Якщо засланці могли вільно пересуватися, то чому вони не їдуть у ті країни, де їм жилося б краще. Що стає їм на заваді?
Моє здивування, проте, щезло, коли я запитав про це згаданого вельможу про причини, що заважають їм робити такі спроби. "По-перше, зважте, сер, – сказав він мені, – на те, де ми перебуваємо, і, по-друге, на становище і склад засланців. Ми оточені бар'єрами міцнішими, ніж ґрати і замки: з півночі – океан, не придатний для навіґації і суден, і човнів, тож коли і є на чому, не відомо, куди плисти. З інших трьох сторін на тисячі миль – володіння царя, де всі шляхи непрохідні, за винятком казенних, а в містечках скрізь царські залоги, і проїхати повз них непомітно чи обминути їх неможливо, тому в цьому напрямі всі намагання марні".
Я відразу замовк, бо зрозумів, що таке ув'язнення, таке ж надійно, як і в московському кремлі, однак мені спало на думку, що я міг би посприяти звільненню цієї чудової людини і доклав би до цього всіх зусиль. Якось при нагоді, ввечері, я поділився з ним своїми думками. Я сказав, що міг би вивезти його з собою, бо варти в нього нема, до того ж я прямую не до Москви, а до Архангельська, при чому йду в каравані й тому можу не зупинятися в станційних містах, а розташовуватися табором, де завгодно, – так ми легко доберемося до Архангельська, де я зараз же посаджу його на англійське або голландське судно і ми в безпеці попливемо разом. Всі дорожні витрати я візьму на себе, поки він не отримає можливості утримувати себе сам.
Він слухав і пильно дивився на мене, і я бачив за виразом обличчя, що мої слова збентежили його; він то червонів, то бліднув, очі блищали, серце тріпотало, навіть не одразу зміг зібрати думки докупи, коли я скінчив, а тоді, по павзі, обійняв мене й сказав: "Отаке нам, беззахисним істотам, випадає щастя, що навіть найбільші вияви дружби перетворюються для нас на пастки, і ми спокушуємо один одного!"Любий друже, – сказав він, – ваша пропозиція настільки щира, люб'язна, безкорислива і настільки мені вигідна, що я, при всій своїй обізнаності зі світом, водночас і вкрай здивований і розумію, чим я вам зобов'язаний. Але схоже, що ви прийняли за щиру правду мої заяви про зневагу до світу? Ви від душі вважаєте, буцім мій талан вивищив мене понад усіма світськими справами? Повірили, ніби не схочу повернутися, якщо мене покличуть посісти колишнє становище при дворі, якщо я знову буду в милості у мого повелителя царя? Скажіть, друже, ви вважаєте мене чесною людиною чи хвальком і лицеміром?" Князь замовк, ніби чекав на мою відповідь, але незабаром я збагнув, що через бороття в душі він не може мовити ні слова. Щиро кажучи, я був вражений усім цим і його словами та ще раз спробував переконати його повернути собі свободу; сказав, що він має розглядати мою пропозицію, як на двері, що відкриваються йому небом для звільнення, як на поклик провидіння зарадити собі самому й жити на пожиток світові.
Тим часом він отямився і з запалом відповів: "Чи впевнені ви, сер, що це поклик неба, а не підступ іншої сили? Райдужний образ талану як вибавлення може насправді виявитися пасткою і шляхом до загибелі? Тут ніщо не спокушує мене повернутися до колишньої жалюгідної величі. А раптом там оживе і проросте насіння гордоти, шанолюбства, корисливості й розкоші, що завжди є в нашому єстві, вони полонять мене й тоді щасливий в'язень, який плекає в собі вільну душу, виявиться жалюгідним рабом почуттєвості, попри надану йому свободу. Сер, дозвольте мені залишитися в благословенній неволі, що боронить мене від злочинів життя, не спонукайте мене купити з'яву волі ціною свободи мого розуму та майбутнього щастя, котрого я нині прагну, але наразі міг би й втратити. Я звичайна людина з плоті й крові, схильна до поривань та пристрастей, тож не будьте одночасно моїм другом і моїм спокусником!"
Якщо спершу я дивувався, то тепер мені одібрало мову, і я тільки мовчки дивився та чудувався. Від напруженої душевної боротьби його зросило потом, хоча надворі був лютий мороз. Я бачив, що йому треба зібрати думки докупи, і запропонував подумати над моєю пропозицією і пішов до своєї кімнати.
Години за дві я почув, як хтось ходить біля моїх дверей і хотів був відкрити їх, аж князь відкрив сам: "Любий друже, – сказав він, – ви майже переконали мене, але я звертаю на своє: не гнівайтесь, що я відхилив вашу пропозицію, я дуже зворушений вашою великодушністю і гречно дякую, але водночас мені вдалося здобути перемогу над самим собою".
"Мілорде, – запитав я його, – невже ви підете проти волі неба?" "Сер, – відповів він, – якби неба було завгодно, воно б вселило мені бажання виїхати, натомість я переконаний, що небо каже мені відхилити пропозицію, і я вельми вдоволений, що, розлучаючись зі мною, ви залишаєте мене чесною людиною, хоч і не вільною".
Мені залишалося тільки підкоритися і заявити, що мною керували найкращі наміри бажання допомогти. Він розчулено обійняв мене і запевнив, що він у цьому не сумнівався; потім він подарував мені соболине хутро – надто щедрий дарунок для людини в його становищі, і я хотів був відмовитися, але князь наполіг.
Наступного ранку я послав князеві через свого слугу трохи чаю, два сувої китайського адамашку, чотири невеличких зливки японського золота вагою понад шість унцій, що не рівня такому хутру, бо соболі в Англії коштували близько 200 фунтів. Він прийняв чай, сувій адамашку і один зливок, на якому було цікаве японська карбування, що здалось йому раритетним, але від інших подарунків відмовився і передав через слугу, що хотів би поговорити зі мною.
Коли я прийшов до нього, він висловив надію, що після вчорашньої розмови я більше не спонукатиму його до від'їзду; але оскільки я зробив йому великодушну пропозицію, то чи не виявлю я таку саме ласкавість до іншої небайдужої йому особи. Я відповів, що не можу обіцяти те саме іншому, бо саме його я вельми шанував і радий був би допомогти звільнитися. Однак я маю усе зважити, якщо він назве цю особу. Князь сказав, що йдеться про його сина, якого я, щоправда, не бачив, але який теж перебуває на засланні за 200 миль звідси, по інший бік Обі, – якщо я погоджусь, він пошле за ним.
Я відразу погодився, але дав до зрозуміння, що роблю це лише з поваги до нього, але оскільки він відмовився, то я зроблю все можливе для сина. Наступного ж дня він послав по сина, і днів за двадцять той приїхав з посланцем, п'ятьма або шістьма кіньми, навантаженими дорогим хутром, що коштувало грубі гроші. Слуги повели коней в місто, залишивши молодого пана на деякій відстані, і той прийшов до нас incognito вночі, батько познайомив його зі мною, і ми разом обговорили подробиці подорожі й потрібного забезпечення.
Я закупив багато соболів, чорнобурок, горностаїв та іншого дорогого хутра коштом свого китайського краму, передусім гвоздики й мушкатного горіха, що частину їхніх запасів я продав тут, а частину – в Архангельську за вищу ціну, ніж я міг би продати Лондоні. Мій партнер, котрого завжди більше цікавив зиск, зрадів і не шкодував про довгу стоянку і справи в Тобольську.
На початку червня ми покинули цей загумінок, про який, либонь, і не чули в світі, бо лежить він осторонь торговельних шляхів. Караван наш змалів: залишилось моїх тридцять двоє коней і верблюдів, хоча насправді одинадцятеро з них належали моєму новому супутнику. Звичайно, знадобилося більше слуг, а молодий чоловік виконував роль мого стюарда. Не знаю, за яке цабе брали мене росіяни, але мені то все байдуже. Попереду – пустеля, найбільша і найважча для людей з усіх, що ми досі подолали. Найважча, бо дорога то просідала, то ставала вибоїста, , – може тому не було тут ні татар, ні інших грабіжників. Нам також казали, буцім на цьому березі Обі вони взагалі рідко бувають, але ми переконалися в протилежному.
Молодий пан мав відданого слугу-сибіряка, який досконало знав місцевість і вів нас околясом найголовніших міст і селищ на великому тракті, як от Тюмень, Солікамськ тощо, бо тамтешні залоги московітів вельми прискіпливі до подорожувальників і роблять обшуки, аби засланці не тікали назад у Московію. А що йшли ми околясом, пустелею, доводилось таборувати в наметах, а не ночувати в міських квартирах. Незабаром молодий пан це зрозумів і, не бажаючи завдавати нам клопоту, наполіг, щоб ми заходили в міста, а сам зупинявся зі слугою в лісі, а потім знову приєднувався до нас в умовленому місці.
Нарешті, переправившись через Каму, яка в тих місцях розмежовує Європу і Азію, ми вступили в Європу, і першим містом став Солікамськ, тобто велике місто на березі Ками. Ми думали побачити тут інший народ, що має інші звичаї, інший одяг, іншу реліґію, інші заняття, але помилилися; нам належало пройти ще одну велику пустелю, яка тягнулася 200, а в інших місцях сімсот миль, – ця страхітлива місцина мало чим відрізнялася від монгольської Татарії. Населення – здебільшого погани, трохи кращі за американських дикунів. у домівках і містах повно бовванів, триб життя – варварський, за винятком міст і прилеглих сіл, де жили, як вони це називають, християни грецького обряду, але реліґія їх перемішана зі стількома марновірствами, що її легко переплутати з ворожбитством і відьомством.
Коли ми їхали лісом (коли, здавалося, всі небезпеки позаду), нас ледве не пограбував і повбивав загін злодіїв; хтозна, з якого вони краю, – банди остяків, приблукалі татари з обськими бережанами чи сибірські мисливці на соболів, – але було їх душ сорок п'ять, усі верхи, озброєні луками та стрілами. Вони двічі під'їздили на відстань двох пострілів з мушкету і мовчки оточували нас. Відтак стали поперек шляху, а ми – шістнадцять осіб – вишикувалися шерегою перед верблюдами та послали слугу-сибіряка подивитися, що це за люди. У цьому був зацікавлений передусім молодий пан, бо гадав, що це погоня за ним. Слуга під'їхав до вершників з білим прапором і гукнув до них, але попри те, що сибіряк говорив на кількома тубільними мовами, чи радше діалектами, він не второпав ні слова з їхньої відповіді. Збагнув тільки за жестами, що вони остерігають його не наближатися, і з цим слуга повернувся назад. Він сказав нам, що, висновуючи за одягом, це татари з калмицьких або черкеських орд і що в пустелі їх може бути ще більше, хоча він ніколи не чув, щоб вони заходили так далеко на північ.
Маловтішна ситуація, але нема ради.