Люди розходилися по домівках, жваво обговорюючи подію. Оскар вів на ремінці кабанчика. Тепер він видавався дуже гарно вихованим.
Я плівся поруч.
Мені здавалося, що Оскар ось-ось накинеться на мене з лайкою. Тепер я був майже певен, що ми зробили неправильно, взявши свиню додому. Оскар, мабуть, був такої самої думки.
— Слухай,— почав я.
— Мовчи! — буркнув він якимсь не своїм голосом. Тут я помітив, що він чомусь затамував подих, а сам став схожий на надуту повітряну кулю, яка ось-ось має лопнути. Він затулив рота рукою, щоки в нього надулися, мов у сурмача в оркестрі.
Тільки-но мц трохи відійшли від хвіртки, тут і почалося! Оскар зареготав!..
Він реготав і від реготу спершу зігнувся навпіл, а потім сів край канави. Сльози котилися в нього по обличчю, живіт витанцьовував так, наче всередині сиділо кенгуреня. Той регіт був такий шалений, що линув високо під хмари, лунав по всій Гроюнзі, мов запах бузку та черемшини. А Оскар сидів, підвівши обличчя до неба, і заходився сміхом.
Я теж засміявся.
Люди, що йшли додому, спинялися посеред дороги і починали реготати й собі. Вся Гроюнга виповнилась одним великим сміхом.
4
То востаннє я чув його сміх, Оскарів сміх.
Свиня зайняла своє звичайне місце в свинарнику. Приблуда теж повернувся додому, пролежавши в лікарні три тижні. Кілька разів я провідував його, і щоразу він ставав дедалі більше схожий на самого себе. Історія з кабанчиком трохи підбадьорила його. Він просив, щоб я ще і ще розповідав йому про все, що сталося. Звісно, він не зайшовся таким реготом, як Оскар, але всміхнувся, почувши про вторгнення свині в садок Блакитного Дядька.
— Так йому й треба,—сказав він.— Коли людина не здатна сама за себе помститися, нехай це зробить за неї її свиня.
Я не дуже добре збагнув тоді, що мав Приблуда на увазі. Але одне мені було ясно: Блакитному Дядькові не пощастило саме тому, що Оскар так щиро реготав. У місцевій газеті про цю історію з'явилася ціла стаття під заголовком: "Свиня в садку директора Бальквіста". У статті Блакитний Дядько повторював свої погрози щодо відшкодування збитків і таке інше.
— Хай позиває свиню до суду! — веселився Оскар.
Нічого в Блакитного Дядька не вийшло. Він лише виставив себе на посміховище, так що потім люди довго хихотіли йому вслід.
Коли Приблуда повернувся додому, він влаштував для мене справжній бенкет на вдячність за те, що я викликав йому "швидку допомогу" й наглядав за свинею. Він почастував мене тортом, фруктовим соком, а потім вирізав із дерева маленьку свинку й подарував мені. На підставці було виписано: "Останній Могіканин".
— Це тобі на згадку про незабутнє полювання на свиней,— мовив Приблуда.
Наближалися літні канікули. Дні стояли спекотні, виповнені зеленню та яскравим сонячним світлом. Тепло було навіть уночі. Дерев'яну свинку я поставив у себе на підвіконні. Вона була точною копією Останнього Могіканина: голова його теж так само хилилася додолу, а хвостик задерикувато стирчав у небо. То була моя найкраща річ.
Удома в нас ніхто вже більше не сміявся. Оскар був чимось стурбований. Він мовчки ходив по квартирі або годинами просиджував, втупившись поглядом у якусь точку. Вечеряв він мляво, ніби дрімав.
Єва теж поводилася дивно, на вигляд вона була вкрай стомлена, легко втрачала самовладання, дратувалася, чіплялась до найменших дрібниць, верещала з будь-якої причини; іноді й зовсім не здогадаєшся, чого вона від тебе хоче.
Лотта могла заснути ввечері, тільки вмостившися на Єви-ному ліжку.
Ночами Оскарові не спалося. Він ходив туди-сюди по кухні, і я чув його важкі кроки на лінолеумі. Ходив він отак у місячному сяйві, що лилося з вікна, а думки в нього, видно, не дуже приємпі.
Одного разу я чув, що він плаче. То було довге, приглушене ридання. Одразу ж і в мене підкотив клубок до горла. Ні, це неможливо — лежати отак у ліжку і слухати цей нічний уривистий плач.
Я вийшов до нього на кухню. Він сидів за столом, застеленим зеленою клейонкою, поклавши голову на руки. Великі дужі руки беавільно лежали на столі. Спина здригалася від плачу. Поруч з ним стояла напівпорожня пляшка.
— Що з тобою, Оскаре? — спитав я.
Спершу здалося, ніби він не чує мене. Але згодом підвів заплакані очі й глянув на мене. Сльози текли по його щоках.
Він випростався й посадив мене на коліна. Потім, припавши головою до мого плеча, знову заплакав, і не видно було кінця-краю тому могутньому потокові сліз. А я сидів і погойдувався в нього на колінах у ритмі плачу, відчуваючи міцні обійми його рук, тепло його тіла, запах горілки і поту.
— Нічого, нічого, Петере,— сказав він.
Але я знав — щось було. Може, він просто не хотів говорити? А може, й сам не знав, що з ним діється? Знав чи ні?
Оскар обережно встав, усе ще тримаючи мене на руках, відніс мене в спальню й поклав на ліжко. Потім сів поруч зі мною на ковдру й почав гладити моє чоло. Я відчував, що мене великою чорною хвилею обгортає втома, але все одно не міг заснути. Він іще довго сидів біля мене мовчкп. Потім підвівся й тихенько вислизнув з кімнати. Мабуть, подумав, що я сплю.
Що б усе це означало?
Наскільки я пам'ятав, нічого особливого не трапилося. Оскар з Євою теж наче не перемінилися, принаймні зовні. Вони були просто втомлені. Здавалось, що їм набридло тримати себе в руках.
Оскар дратувався із щонайменшої причини. Коли до мене приходив Стаффан або хтось із моїх товаришів і ми здіймали невеличкий галас, він сатанів і починав горланити, щоб ми закрили роти або йшли кудись, і чим далі, тим ліпше. Єва була не краща за нього. Іноді вона могла лементувати без будь-якого приводу, й від цього лементу двигтіли стіни.
Я вже почав думати, що я в усьому винен, бо ще ні разу не змовчав їм. Вони кричали — і я кричав, вони грюкали дверима — так само робив і я. Мене дратувала їхпя роздратованість. А може, справа зовсім не в мені? Не знаю, але я чомусь почував себе винним.
З головою, повною невеселих думок, поринав я у важкий сон. По ночах ввижалися мені дерев'яні свині. Останній Могіканин, стоячи на підвіконні, починав реготати так само, як Оскар. Потім той регіт переходив у плач. Сам не знаю чому, але мені ставало моторошно. Не перестаючи сміятись і плакати, свиня раптом зменшувалася, аж поки зовсім зникала з очей.
Я прокидався, облитий холодним потом, дивився на вікно й бачив там Останнього Могіканина, що стояв на своєму звичному місці.
5
— А щоб тобі! Як ти мені набрид, бісове хлопчисько! Коли вже ти припиниш свої вибрики?
Оскар так хряснув дверима, що стіни затремтіли, а одвірки мало не порозлітались на шматки. У мене в голові теж щось хряснуло й затремтіло. Як можна сердитись на двері? І чи взагалі можна розмовляти з дверима? І що цікаво: останні слова лишилися в кімнаті!
— Ти теж міг би припинити свої вибрики! — крикнув я навздогін.
Так було кожного ранку.
Я лежав у ліжку, гортаючи комікси. Мені треба було проглянути хоч одну історію,' перш ніж я встану. Оскарові хотілось, щоб я вставав одразу, але я собі й далі читав, і цього було досить, аби вивести його з рівноваги. Він як скажений трусив мене, а я підскакував на ліжку, й гадки не маючи вставати. Пригадую, раніше ніколи такого не бувало, а тепер — кожнісінького ранку.
Я позичив у Стаффана цілу купу журналів з коміксами. У нього їх сила-силенна. Це ж чудово— читати комікси! Тоді людина забуває все, що діється навколо. Для мене в такі хвилини існували лише герої коміксів та їхні пригоди, все інше вмирало поза барвистими квадратиками. Це все одно, що дрімати, навіть краще. Тут тобі готовісінькі сни про те, як можна зробити щось велике, або як стати сильним, або, наприклад, як навчитися нічого не відчувати, принаймні сторонніх речей.
Але на що здатний я сам, мені так і не довелося дізнатись. Я не знав навіть, що б мені хотілося зробити. А як позбутися отих жахливих відчуттів: смутку, гніву, збентеження?..
Я почув, як Оскар хряснув ще й парадними дверима. Він пішов на роботу, нічого не ївши, і знову я відчув себе винним і в тому, що він не поснідав, і в тому, що хряснув дверима, і в усьому іншому.
Єва зайшла до кімнати й сіла біля мене на ліжку.
— Чому щодня у нас одне й те саме? Навіщо ти дратуєш Оскара саме тоді, коли він такий стомлений? Невже ти не можеш стати хоч трішечки слухнянішим? Ось бачиш, через тебе він пішов, навіть не поснідавши.
Вона, звісно, на його боці, іншого нічого й чекати. Отже, все сталося, як завжди, через мене, бо Лотта ніколи нічого не робила злого. Вона гарна й розумна дівчинка. А я — накип. Так обізвав мене одного разу Оскар, коли ми сварилися.
Накип — що це? Я спробував уявити його собі: щось плавуче, наче шкірка на молоці, та ще й смердюче, мов гнила вода. Але картина, звісно, неповна. Це погано — бути накипом.
Я сердився, але не на Єву. Радше на себе самого. На накип.
— О'кей, я теж піду не снідавши,— сказав я.— Тепер ми поквиталися.
У одну мить я натягнув на себе одежу, схопив портфель і вискочив у двері. Єва щось крикнула вслід, та мені було байдуже. Сівши на велосипед, я помчав щодуху з пагорба вниз. На очах од вітру виступили сльози.
У школі я дружив найбільше зі Стаффаном. Того дня мені було дуже важко зосередитись і уважно слухати уроки. Взагалі весь минулий тиждень я був якийсь неуважний. От і зараз не слухав, що казав учитель, а дивився в вікно. Від голоду бурчало в животі. На вулиці щедро світило яскраве сонечко.
Мене щось запитали, але я не почув.
— Петере, слухай уважно! Хіба можна фантазувати на уроці?
— Так,— сказав я.— Тобто ні.
— Пане вчителю, можна мені вийти? — закричав Стаффан, щоб відвернута увагу від мене й вивести із скрутного становища.
— Тобі що, негайно треба? Зараз буде перерва. І цієї миті пролунав дзвінок.
На перерві ми із Стаффаном завели балачку про Єву й про Оскара, про те, які вони стали дратівливі останнім часом.
— Вони скоро розлучаться, — запевнив мене Стаффан.— Ось побачиш. Мої теж так само поводились перед розлученням.
Оце новина! Невже Оскар і Єва розлучаться? Я не міг у це повірити, хоча Стаффан говорив, як завжди, дуже переконливо. Я знав, що його батьки розлучилися років два тому. Відтоді він лише раз на рік провідував свого тата, жив у нього влітку цілий місяць, бо тато переїхав до іншого міста. Отже, Стаффанові видніше, адже він сам нещодавно побував у такій шкурі.
Але...