Ще й тепер деякі убиті на самому краю ями тримають у стлілих руках лопату і дивляться на неї глибокими чорними очодолами. У землі вже стільки трупів, що після обвалів виходять наяв цілі хащі ніг, напіводягнених кістяків, купи черепів, що валяються на стіні, немов порцелянові чаші.
Тут, у надрах землі, лежить кілька шарів трупів; подекуди гарматні повиривали найдавніші з них і кинули на нові. Дно яру геть усе загачено уламками зброї, клаптями білизни, залишками начиння. Ми ступаємо по уламках гарматнів, залізного брухту, по шматках хліба і навіть сухарях, м що повипадали з мішків і ще не розкисли від дощу; миски, бляшанки від консервів, каски пробиті кулями і скидаються на шумівки усякого штибу, а вцілілі вивернуті наколи подірчені.
У цьому видолинкові шанці схожі на сейсмічні розколини, і здається, немов на руїнах після землетрусу вивернуто цілі вози всякої всячини. А там, де немає мерців, сама земля стала трупом.
Біля звороту покрученого рову ми —переходимо через міжнародний хід, що все ще мерехтить строкатим шматтям; безладні купи пошматованого лахміття надають цій траншеї вигляду забитої істоти. Вздовж усього ходу аж до земляної барикади-перегорожі навалені німецькі трупи; вони переплелись, вони звиваються, немов потоки засуджених грішників у пеклі; деякі висовуються з брудних печер серед неймовірного нагромадження колод, мотузів, залізних ліан, плотів і щитів. На цій барикаді видно труп; його встромлено правцем у купу інших трупів, там же, але в зловісній пустці, нахильцем стоїть інший; все разом це нагадує великий уламок колеса, загрузлого в намулі, одірване крило вітряка; і серед усього цього розгардіяшу, серед бруду й гнильних тіл валяються образки, листівки, набожні книжечки, летючки з молитвами, віддруковані готичним шрифтом; усе це випало з роздертих кишень. Ці папірці, помережані словами, здавалося, оздобили тисячами білих квітів брехні й яловості ці зачумлені береги, цю долинузаглади.
Я шукаю, де б зручніше пройти і провести Жозефа; йому йти стає дедалі важче; він почуває, що біль шириться по всьому тілі. Я підтримую його, він уже ні на що не дивиться, а я дивлюся на цю руїну.
Спираючись на розколені дошки розбитої вартівні, сидить фельдфебель. Під оком у нього маленька дірочка, удар багнета в лице приштрикнув його до цих дощок. Перед ним сидить якийсь чоловік, поклавши лікті на ‘коліна, підперши кулаками шию, в нього стята вся покришка черепу: це схоже на розбите рідке яйце. Поруч них, як страшний вартовий, стоїть півчоловіка; чоловік розколотий, розтятий навпіл від черепа до Ta3á; він прихилився до земляної стіни; невідомо, куди поділася друга половина цього паколу; око зависло вгорі; синюваті тельбухи спіраллю обкрутилися навколо єдиної ноги.
Ми наступаємо на погнуті, викривлені, покручені французькі багнети, вкриті згуслою кров'ю.
Крізь вилім насипу видно дно, там стоять навколішках, ніби кого благаючи, трупи солдатів прусської гвардії; у них на спинах попробивано криваві дірки. З купи цих трупів витягли з краю тіло величезного стрільця-сенегальця; він захолов у тій позі, в якій його спіткала смерть; сцрутився, хоче опертися на порожнечі, вчепився за неї ногами й пильно дивиться на зап'ястки своїх рук, що їх відтяла граната (певне, вибухнула в його руках), все обличчя йому ворушиться, кишить хробаками, наче він їх жує.
— Отут,—каже нам перехожий альпійський стрілець, — боші хотіли утяти штуку: вони викинули білий прапор, та їм довелося мати до діла з "арапами", і цей номер не пройшов... A-а, онде і білий прапор, з нього й скористалася ця погань!
Він підбирає з землі і струшує довге держално; білий квадратовий клапоть невинно розгортається. 1
Уздовж сплюндрованого ходу сунуть люди з лопатами, їм наказано засипати шанці, щоб тут же поховати всіх мерців. Отже, ці трудівники в касках доконають справу правосуддя: вони повернуть полям їхній звичайний вигляд, засиплють землею рови, вже до половини завалені трупом загарбників.
* * *
По той бік переходу мене озивають: там, спершись на пакіл, сидить чоловік на землі. Це дядько Рамюр. З-під розстебнутої шинелі й куртки на його грудях видно бинти.
— Санітари мене перев'язали,— каже він глухим голосом,— але не зможуть винести мене звідси раніш вечора. Я знаю, що можу померти щохвилини.
Він похитує головою і прохає:
— Побудь трошки зі мною.
Він збурений. Сльози капають у нього з очей. Він простягає до мене руку і затримує мене.
Йому хочеться багато чого сказати мені, майже висповідатися.
— Перед війною я був чесною людиною,— мовить він, ковтаючи сльози.— Я працював з ранку до вечора, щоб прогодувати сім'ю. А ось я прийшов сюди убивати бошів... Аі тепер мене самого вбили... Послухай, послухай, послухай, не йди, вислухай мене...
— Мені треба відвести Жозефа, він ледве стоїть. Я вернуся.
Рамюр зводить на Жозефа заплакані очі.
— Як? Він не тільки живий, але ще й поранений! Врятований від смерті! A-а, щастить же деяким жінкам і дітям. Ну, добре, проводь його і повертайся... Можливо, я дочекаюся ще тебе...
Тепер треба видряпатись на другий схил яру. Ми вступаємо в безформну знівечену заглибину старого проходу 97.
Раптом повітря прорізує скажений свист. Над нами пролітає цілий шквал шрапнелі... В надрах бурих хмар висявають і розсипаються страшним дощем аероліти. Постріли гримлять, злітають у небо, розкидають горби і виривають із нього старі кістки світу. І громові пожежі спалахують по всій лінії.
Знову починається заслонний огонь.
Ми, як діти, кричимо:
— Годі! Годі!
У цій запеклості смертодайних машин, механічній загладі, що переслідує пас усюди, є щось надприродне. Я тримаю Жозефа за руку; він озирається, дивиться на зливу вибухів, як зацькований збезумілий звір, і тільки мурмоче: 1 •
— Як? Знову? Отже, ще не скінчилось? Ми вже усякого , надивилися, всякого натерпілися!.. І ось починається знову! Таж ні, ні!
Задихаючись, він падає навколішки, оглядається з безсилою зненавистю і повторює:
— Значить, цьому ніколи не буде кінця, ніколи!
Я беру його за руку, підводжу.
— Ходімо, для тебе це незабаром скінчиться!
* * *
Тут, перш ніж рушити далі, доведеться почекати. Я хочу піти до смертенного Рамюра; він мене чекає. Але за мене чіпляється Жозеф, і до того ж коло того місця, де я залишив пораненого, я помічаю якусь метушню. Я здогадуюсь: тепер уже не треба туди йти.
Дно яру, де ми тулимося один до одного під цією бурею, здригається, і з кожним випалом відчувається глухий самум гарматнів. Але,в цій заглибині нам майже не загрожує небезпека. З першим перепочинком, люди, що пережидали, як і ми, відокремлюються від нас, ідуть нагору: це санітари; вони через величезну силу видираються й несуть тіла, нагадуючи завзятих мурах, збиваних піщинками; інші йдуть парами чи одинцем: це поранені або зв'язківці.
— Ходім,— каже. Жозеф, зігнувшись, міряючи поглядом схил, останній шмат його болізної дороги.
Тут дерева: лава пообдираних стовбурів верб, деякі здаються широкі, пласкі; інші — зяють, ніби поставлені сторч вищерені труни. Усе навкруги розгрузле, сплюндроване: горби, провалля й похмурі косогори, як ніби сюди ринули всі громові хмари. А над чорною спустошеною землею вимальовується бурелом; тьмяно зблискує брунатне з молочними жилками небо, схоже на онікс.
Біля отвору ходу* 97 лежить упоперек дуб; усе його здорове тіло покривлене й потрощене.
Прохід затулено трупом. Голова й ноги застрягли в землі. Каламутна вода, струмуючи по дну, вкрила тулуб пісковим холодцем. Під цим мокрим саваном випинаються груди й живіт, прикриті сорочкою.
Ми перестрибуємо через цей останок, крижаний, липкий і прозорий, немов черево ящірки; це важко: грунт пухкий і слизький. Ми ледве плентаємось далі, хапаючись руками за насип і вимазуючи їх до ліктя.
В цю хвилину над нами лунає пекельний свист. Ми пригинаємось, як комиш. У повітрі вибухає шрапнель; нас проголомшує, засліплює, повиває чорним свистючим димом. Перед нами солдат сплескує руками й западає в якусь безодню. Зойки знімаються й падають, немов уламки. Вітер зриває з землі чорну заслону й відкидає в небо; видно, як санітари ставлять ноші, біжать до місця вибуху й підіймають щось нерухоме. Я згадую ту незабутню ніч, коли мій брат по зброї Потерло, який ніколи не втрачав надії, розкинув руки і, здавалося, полетів у полум'я.
Нарешті ми видираємося на гору; розгортається моторошне видовисько: на вітрі поранений, вітер хитає його, але він стоїть, ніби вкопаний. Піднятий каптур майорить; обличчя судомно посіпується, рот широко роззявлений; поранений харчить, і ми проходимо повз це кричуще дерево.
* * *
Ми дісталися нашої колишньої передової лінії, звідки ми рушали в атаку. Ми сіли на сходи для стрільби і притулились до виступів, що їх вирили в останню хвилину сапери перед нашим наступом. Проходить роверист Евтерп і вітається з нами. Потім знову вертається і витягає з чохли конверта, що його ріжок вилазив звідти д здавався білим галуном.
— Це ти береш листи покійного Біке? — запитує мене Евтерп.
— Так.
. —Ось його лист; він повернувся назад. Адреси не розбереш.
Конверт, очевидячки, лежав в пачці зверху, попав під дощ, і тепер уже серед фіолетових плям не можна прочитати адреси. Тільйи в куточку заціліла адреса того, хто писав. Я обережно витягаю листа: "Люба мамо..."
— A-а, пригадую!..
Біке лежить просто неба в тій самій траншеї, де ми —зараз перепочиваємо. Він написав цього листа недавно, на постої в Гошен-Ляббе, осяйного пишного дня; він відповідав на листа матері, котра тоді турбувалась даремно і розсмішила цим сина.
"Ти гадаєш, мені холодно, я мокну під дощем, наражаюся на небезпеку. Нічого подібного! Навпаки. Все це кінчилося. Тепер гаряче, ми вмиваємось потом; робити нам нема чого, ми тиняємося й гріємося на сонечку. Мені було смішно читати твого листа..."
Я кладу цього листа в пожмаканий, витріпаний конверт; коли б не випадковість, стара селянка по новій іронії долі прочитали б ці стрічки саме тоді, коли від тіла її сина під крижаною бурею залишилась тільки пригорща мокрого попелу, що спливає темним струмочком по схилу траншеї.
Жозеф відкинув голову. Раптом його очі заплющуються; він важко дихає.
— Одваги! — кажу я.
Він розплющує очі.
— Ех! Не мені треба це говорити! — відказує він.— Подивіться ось на тих! Вони повертаються туди, і ви теж скоро вернетесь.