Пантелей Прокопович, хитаючи підгни-лий стовп коло воріт, глянув на Григорія.
— Ворота візьмись полагодь, та стояк на розі закопай.— Подумавши, додав мов яку новину, сповістив: — поїхав Петро.
Через тин Григорій бачив, як виряджався Степан. Припо-ряджена в зелену вовняну спідницю Оксана підвела йому коня. Степан, усміхаючись, щось казав їй. Він, не кваплячись, по-хазяйськи поцілував дружину і довго не здіймав руку з її плеча. Спалена засмагою і роботою рука, мов той вугіль, чорніла на білій Оксаниній кофточці. Степан стояв до Григорія спиною. Через тин видно було його тугу, гарно підголену шию, широкі трохи вислі плечі і, — коли нахилявся до жінки, — закручений кінчик русявого вуса.
Оксана чомусь сміялася і заперечно хитала головою. Рослий вороний кінь хитнувся, піднявши на стремені вершника. Степан поїхав з воріт квапливо, сидів на кульбаці, мов укопаний, а Оксана йшла поруч, тримаючись за стремено, і знизу вверх, любовно й жадібно, мов собака, заглядала йому у вічі.
Так проминули вони сусідній курінь і зникли за поворотом. '
Григорій проводив їх довгим пильним поглядом. 4
грізно чорніло небо, степ вижидально мовчав. На хуторі грюкали, зачиняючи віконницями, з вечерні, христячись, поспішали стариці, на пляцу коливався сірий стовп куряви, і зморену весняною спекою землю вже засівали перші зерна дощу.
Докійка, маючи кісками, прожогом пронеслася двором, захрьопнула дверці курника і стала серед двору, роздуваючи ніздрі, мов той кінь перед перепоною. На вулиці вибрикувала дітвора. Сусідський восьмиліток Мишко крутився, присідаючи на одній нозі, — на голові у нього, закриваючи очі, метлявся непомірно просторий батьківський картуз — і пронизливо верещав:
Дощик, дощик припусти,
Ми поїдемо в кущі,
Богу молитись,
Христу поклонитись.
Докійка заздро дивилась на босі, густо всипані ципками Мишкові ноги, що немилосердно топтали землю. їй також хотілося підтанцьовувати під дощем і мочити голову, щоб волосся росло густе та кучеряве; кортіло отакечки ж, як і Мишковому товаришеві, стати на придорожньому поросі догори ногами, ризикуючи впасти в колючки, — але у вікно дивилася мати, сердито плямкаючи губами. Зідхнувши, Докійка побігла до куреня. Дощ спустився ядерний і рясний. Над самісіньким дахом тріснув грім, уламки покотились за Дін.
У сінях батько і пітний Григорій тягли з хижки згорнутий волок.
—'Ниток сирових та голку-циганку, мерщій! — гукнув Докійці Григорій.
В кухні засвітили. Зашивати волок сіла Дарка. Стара, ко-лисаючи дитину, бурчала:
— Ти, старий, повсякчас з вигадками. Спати лягали б, гас все дорожчає, а ти палиш. Які тепер влови? Куди вас лиха година понесе? Ще повтопаєте, он на дворі бо страсті господні. Ач, ач, як полихає! Господи, ісусе христе, царице небес...
В кухні на мить стало сліпуче синьо і тихо: чути було, як віконниці дряпав дощ, слідом гакнув грім. Докійка вискнула і ниць ткнулась у волок. Дарка дрібними хрестиками обмахувала вікна й двері.
Стара страшними очима дивилась на кішку, що лащилась коло її ніг.
— Докіє! — Же-е-ни ти, її прок... цариця небесна, прости мене грішну. Докійко,'кішку викинь на двір; Геть, ти, нечиста сило! Щоб ти...
Григорій, випустивши край волоку, заходився в беззвучному реготі.
— Ну, чого ви розґельґоталися? Цитьте, — погукнув Пантелей Прокопович. — Баби, мерщій зашивайте! Недавно ще казав — огляньте волока.
— І яка тепер риба, — наменулася було стара.
*— Не розумієш, — мовчи! Саме чечугу на луді візьмемо. Риба до берега зараз іде, боїться бо бурі. Вода, надісь, уже каламутна пішла. Ану, вибіжи, Докійко,' послухай — грає ярик?
Докійка нехотя боком посунулася до дверей.
— Хто ж волочити піде? Дарці не можна, може груди застудити,— не вгамовувалась стара.
— Ми з Грицьком, а з другим волоком — Оксану покличемо, котрусь ще з бабів. ‘
Засапавшись убігла Докійка. На віях, тремтячи, висли дощові крапельки, війнуло від неї відвологою черноземлею.
— Ярик гуде, аж страшно!
— Підеш з нами брести?
— А ще хто піде?
— Бабів покличемо.
— Піду!
— Ну, накинь сіряка й жени по Оксану. Коли піде, хай покличе Мелашку Фролову!
— Ця не замерзне, — всміхнувся Григорій, — на ній жиру, як на доброму кнурі.
— Ти б сінця сухого взяв, Грицуню,— —радила мати, — під серце підкладеш, а то нутро застудиш.
— Грицько, лети по сіно. Стара справедливе слово сказала.
Незабаром привела Докійка баб. Оксана, в подертій підперезаній мотузком кохті і в синій спідниці, видавалася меншою на зріст, худорлявішою. Вона, пересміхаючись з Даркою, скинула з голови хустку, дужче закрутила вузол волосся і, запинаючись, відкинувши голову, холодно оглянула Григорія/ Гладка Мелашка підв'язувала коло порога панчохи, хрипіла простуджено:
— Лантухи взяли? Біг-ме, ми нині нагребемо риби.
Вийшли на двір. На розм'яклу землю рясний падав дощ,
пінив калюжі, потоками сповзав до Дону.
Григорій ішов попереду. Шибали його безпричинні веселощі.
— Вважай, тату, тут рівчак.
— Ну, й темрява!
— Держись, Оксанко, при мені, разом будемо в тюрмі,— хрипко регочеться Мелашка.
— Диви, Грицьку, либонб Майданникових пристань?
— Вона й е.
— Звідси... зачинати... — пересилуючи рвучкий вітер, кричить Пантелей Прокопович.
— Не чути, дядьку!—хрипить Мелашка.
— Заходь з боґом... Я від глибини. Від глибини, кажу... Мелашко, диявол глухий, куди тягнеш? Я піду, від глибу!.. Грицьку!.. Грицю! Оксано, пускай від берега!
Над Доном ревучий стогін. Вітер шматує косу полотнину дощу.
Обмацуючи ногами дно, Григорій по пояс пірнув у воду. Липкий холод доповз до грудей, обручем стягнув серце. В обличчя, в міцно заплющені очі, мов батогом, шмагає хвиля. Волок напинається, тягне вглиб. Взуті у вовняні панчохи ноги Григорія ковзаються по піщаному дні. Плаха рветься з рук... Глибше, глибше. Зриваються ноги. Течія рвучко несе на середину, засмоктує. Григорій правою рукоіО щосили гребе до берега. Чорна колихлива глибина лякає його, як ніколи. Нога радісно ступає на хистке дно. Об коліно стукається якась риба.
— Обходь глибше! — звідкілясь з густої черні голос батька.
Волок, перехилившись, знову повзе вглиб, знову течія рве з-під ніг землю, і Григорій, задираючи голову, пливе, відпльовується.
— Оксано, жива?
— Жива тим часом.
— Либонь ущухає дощик?
— Маленький вщухає, зараз тучний рине.
— Ти потихеньку. Батько почує — лаятиметься.
— Злякався батька, отакої...
Хвилину тягнуть мовчки. Вода, мов липке тісто, зв'язує кожний порух.
— Грицю, в березі, здається, корчага. Треба б обвести.
, Страшний поштовх далеко відкидає Григорія. Гуркотливий сплеск, ніби з яру шубовснула в воду брила породи.
. — А-а-а-а! — десь коло берега верещить Оксана.
Переляканий Григорій, вирнувши, пливе на зойк.
— Оксано!
Вітер і текучий шум води.
— Оксано! — холодіючи з жаху, кричить Григорій.
— А-гов! Гри-го-рій! — здалека приглушений батьків голос.
Григорій кидає помахи. Щось грузьке під ногами. Схопив рукою, — волок.
— Грицю, де ти?.. — плаксивий Оксанин голос.
— Чого ж ти не відкликалась?.. — сердито кричить Григорій, рачки вибираючись на берег.
Сівши навпочіпки, тремтячи розбирають сплутаний жужмом волок. З розпірки подертої хмари вилуплюється місяць. За займищем стримано поговорює грім. Лисніє земля неві-браною вогкістю. Небо, випране дощем, суворе й ясне.
Розплутуючи волока, Григорій вдивляється в Оксану. Обличчя її бліде, мов та крейда, але червоні, трішки вивернуті губи вже сміються.
— Як воно жбурне мене на берег, — переводячи дух, розказує вона, — розуму відбігла. Злякалась на смерть! Я гадала— ти втоп.
їхні руки стикаються. Оксана намагається просунути свою руку в рукав його сорочки.
— Як у тебе тепло в рукаві, — жалісно каже вона, — а я замерзла. Кольки тілом пішли.
— Ось він, проклятущий сомяка, де загатив!
Григорій розсовує на середині волока діру аршина в півтора.
Від коси хтось біжить. Григорій пізнає Докійку. Ще здалека кричить до неї.
— Нитки в тебе?
— Тутоньки.
Докійка, засапавшись, підбігає.
— Ви чого ж тут сидите? Татко прислали, щоб скорше йшли до коси. Ми там лантух чечуги наловили! — в голосі Докійчинім неприхована перемога.
Оксана, ляскаючи зубами, зашиває діру у волоці. іРистю, щоб зогрітись, біжить на косу.
Пантелей Прокопович крутить цигарку рубчастими від води*і опухлими, мов у втопленика, пальцями; пританцьовуючи хвалиться:
— Раз забрели — вісім штук, а вдруге... — він робить передишку, закурює і мовчки показує ногою на лантух. Оксана з цікавістю заглядає. В лантусі скреготливий скрип: треться жива ще чечуга.
— А ви чого ж відбилися?
— Сом волока просадив.
— Зашили?
— Абияк, петлі позчіплювали...
— Ну, дійдемо до коліна й додому. Заходь, Грицько, чого ж забарився?
Григорій переступає задубілими ногами. Оксана тремтить так, що Григорій через волок відчуває її тремтіння.
— Не трусись.
— І рада б, та дух не переведу.
— Давай, ось що... Давай вилазити, хай вона сказиться риба ця!
Великий сазан майнув через волок золоченим Гвинтом.
Прискорюючи кроки, Григорій загинає волок, Оксана, зігнувшись, вихоплюється на берег... По піску шарудить, зринаючи назад, вода, тріпонеться риба.
— Займищем підемо?
— Лісом ближче. Гей, ви, там швидко?
— Йдіть, доженемо. Волока ось пополощемо.
Оксана, морщачись, викрутила спідницю, підхопила на плечі лантух з уловом і майже ристю пішла по косі. Григорій ніс волока. Пройшли сажнів із сто. Оксана заохала.
— Не сила мені!.. Ноги з пару зійшлися.
— Ось тогорічна копиця, може погрієшся?
— Справді бо. Поки додому дотягнеш — померти можна.
Григорій зсунув набік шапку копиці, вигорнув яму. Ле-
жале сіно вдарило гарячим запахом прілі.
— Лізь усередину. Тут як на пічці.
Оксана, кинувши волока, по шию зарилася в сіно.
— Ото розкіш!
Здрігаючись з холоду, Григорій приліг поруч. Від мокрого Оксаниного волосся віяв ніжний хвилюючий запах. Вона лежала, закинувши голову, мірно дихаючи напіввідкритим ротом.
— Волосся в тебе дурноп'яном пахне. Знаєш, так — квіткою білою... — шепнув прихиляючись Григорій. Вона промовчала. Тьмяний і далекий був її погляд, втуплений на ущерб колосистого місяця.
Григорій, випроставши з кишені руку, раптом притягнув її голову до себе. Вона різко рвонулася, підвелася.
— Пусти!
— Примовч.
— Пусти, а то гукну!
— Стривай но, Оксано...
— Дядько Пантелей!..
— Мо', заблудили? — зовсім близько, з хащів глоду, обізвався Пантелей Прокопович.