Коханець леді Чатерлей

Трохи сповільнила ходу, адже робота виявилася навдивовиж важкою.

— Гей! Повільніше! — сказав їй збоку чоловік з легкою усмішкою в очах.

— Ви точно не поранилися? — запитала вона з притиском.

Він кивнув. Вона подивилася на його невелику, коротку живу руку, темну від сонця. Ця рука пестила її. Вона ніколи не помічала її раніше. Здається, вона така ж спокійна, як і він сам, з дивним внутрішнім спокоєм, який викликав у ній бажання стиснути її, ніби щось недосяжне. Раптом уся її душа полинула до нього: він був такий мовчазний і недосяжний! І він відчув, як його члени оживають. Штовхаючи крісло лівою рукою, він поклав праву на її кругле біле зап'ястя, обхопив його ніжно, лагідно. І відживлююче полум'я сили пройшло вниз по його спині й стегнах. А вона раптом нахилилась і поцілувала його руку. Тим часом прямо перед ними стояла лискуча й непорушна Кліфордова потилиця.

На вершині пагорба вони відпочили, і Коні з радістю пішла далі. У неї були колись хвилинні мрії про дружбу між цими двома мужчинами — один — чоловік, другий — батько її дитини. Тепер вона бачила цілковиту абсурдність цих мрій. Чоловіки виявилися такими несумісними, як вогонь і вода. Вони взаємно знищували один одного. І вперше вона збагнула, що за дивна, незбагненна штука ненависть. Вперше вона свідомо й цілеспрямовано ненавиділа Кліфорда жагучою ненавистю, так наче його варто було стерти з лиця землі. І дивно, яку волю й повноту життя принесло це почуття — ненависті до нього і повного усвідомлення своєї ненависті. "Тепер, коли я ненавиджу його, мені вже не треба далі жити з ним", — така думка промайнула в її голові.

На рівному лісник міг штовхати крісло сам. Щоб показати своє цілковите самовладання, Кліфорд завів з нею пусту розмову — про тітку Єву, яка перебувала в Дьєпі, про сера Малколма, котрий питав у листі, чи Коні поїде з ним до Венеції його маленьким авто чи поїздом з Гілдою.

— Мені краще їхати поїздом, — сказала Коні. — Я не люблю довгі автомобільні переїзди, особливо, коли пилюка. Та спитаю, що думає Гілда.

— Вона захоче їхати власною машиною і взяти тебе з собою, — сказав він.

— Мабуть!.. Тут мушу допомогти. Ти навіть не уявляєш, яке важке це крісло.

Вона обійшла крісло й пішла пліч-о-пліч з лісником, штовхаючи крісло нагору рожевою стежкою, їй було байдуже, що хтось міг побачити.

— Чому б не гукнути Філда? Я б зачекав. Ця робота якраз йому під силу, — сказав Кліфорд.

— Уже близько, — відповіла вона, засапавшись.

Однак обоє — і вона, і Мелорз, дійшовши нагору, витерли піт з обличчя. Дивно, але спільна робота зблизила їх значно більше, ніж усе, що було раніше.

— Дуже вам вдячний, Мелорзе, — сказав Кліфорд біля дверей будинку. — Треба поставити інший мотор, та й усе. Чи не зайшли б ви до кухні пообідати? Здається, вже час.

— Дякую, сер Кліфорд. Сьогодні я йду до матері на обід — неділя.

— Як вам завгодно.

Мелорз рвучко надягнув плащ, глянув на Коні, віддав честь і пішов. Коні, розлючена, піднялася нагору.

За ланчем вона не могла втриматися.

— Кліфорде, чому ти так гидко неделікатний? — сказала вона йому.

— До кого?

— До лісника! Якщо це, по-твоєму, називається правлячими класами, то мені жаль тебе.

— Чому?

— Чоловік хворів і ще не видужав! Даю слово, якби я належала до службових класів, ти б у мене почекав з цією службою. Ти б у мене посвистів.

— Цілком вірю.

— Якби він сидів у кріслі з паралізованими ногами і поводився так, як ти, що б ти зробив для нього?

— Люба моя євангелістко, твоє змішування людей і особистостей свідчить про поганий смак.

— А твоє бридке стерильне бажання загального співчуття свідчить про найгірший смак, який тільки можна уявити. Noblesse oblige!^[31] Ти і твій правлячий клас!

— І до чого ж воно мене має зобов'язувати? Мати купу необов'язкових почуттів до наглядача за моєю дичиною? Відмовляюся. Залишаю усе це для моєї євангелістки.

— Так, наче він не така ж сама людина, як ти, слово честі!

— І на додачу наглядач за моєю дичиною, і я плачу йому два фунти на тиждень і даю йому житло.

— Платиш йому! За що, на твою думку, ти йому платиш своїми двома фунтами на тиждень і житлом?

— За його службу.

— Ба! Я б тобі порадила залишити собі свої два фунти на тиждень разом з будинком.

— Ймовірно, він би не відмовився від цього, та не може собі дозволити таку розкіш!

— Ти і керівництво! — сказала вона. — Не тішся, ти не керуєш. У тебе просто грошей більше, ніж тобі належиться, і ти примушуєш людей працювати на себе за два фунти на тиждень чи загрожуєш їм голодом. Керуєш! Що ти маєш з цього керівництва? Ти ж безсилий! Тільки лякаєш своїми грішми, наче якийсь єврей чи Шібер!

— Ви розмовляєте дуже вишуканою мовою, леді Чатерлей!

— Запевняю тебе, ти так само був дуже вишуканий там, у лісі. Мені стало соромно за тебе. Так, мій батько в десять разів людяніший за тебе, джентльмена!

Він простягнув руку і дзвінком викликав місіс Болтон. Однак пожовк від люті.

Вона пішла нагору до своєї кімнати, приговорюючи до себе: "І такий купує людей! Ну, мене він не купить, тому нічого залишатися з ним. Не джентльмен, а тухла риба, з його целулоїдною душею! І яке ошуканство, усі ці їхні манери, і ця глузлива задума, і вишуканість. У них стільки ж почуттів, скільки в целулоїдної ляльки".

Вона обмірковувала свій план на цю ніч і вирішила викинути Кліфорда з голови. Не хотілося ненавидіти його. Не хотілося зв'язувати себе з ним жодним почуттям. Не хотілося, щоб він знав про неї будь-що і, особливо, щоб він знав про її почуття до лісника. Це давні чвари з приводу її ставлення до слуг. Він вважав її надто фамільярною, вона вважала, що він по-дурному нечулий, непробивний, мов каучук, коли йшлося про інших.

В обідній час вона спокійно зійшла вниз у своїй звичній витриманій манері. Він був усе ще жовтий; у нього заболіла печінка, а напад печінки завжди вибивав його із звичної колії. Він читав французьку книжку.

— Ти коли-небудь читала Пруста? — запитав він її.

— Пробувала, але він наганяє на мене нудьгу.

— Він справді екстраординарний.

— Можливо! Та він навіває на мене нудьгу, вся ця ускладненість! У нього немає почуттів, а тільки потоки слів про почуття. Я втомлююся від самовдоволеного розумування.

— Ти віддаєш перевагу самовдоволеній тваринній бадьорості?

— Можливо! Але можна знайти й дещо, позбавлене самовдоволеності.

— Ну, а я люблю витонченість Пруста і його ґречну анархію.

— Від такого можна вмерти, справді.

— Це — слова моєї маленької євангелістки-дружини.

Знову, знову те ж саме! Та вона не могла стриматись від суперечки. Він сидів, наче кістяк, і гнітив її своєю холодною сірою волею кістяка. Вона майже відчувала, як її стискає і притискає до клітки своїх ребер кістяк. Та він також був при зброї, і вона його трохи боялася.

Вона якнайскоріше піднялася нагору і доволі швидко лягла спати. Та о пів на десяту встала і вийшла послухати. Ні звуку. Накинула халат і спустилася вниз. Кліфорд та місіс Болтон грали в карти на гроші. Мабуть, засидяться до півночі.

Коні повернулася до своєї кімнати, кинула піжаму на пожмакане ліжко, вдягла тонку сукню для тенісу, а на неї — ще одну вовняну денну сукню, взула гумові тенісні капці, накинула легкого плаща. І готова. Якщо хтось зустрінеться, вона просто вийшла на пару хвилин. А зранку, коли повертатиметься, вона просто вийшла прогулятися по росі, що доволі часто траплялося до сніданку. Щодо всього іншого, єдина небезпека — що протягом ночі хтось може зайти до неї в кімнату. Та це малоймовірно — менше одного шансу на сотню.

Бетс ще не замикав. Він зачиняв будинок о десятій годині і відчиняв о сьомій ранку. Вона вислизнула тихо й непомітно. Світила половинка місяця, достатня, щоб у світі було трохи світла, але недостатня, щоб помітити постать у темно-сірому плащі. Вона швидко йшла парком, але не з трепетом, який передує таємному побаченню, а із злістю й викликом, що пекли її серце. З таким серцем не варто йти на любовну зустріч. Але ã la guerre!^[32]

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Як добре, що ти рано, — він сказав з темряви. — Все гаразд?

— Без жодних труднощів.

Він тихо зачинив за нею хвіртку і спрямував на землю промінь світла, виявилося, що бліді квіти ще не закрилися на ніч. Вони пішли окремо, в мовчанні.

— Ви справді не поранилися сьогодні вранці тим кріслом? — запитала вона.

— Ні, ні!

— Ота пневмонія, як вона на вас вплинула?

— Та ніяк! Серце трохи ослабло і легені втратили пружність. Та це завжди так.

— І вам не можна перенапружуватися фізично?

— Не часто.

Вона брела далі в злому мовчанні.

— Ви ненавидите Кліфорда? — запитала нарешті.

— Ненавиджу? Ні! Надто багато я зустрічав таких, як він, щоб дратуватися ненавистю до нього. Я заздалегідь знаю, що такі, як він, мені байдужі, і край.

— Що значить такі, як він?

— Нє, ти ж знаєш краще за мене. Такі собі моложаві джентльмени, трохи схожі на жінок, і без яєць.

— Яких яєць?

— Чоловічих!

Вона обдумувала його слова.

— Але хіба ж у цьому справа? — запитала трохи збентежено.

— На дурня кажуть, що він не має мозку, на скнару — що він не має серця, на боягуза — що не має живота. Та коли чоловікові бракує того гарячого, дикого мужського шматка, кажуть — у нього немає яєць. Він ніби євнух кастрований.

Вона й це обдумала.

— І Кліфорд кастрований? — запитала вона.

— Кастрований і тому сварливий, як усі такі типи, коли наступаєш їм на мозоль.

— І ви думаєте, що ви не кастрований?

— Мабуть, не зовсім.

Нарешті вона здалеку запримітила жовте світло. І завмерла на місці.

— Там світло! — сказала вона.

— Я завжди залишаю в хаті світло, — сказав він.

Вона знову пішла поруч з ним, не торкаючись до нього і думаючи, чому взагалі вона йде з ним.

Він відчинив, вони зайшли, і він замкнув двері. Наче в тюрму, подумала вона! Коло червоного вогнища свистів чайник, на столі стояли чашки.

Вона сіла на дерев'яне крісло біля вогню. Після лісової прохолоди було тепло.

— Я скину туфлі, вони мокрі, — сказала вона.

Вона сиділа, поклавши ноги в панчохах на гарну сталеву решітку каміна.