужила, але докладний фінансовий звіт я вам однаково надам.
Через кілька днів після наради з давнім другом він подав мені звіт за перші шість років за підписом партнера й двох комерційних повірників про прибутки плантації, що надходили в товарній формі: тюки тютюну, ящики цукру, ром, патока тощо, тобто ще й продукти цукрового виробництва; звіт показував щорічний приріст зиску, але, як говорилося, через значні видатки зиск спочатку був невеликий, проте старий показав, що винен мені чотириста сімдесят золотих мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п'ятнадцять подвійних тюків тютюну, що загинули під час аварії його корабля, що вертав до Лісабона років через одинадцять після мого від'їзду. Щира душа, він узявся нарікати на неталан, як довелось витратити мої гроші, щоб надолужити втрати й придбати на спілку нове судно. "Але, мій давній друже, – сказав він, – на вас це не відіб'ється, бо, бо щойно повернеться син, ми все відшкодуємо". На цьому слові він витяг старий капшук і дав мені сто шістдесят португальських золотих мойдорів, а як заставну на решту боргу передав титульне право власності на судно, на якому син пішов у рейс до Бразилії, – він з сином мав по чверті паю.
Чесність і доброта діда вельми мене зворушили: я згадав, що він зробив для мене, як підібрав мене в морі та як щедро ставився до мене і яким щирим другом виявився, я ледве втримався від сліз, а тоді поцікавився чи стане його в притузі на таку суму. Він відповів, що, може, буде трохи скрутно, але це мої гроші, і мені вони потрібніші.
Він так ласкаво говорив зі мною, що я ледь стримував сльози, а тоді взяв сто своїх мойдорів, попросив перо й атрамент і написав йому платіжну розписку за них, а решту повернув йому, сказавши, що якщо мені передадуть плантацію, віддам йому й ці гроші (що згодом і виконав), а від купчої на його частку синового судна я відмовляюсь, а якщо буду в скруті, то вже знаю, до кого звертатись, а якщо вдасться владнати все, про що він мені оце розповів, то й поготів мені від нього ні пенні не треба.
Тоді старий спитав, чи допомогти мені зголоситися до прав на плантацію. Я відповів, що сам туди попливу. Капітан сказав, що, звичайно, я можу вирішувати сам, але якщо передумаю, то були й інші шляхи забезпечити право й відразу почати використовувати накопичені кошти, і оскільки в гирлі лісабонської річки[38] стояло судно з фрахтом на Бразилію, він змусив мене записатися до державного реєстру і афідевітом підтвердив, що я живий і що я – та сама особа, яка від самого початку купувала землю до насаджень, а саме під плантацію. Нотар засвідчив цей афідевіт, я склав довіреність, і капітан сказав переслати її з його власноручним листом знайомому крамареві в Бразилії, а мені запропонував зупинитись у нього, доки не прийдуть рахунки.
Виконання моєї довіреності відбувалося майже бездоганно: місяців за сім я одержав чималу паку листів і документів від спадкоємців моїх повірників, тих купців, що від їхньої спілки я й рушав у подорож:
Перше: поточний банківський рахунок на продукцію моєї фарми чи плантації – від підсумкового рахунку, підписаного їхніми батьками й старим португальським капітаном, тобто за шість років; сальдо становило 1174 мойдори.
Друге: звітність ще за чотири роки, протягом яких вони самі порядкували моїм майном, доки уряд не перебрав адміністрування в свої руки, бо це вважалося майном зниклої особи, тобто – офіційно – покійника; вартість плантації постійно зростала й сягла 19 446 крузаду або 3240 мойдорів.
Третє: звітність пріора кляштору Св. Авґустина, котрий одержував прибутки протягом згаданих чотирнадцяти років; не маючи змоги звітувати за витрату грошей на шпиталь, він чесно декларував залишок у 872 мойдори, які й перекаже на мій рахунок, а королівська скарбниця тим часом не відшкодувала нічого.
Був також лист від мого партнера, який щиро віншував мене з поверненням, звітував про зростання маєтку та річну продукцію, скільки він займає скверів[39] або акрів, що вирощується, скільки працює на ній рабів; потім він проставив у листі 22 хрестики[40] як благословіння й зазначив, що стільки ж разів проказав молитву "Аве, Марія" на подяку Пресвятій Діві за те, що я живий, і запрошував мене прибути особисто і обняти посідання, а тим часом розпорядитися, кому передати майно, якщо я не приїду сам, а на завершення листа запевнив мене у щирій дружбі його і його родини й на подарунок надіслав сім ніжних леопардових шкур, привезених, очевидно, його кораблем з Африки, якому пощастило більше, ніж мені.