Оповідаючи про хутір, про хуторські новини, Іван Олексійович коротко переказав про збори фронтовиків, що послали його з Христонею сюди.
Він почав було дізнаватися що і як відбувається в Кам'янській, та в цей час хтось із тих, що сиділи за столом зикнув:
— Зараз, станичники, скаже делегат від робітників-шах-тарів — Сирцов. Прохання — слухати з увагою, а також пильнувати порядку.
Товстогубий, середнього зросту чоловік поправив зачісане догори русяве волосся, заговорив. Ураз, мов урубане, змовкло бджолине гудіння голосів.
З перших же слів його запальної, пристрастю пойнятої промови Григорій і інші відчули силу чужого переконання. Він говорив про зрадницьку політику Каледіна, що штовхає козацтво на боротьбу з робітничою клясою і селянством Росії, про спільність інтересів козаків і робітників, про мету, шо переслідують більшовики, провадячи боротьбу з козацькою контр-революцією.
— Ми простягаємо братерську руку трудовому козацтву і сподіваємося, що в боротьбі з білогвардійською бандою ми знайдемо вірних союзників в особі фронтового козацтва. На фронтах царської війни робітники й козаки разом проливали кров і в війні з рештками буржуазії, що Каледін пригрів їх, ми повинні бути вкупі, — і будемо вкупі. Плече-в-плече ми підемо на бій з тими, хто пригнічував працюючих протягом цілих сторіч, — гримів його трубний голос.
— С-с-с-сучий син! Язви його в нирки! — захоплено шепотів Христоня і так стискував лікоть Григорія, що той морщився.
Іван Олексійович слухав, напівроззявивши рот, від напруження часто мигав, мурмотів:
— Справедливо! Оце — справедливо!
Після Сирцова промовляв, хитаючись, мов осика під вітром, якийсь високий шахтар. Підвівся він, випростався, мов складаний, оглянув багатоокий натовп і довго вичікував, поки потихшає гомін. Був шахтар цей— як баржова. линва: вузлуватий, надійно міцний, сухий, відсвічував зеленим — наче прокупервашений. У порах обличчя його малесенькими, незмивними крапками чорнів вугільний порох, і таким же вугільним блиском жевріли солові, збезбарвлені вічною темрявою і чорними шарами земляної утроби очі. Він мотнув коротким волоссям, помахом стиснутих у кулаки рук — мов кайло всадив.
— Хто на фронті запровадив смертну кару для салдатів? Корнілов! Хто з Каледіним душить нас? — Він! — І зачастив, зайшовся криком: — Козаки! Братці! Братці! Братці! До кого ж ви пристанете? Каледіну кортить, щоб ми кров'ю братерською обпилися. Ні! ні! Не буде по-їхньому. Задавимо, в бога, в темряву мать! Гідрів цих у море втрутимо.
— С-с-сучий сий!.. — роздираючи рота усмішкою, сплес-снув руками Христоня — і не витримав загоготав:
— Справедли-и-во! Всип їм звару!
— Заткнися, Христоне, що ти? Викинуть тебе! — злякався Іван Олексійович.
Лагутін — буканівський козак і перший голова козацького відділу при ВЦВК другого скликання — палив козаків кострубатими, нескладними, але дошкульними словами. Промовляв голова Подтелков, його змінив вродливий, з вусами підстриженими по-англійськи, Щаденко.
— Хто це? — витягуючи граблисту руку, допитувався у Григорія Христоня.
— Щаденко. Командир у більшовиків.
— А це?
— Мандельштам.
— Звідкіля?
— З Москви.
— А ці хто такі? — показував Христоня на групу делегатів воронізького з'їзду.
— Помовч хоч трохи, Христоне.
— Господи боже, та цікаво ж. Ти мені скажи: оцей, що поруч з Подтелковим сидить, довгобразий такий, ві'н — хто?
— Кривошликов, Еланський, з хутора Горбатого. За ним наші — Кудінов, Донецьков.
— Ще раз спитаю... А отой... Та ні... Ондечки крайній, з чубом?
— Єлісєєв... Не знаю, якої станиці. Поруч з ним, здається Дорошев.
Христоня, задоволений, замовк, слухав нового промовця з попередньою непослабною увагою; перший покривав сотні голосів своїм густим октавистим "Справед-ли-во-о-о!"
Після Стехіна, одного з козаків-більшовиків, виступив делегат 44-го полку. Він довго давився вимученими, шарша-вими фразами: скаже слово, мов тавро, поставить у повітрі,— і мовчить, шморгає носом; але козаки слухали його з великим співчутям, коли-не-коли тільки переривали похвальними вигуками. Те, що говорив він, видно, знаходило серед них живий відгук.
— Братця! Треба нашому з'їздові так підійти до цієї серйозної справи, щоб не було народові кривдно і щоб закінчилося воно все. тихо-мирно!—тягнув він, як' заїка.—Я до того кажу, щоб обійтися нам без кривавої війни. І так три роки з половиною скніли в шанцях, а коли, до того сказати, ще доведеться воювати, то козаки втомилися...
— Справедли-во-о-о!..
— Цілком слушно!
— Не хочемо війни.
— Треба договоритися з більшовиками, із Військовим кругом.
— Миром треба, а не абияк... Нічого шараваритися.
Подтелков гатив кулаками стіл—і рев затихав. Знову, торкаючи сибіркову борідку, тягнув делегат 44-го полку:
— Треба нам послати своїх від з'їзду депутатів до Новочеркаську і добром попрохати, щоб добровільці і різні партизани уходили звідси. А більшовикам у нас теж робити нічого. Ми з ворогами трудящого люду сами впораємося. Чужої допомоги нам покищо не треба, а як треба буде,— ми їх тоді попрохаємо призволити поміч нам.
— Та то чи впораємося, чи ні!
— Не до діла така мова!
— Справедли-во-о-о!..
. — Стривай, стривай! Почекай! Чого "справедливо"? Ану, як вони нас заженуть на слизьке, а тоді—проси допомоги. Ні, поки дійдуть книші, так у баби не буде й душі.
— Свою владу треба настановити.
— Курочка в кублі, а яєчко ще... прости господи! От нарід дурний!
Після делеґата 44-го полку сипав заклично-запальні слова Лагутін. Його переривали вигуками. Надійшла пропозиція зробити перерву на десять хвилин, та скоро запала тиша, Подтелков кинув у гаряче загрітий натовп:
— Брати-козаки! Поки ми тут радимось, а вороги трудящого народу не дрімають. Ми всі хочемо, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі, а Каледін — він не так думає. Ми перехопили його наказа про арешт усіх учасників цього з'їзду. Зараз цього наказа зачитають уголос.
Натовп делегатів побрижило хвилювання, коли зачитали наказ Каледіна про арешт членів з'їзду. Знявся галас у сто разів більший, як на якомусь станичному майдані.
— Діло робити, а не розмови розмовляти!
— Тих-х-ше!.. Чшш!..
— Чого там "тихше?" Гати!..
— Лобов! Лобов!.. Скажи їм слово...
— — Почекаємо трошки!..
— Каледін—він не дурний!
Григорій мовчки прислухався, місив очима розметляні голови і руки делегатів і не стерпів, підводячись навшпиньки, загорлав:
— Та нишкніть же, чорти!.. Базар вам тут? Дайте но Под-телкову слово сказати!..
Іван Олексійович зчепився сперечатися з одним з делегатів 8-го полку.
Христоня рикав, відбиваючись від полчанина, що нападав на нього:
— Тут на варті треба, значить, бути! Ти мені... та чого ти брешеш?.. Малашка! Ех, ти, друг-друзяка! Курдюк у нас тонкий — самим упоратися.
Гуркіт голосів затих (так висилений вітер лягає на хвилю пшениці і хилить її додолу), у недозрілу тишу свердлився дівоче-тонкий. голос Кривошликова.
— Геть Каледіна! Хай живе козачий військово-революційний комітет!
Натовп застогнав. У важкий джгут скрутився, шмагаючи вуха, суцільний розкотистий хвальний гук. Кривсйнликов залишився стояти з піднесеною рукою. Пальці на ній, мов листя на черенках, злегка тремтіли. Як тільки, вщухаючи, простерся оглушливий рев, вій так же тонко, заливисто і голосисто, мов на вовка полюючи, гукнув:
— Пропоную, обрати з-поміж себе казачий Військово-рег-волюційний комітет! Йому доручити боротьбу з Каледіним і органі...
— Га-а-а-а-а!.. мов той гарматень вибух крик, уламками посипався зі стелі тиньк. .
Почалися вибори членів ревкому. Незначна частина козаків, якою керував отой делегат 44-го полку, та інші, і далі обстоювала мирне розв'язання конфлікту з військовим урядом, але більшсіть присутніх на з'їзді вже не підтримувала їх; козаки затялися, заслухавши наказ Каледіна про їх арешт, посідали на активному опорі Новочеркаському.
Григорій не дочекався кінця виборів, — його нагло викликали до штабу полку. Уходячи, попрохав Христоню і Івана Олексійовича: '
— Як кінчиться, — ідіть до мене додому. Цікаво — хто пройде в члени.
Іван Олексійович повернувся вночі.
— Подтелков—голова, Кривошликов—секретар.—На порозі заявив він. .
— Члени ?
— Там і Лагутін. Іван, і Головачев, Мінаев, Кудинов, ще якісь.
— А Христан де ж? — спитав Григорій.
— Він з козаками пішов кам'янські власті заарештовувати. Розпалився козак, плюнь на нього, — зашкварчить. Біда!
Хрйстоня повернувся на світанку. Довго сопів, розбуваю-чись, мурмотів щось півголосом. Григорій засвітив лямпу,— побачив на побурілому обличчі його кров і стрільний дряпак вище лоба.
— Хто це тебе?.. Завинути?!.. Я зараз!.. Почекай, ось бишг знайду,—скочив з ліліжа, розшукав марлю і бинт.
— Засохне, як на собаці, — бурчав Хрйстоня. — Це мене, значить військовий начальник скоблинув з нагана. Прийшли до нього, як гості, з парадного, а він зачав боронитися. ІЦе' одного козака поранив. Хотів душу з нього, значить, вийняти: подивитися, яка вона з себе офіцерська душа, — козаки не звеліли, а то б я його помацав... Мацнув би що й пальці знати було б!
IX.
Другого дня до Кам'янської прибув, з наказу Каледіна, 10-й Донський козацький полк, щоб заарештувати всіх учасників з'їзду і обеззброїти найреволюційніші козацькі частини.
На станції під той час був мітинґ. Величезний натовп козаків вирував, по різному реагуючи на промову якогось промовця-латиша.
Полк, висівши, пристав до мітингу. Як один росляві, вилощені гундоровці, з котрих наполовину складалися кадри полку, змішалися з козаками інших полків. В настрої їх одразу ж стався різкий злам. На наказ командира полку виконати загад Каледіна, козаки відповіли відмовою. Серед них почався заколот, у наслідок підсиленої агітації, яку розгорнули прибічники більшовиків.
А тим часом Кам'янську трусила прифронтова пропасниця: нашвидку збиті загони козаків висилали займати і закріпляти захоплені станції, часто вирушали ешельони, що йшли в напрямку Звірево-Лиха. В частинах ішли перевибори командного складу. Нишком виїздили з Кам'янської козаки, що не бажали війни. З запізненням з'являлися деле* Гати від хуторів і станиць. На вулицях помічався небувало жвавий рух.
13-го січня до Кам'яиської прибула для переговорів делегація від Донського уряду в складі голови Військового Кругу Агеєва, членів Кругу: Светозарова, Уланова, Карєва, Бажелова, і військового осавула Кушнарьова.
Коло вокзалу зустрів їх густий натовп народу.