Наче вона їхала назад, а не далі, подорожні бачили те саме, що. й до полудня. Горби все ще потопали в ліловій далині, і не було видно їм кінця; мигтів бур'ян, камінь, проносилися вижаті смуги, і все ті самі граки та шуліка, що солідно махав крилами, літали над степом. Повітря ще більше ставало нерухомим від спеки і тиші, покірна природа ціпеніла в мовчап-лі... Ні вітру, ні-бадьорого, свіжого звуку, ні хмаринки.
Та ось нарешті, коли сонце стало спускатися на захід, степ, горби і повітря не витримали гніту і, вичерпавши терпіння, вони, змучившись, спробували скинути з себе ярмо. З-за горбів несподівано з'явилася попелясто-сива кучерява хмара. Вона перезирнулася з степом — я, мовляв, готова — і нахмурилась. Враз у стоячому повітрі щось порвалося, дужо рвонув вітер і з шумом, зі свистом закружляв по степу. Зразу ж трава і торішній бур'ян зчинили ремство, на шляху спірально закрутився пил, побіг степом і, забираючи з, собою солому, бабок і пір'я, чорним стовпом, що крутився, знявся до неба й затуманив сонце. По степу уздовж і впоперек, спотикаючись і стрибаючи, побігло перекотиполе, а одно з них потрапило у вихор, закрутилося, як птах, полетіло до неба і, обернувшись там у чорну цятку, зникло з очей. За ним полетіло друге, потім третє, і Єгорушка бачив, як два перекотиполя зіткнулися в блакитній високості і вчепились одне в одного, як на поєдинку.
Коло самого шляху спурхнув стрепет. Махаючи крилами і хвостом, він, залитий оонцем, скидався на рибальську блешню або на ставкового метелика, в якого, коли (він мигтить над водою, крильця зливаються з вусиками, і здається, що вусики ростуть у нього і спереду, і ззаду, і з боків... Тремтячи в повітрі, як комаха, виграючи своєю строкатістю, стрепет піднісся високо вгору4 прямою лінією, потім, мабуть, наляканий хмарою куряви, полетів убік, і довго ще було видно його мигтігшя....
А он, стурбований вихором і не розуміючи, що трапилося, з трави вилетів деркач. Він летів за вітром, a se проти, як усі птахи; від цього пір'я розкуйовдилось-, весь він роздувся до розміру курки і мав дуже сердитий, поважний вигляд. Самі тільки праки, що иостарілися в стежу і призвичаїлись до степових иереіюлохів, спокійно ЛІТАЛИ над травою або байдуже, ні на що не зважаючи, довбали свої-" ми товстими дзьобами черству землю.
За горбами глухо прогримів грім; повіяло прохолодою. Дениско весело свиснув і стьобнув по конях... О. Христофор і Кузьмичов, придержуючи свої капелюхи, вп'ялися очима в горби... Добре, якби бризнув дощ!
Ще б, здається, невеличке зусилля, одне напруження, і степ узяв би гору. Але невидима гнітюча сила поволі скувала вітер і повітря, вклала куряву, і знову, начебто нічого й не було, настала тиша. Хмара сховалася, засмалені горби насупились, повітря покірно застигло, і самі тільки сполохані чайки десь плакали і нарікали на долю...
Потім швидко настав вечір.
III
У вечірніх сутінках показався великий одноповерховий будинок з іржавим залізним дахом і з темними вікнами. Цей будинок називався постоялим двором, хоч коло нього ніякого двору не було і стояв він серед степу, нічим не обгороджений. Трохи осторонь від нього темнів жалюгідний вишневий садочок з тином, та під вікнами, схиливши свої важкі голови, стояли заснулі соняшники. У садочку тріскотів маленький вітрячок, поставлений на те, щоб полохати стукотом зайців. А більш коло будинку не було ні видно, ні чути нічого, крім степу.
Ледве бричка ^упинилась біля ґаночка з дашком, як у будинку почулися радісні голоси — один чоловічий, другий жіночий,— завищали двері на блоку, і коло брички в одну мить виросла висока худа постать, що розмахувала руками і фалдами. Це був хазяїн постоялого двору Мойсей Мойсе-йович, немолода людина з дуже блідим обличчям і з чорною, як туш, гарною бородою. Одягнений він був у поношений чорний сюртук, який теліпався на його вузьких плечах, як на вішалці, і змахував фалдами, наче крилами, кожного разу, як Мойсей Мойсейович з радості чи з жаху сплескував руками. Крім сюртука, на хазяїні були ще широкі білі штани навипуск і оксамитова жилетка в рудих квітках, схожих на велетенських блощиць.
Мойсей Мойсейович, упізнавши приїжджих, спочатку завмер від надмірного почуття, потім сплеснув руками і застогнав. Сюртук його змахнув фалдами, спина зігнулася в дугу, і бліде обличчя скривилося такою усмішкою, начебто бачити бричку для нього було не тільки приємно, а й до болю солодко.
— Ах, боже мій, боже мій! — заговорив він тонким, співучим голосом, задихаючись, метушачись і своїми рухами заважаючи пасажирам вилізти з брички.— І такий сьогодні для мене щасливий день! Ах, та що ж це я теперечки повинен робити! Іване Івановичу! Отче Христофоре! Який же гарненький паничик сидить на козлах, побий мене бог! Ах, боже ж мій, та чого ж я стою на одному місці й не кличу гостей до світлиці? Будь ласка, заходьте.,, милості просимо! Давайте мені всі ваші речі... Ах, боже мій!
Мойсей Мойсейович, шукаючи в бричці і допомагаючи приїжджим вилазити, раптом обернувся назад і закричав таким диким, придушеним голосом, начебто топився й кликав на поміч:
— Соломоне! Соломоне!
— Соломоне! Соломоне! — повторив у хаті жіночий голос
Двері на блоку завищали, і на порозі з'явився невисокий молодий єврей, рудий, з великим пташиним носом і з лисиною серед жорсткого кучерявого волосся; одягнений він був у короткий дуже поношений піджак з закругленими фалдами і короткими рукавами та в короткі трикові штанці, через що сам здавався коротким і куцим, як обскубана курка. Це був Соломон, брат Мойсея Мойсейо-вича. Він мовчки, не здоровкаючись, а тільки якось дивно усміхаючись, підійшов до брички.
— Іван Іванович і отець Христофор приїхали! — сказав йому Мойсей Мойсейович таким тоном, начебто боявся, що той йому не повірить.— Ай, вай, дивна річ, такі хороші люди взяли та й приїхали. Ну, бери, Соломоне, речі! Прошу завітати, дорогі гості!
Трохи згодом Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сиділи вже у великій похмурій і порожній кімнаті за старим дубовим столом. Цей стіл був тут майже один, бо у великій кімнаті, крім нього, широкого дивана з дірявою клейонкою та трьох стільців, не було ніяких інших меблів. Та й стільці не кожний наважився б назвати стільцями. Це була якась жалюгідна подоба меблів з клейонкою, що віджила свій вік, та з надприродно загнутими назад спинками, які надавали стільцям схожості з дитячими санками. Важко було зрозуміти, яку зручність мав на увазі невідомий столяр, загинаючи так немилосердно спинки, і хотілося думати, що тут винен не столяр, а який-небудь проїжджий силач, що, бажаючи похвастатися своєю силою, позгинав стільцям спинки, а потім заходився поправляти і ще більше зігнув. Кімната здавалася похмурою. Стіни були сірі, стеля і карнизи закопчені, на підлозі тяглися щілини й зяяли діри незрозумілого походження (думалося, що їх пробив каблуком той самий силач), і здавалося, що якби в кімнаті почепили з десяток ламп, то вона не перестала б бути темною. Ні на стінах, ні на вікнах не було нічого схожого на оздоби. А втім, на одній стіні в сірій дерев'яній /рамі висіли якісь правила з двоголовим орлом, а на другій — в такій самій рамі якась гравюра з написом: "Байдужість людей". До чого люди були байдужі,— зрозуміти було неможливо, бо гравюра дуже потьмяніла від часу й була щедро засиджена мухами. Тхнуло в кімнаті чимсь цвілим і кислим.
Увівши гостей до кімнати, Мойсей Мойсейович і далі вигинався, сплескував руками, щулився й радшно вигукував,— все це він уважав за потрібне виробляти для того, щоб здаватися надевич&йжо ввічливим і люб'язним.
— Коли проїхали тут наші підводи? — спитав його Кузьмичов.
— Одна партія проїхала сьогодні раненько, а друга, Іване Івановичу, спочивала тут в обід і надвечір поїхала.
— А... Проїжджав тут Варламов чи ні?
~ Ні, Іване Івановичу! Вчора раненько проїздив його прикажчик Григорій Єгорович і казав, що вони, мабуть, теперечки на хуторі в молокана— Чудово. Виходить, ми зараз доженемо валки, а тоді й до молокана.
— Та бог з вами, Іване Івановичу! — жахнувся Мойсей Мойсейович, сплескуючи руками.— Куди ж ви проти ночі поїдете? Ви повечеряйте на здоров'ячко і переночуйте, а завтра, бог дасть, раненько поїдете й доженете кого треба!
— Ніколи, ніколи... Вибачте, Мойсею Мойсейовичу, іншим разом як-небудь, а тепер не час Посидимо з чверть години та й поїдемо, а переночувати і в молокана можна.
— Чверть годинки! — зойкнув Мойсей Мойсейович.— Та побійтесь ви бога, Іване Івановичу! Ви мене примусите, щоб я ваші шапке заховав та двері замкнув! Ви хоч закусіть та чаю попийте!
— Ніколи нам з чаями та з цукрами,— сказав Кузьмичов.
Мойсей Мойсейович схилив голову набін, зігнув коліна й виставив наперед долоні, наче обороняючись від ударів, з болісно-солодкою усмішкою став благати:
— Іване Івановичу! Отче Христофоре! Будьте не такі добрі, попийте в мене чайку! Невже ж я така недобра людина, що в мене не можна навіть чай пити? Іване Івановичу!
— Що ж, чайку можна попити,— співчутливо зітхнув о. Христофор.— Це не затримає.
— Ну, гаразд! — погодився Кузьмичов.
Мойсей Мойсейович стрепенувся, радістю охнув і, зіщулюючись так, начебто тільки що вискочив з холодної води в тенло, підбіг до дверей і закричав диким, придушеним голосом, яким раніше кликав Соломона:
— Розо! Розо! Давай самовар!
За хвилину відчинилися двері, і до кімнати з великим підносом у руках увійшов Соломон. Ставлячи на стіл піднос, він насмішкувато дивився кудись убік і все дивно усміхався. Тепер, при світлі лампочки, можна було розгледіти його усмішку; вона була дуже складна і виявляла багато почуттів, але переважало в ній одне — явне презирство. Він начебто думав про щось смішне і дурне, когось терпіти не міг і зневажав, чогось радів і чекав слушної хвилини, щоб дошкулити гострою насмішкою і зайтися сміхом. Його довгий ніс, товсті губи і хитрі, вирячені очі, здавалося, були напружені від бажання зареготатись. Глянувши на його обличчя, Кузьмичов глузливо усміхнувся і спитав:
— Соломоне, чого це ти цього літа не приїжджав до нас у N. на ярмарок, жидів представляти?
Років зо два тому, що дуже добре пам'ятав і Єгорушка, Соломон у N. на ярмарку, в одному з балаганів, розповідав сцени з єврейського побуту і мав великий успіх.