Я молода, багата й вродлива, і такою, як я є, я й живу – радісно, заради утіх, заради задоволення.
У той час, коли вона говорила, і її очі лукаво блищали, я взяв її руки, не маючи жодного поняття, що мені з ними робити, але як справжній дилетант, я квапливо їх відпустив.
– Ваша щирість, – промовив я, – мене захоплює, та й не тільки вона…
І знову це кляте дилетантство, яке стягує мені зашморгом горло.
– Що Ви хотіли сказати?
– Що я хотів сказати… я хотів… Вибачте, моя мила – я Вас перебив.
– У чому річ?
Довга пауза. З усією певністю, вона веде довгий внутрішній монолог, який моєю мовою можна перекласти одним словом – "осел".
– Якщо дозволите, пані, – почав я нарешті, – як Ви дійшли до таких думок?
– Дуже просто. Мій батько був розумною людиною. Від колиски я була оточена копіями античних скульптур, коли мені було десять років, я читала Жіля Бляса, а коли дванадцять – про Орлеанську Діву. Якщо інші у дитинстві називали своїх друзів "Мізинчиком", "Синьою Бородою", "Попелюшкою", то я назвала їх "Аполлоном", "Геркулесом", та "Лaокооном". Мій чоловік був радісною, сонячною натурою. Навіть невиліковна недуга, на яку він захворів відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чоло. Ще й у ніч перед своєю смертю він потягнув мене до ліжка, а упродовж багатьох місяців, які він провів, помираючи у кріслі-гойдалці, часто говорив мені, жартуючи: "Ну, ти вже маєш якогось коханка?". Я паленіла від сорому. "Не обдурюй мене, – додавав часом він, – я вважаю це жахливим, але знайди собі якогось гарного мужчину, або краще відразу й багатьох. Ти красива жінка, але ще напівдитина, і тобі треба іграшку".
Вам, мабуть, не треба казати, що я, поки він жив, не мала жодного коханка, та досить про це, він виховав мене тим, ким я є – грекинею.
– Богинею, – виправив я.
Вона усміхнулася: "Якою саме?"
– Венерою!
Вона погрозила пальчиком і насупила брови. "Врешті-решт, навіть Венерою у хутрі. Зачекайте лишень – у мене є велике хутро, яким я і вночі можу накрити Вас усього, я впіймаю Вас у нього, як у сіті".
– І Ви вірите, – промовив я швидко, бо до голови мені прийшло щось, що я вважав за дуже цікаву думку, хоча вона й була досить банальною і не дуже вишуканою, – Ви вірите, що Ваші ідеї можна здійснити у наш час, що Венера може безкарно блукати у своїй неприкритій красі й радості серед залізниць та телеграфних стовпів?
– Неприкритою, звичайно ж, не може, але в хутрі – так, – вигукнула вона, сміючись. – Ви би не хотіли глянути на моє?
– Але тоді…
– Що тоді?
– Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі лише тоді, коли вони мають рабів, які виконують для них непоетичні житейські справи, й передовсім працюють на них.
– Звичайно, – відповіла вона грайливо, – але такій олімпійській богині, як я, треба ціле військо рабів. Так що Ви також стережіться мене.
– Чому?
Я й сам перелякався тієї сміливости, з якою у мене вихопилося оте "Чому?". Вона ж натомість зовсім не злякалася, а трохи розтулила свої вуста, так що стало видно її маленькі білі зуби, й заговорила, ніби між іншим, про щось, що й уваги не варте: "А Ви б не хотіли бути моїм рабом?"
– У коханні не буває жодної рівности, – відповів я урочисто й серйозно, – але якщо вже я маю вибір, панувати, чи стати упокореним, то мені видається набагато захопливішим бути рабом прекрасної жінки. Але де ж я маю шукати її, таку, яка не дріб'язковими сварками здобуває впливи, а вміє панувати спокійно й самовпевнено, навіть твердо?
– Це було б, зрештою, не так вже й важко.
– Ви так вважаєте?
– Я, наприклад, – вона засміялася й відхилилася далеко назад, – я маю талант деспотиці, хутра у мене теж є – а Ви сьогодні вночі справді мене злякалися?
– Справді.
– А зараз?
– Зараз… Зараз я боюся Вас по-справжньому!
* * *
Ми щодня разом, я і Венера. Ми проводимо разом багато часу: снідаємо у моїй альтанці, обплетеній деревником, п'ємо чай у її маленькому салоні, де я маю нагоду розкрити перед нею всі свої дуже-дуже скромні таланти. Навіщо б я вчився всіх наук, пробував сили у всіх мистецтвах, якби не був здатний розважити милу маленьку жіночку…Але ця жіночка не така вже й маленька, і вона мені несамовито подобається. Сьогодні я малював її, і лише тоді я побачив дуже виразно, як мало пасує сучасний одяг до цієї голівки-камеї.
У її рисах мало римського, але багато грецького.
Раз мені хочеться малювати її як Психею, а раз як Астарту, залежно від того, чи її очі набувають мрійливо-одухотвореного, а чи отого напівзнеможеного, напівспопеляючого, втомлено-хтивого виразу, але вона хоче, щоб це був портрет.
Що ж, я одягну її у хутро.
Як тільки я міг сумніватися хоча б хвилину! Кому ж пасує це князівське хутро, як не їй?
* * *
Учора ввечері я був у неї й читав їй римські елегії. Потім я відклав книгу і дещо прочитав напам'ять. Вона виглядала задоволеною, ба більше, вона не відводила очей від моїх вуст, і її груди здіймалися раз у раз.Чи, може, я помилився?
Дощ меланхолійно стукав у шибку, у каміні по-зимовому потріскував вогонь, і мені стало так затишно біля неї, що я на хвилю втратив будь-який страх перед прекрасною жінкою й поцілував їй руку, і вона мені це дозволила.
Потім я сів біля її ніг і прочитав невеликого вірша, якого написав для неї:
Вєнєро в хутрі.
Постав ногу на свого раба,
По-диявольськн прекрасна мітична жінко.
Розтягнувшись своїм мармуровим тілом
Під міртами й агавами.
Ну-ось, і так далі! Цього разу я справді вийшов поза першу строфу, але того вечора я за її наказом віддав їй вірша, і тепер не маю жодної копії, і сьогодні, коли я роблю виписки зі свого щоденника, мені спадає на гадку лише ця строфа.
Я маю дуже своєрідне відчуття. Я не вірю, що закохався у Венеру, принаймні під час нашої першої зустрічі у мене не було отих блискавичних спалахів пристрасти, з якої починається закоханість. Але я відчуваю, що її незвичайна, справді божественна краса поступово накладає на мене якусь магічну петлю. Це не подібне на якусь сердечну прихильність, яка народжується у мені, це якась психічна покора, яка, повільно, але дедалі все повніше захоплює.
Щодня я страждаю усе більше – а вона – вона з цього лише сміється.
* * *
Сьогодні вона раптом сказала мені, без будь-якого приводу: "Ви мене цікавите. Більшість мужчин такі посередні, без поривань, без поезії. А у Вас є глибина й захоплення, і передовсім серйозність, яка мені приємна. Я могла би Вас покохати".
* * *
Після короткої, але сильної зливи ми разом ідемо на галявинку до скульптури Венери. Довкола парує земля, туман здіймається до неба, як жертовний дим, у повітрі повисла розірвана веселка, з дерев все ще крапає вода, але горобці та зяблики вже перескакують з гілки на гілку і голосно цвірінькають, ніби дуже тішаться з чогось. Усе довкола напоєне свіжими пахощами. Ми не можемо перейти всю галявину, бо вона ще зовсім мокра, і виглядає, як маленький ставок, осяяний сонцем, з рухливої поверхні якого виростає богиня кохання, а довкола її голови танцює рій комарів, що, теж осяяний сонцем, зависає, немов німб.Ванда дуже тішилася чудовому видовищу й тому, що на лавках в алеї ще є вода. Щоб трохи відпочити, Ванда спирається на мою руку, і якась солодка втома лежить в усьому її єстві, очі в неї напівзаплющені, а подих торкається моїх щік.
Я беру її руку – як мені це вдається, направду не знаю, – і питаю:
– Ви б могли мене покохати?
– Чому ж ні, – відповідає вона й дозволяє своєму спокійному, променистому поглядові спочити на мені, – але ненадовго.
Наступної хвилі я стаю перед нею на коліна і притискаю своє палаюче обличчя до пахучого мусліну її сукні.
– Але ж, Северине, – це непристойно, – вигукує вона.
Та я беру її маленьку ніжку й торкаюся вустами.
– Ви стаєте ще непристойнішим! – знову вигукує вона, вивільняється і швидкими кроками втікає до будинку, а її чудовий черевичок залишається в моїх руках.
Що це? Якесь передвістя?
* * *
Увесь день я не наважувався підходити до неї. Під вечір, коли я сидів у своїй альтанці, пікантна руда голівка Ванди раптом виглянула крізь витку зелень балкона. "Чому Ви не приходите?", – нетерпляче гукнула вона згори.Я швидко побіг сходами догори. Тут я знову втратив відвагу і постукав зовсім тихо. Вона не запросила мене увійти досередини, а відчинила двері і вийшла на поріг сама.
– Де мій черевичок?
– Він… я… я хочу…, – почав заїкатися я.
– Принесіть його, ми разом вип'ємо чаю, і поговоримо.
Коли я повернувся, вона поралася біля самовара. Я урочисто поставив черевичок на стіл і став у куток, як дитина, що очікує покарання.
Я помітив, як вона наморщила чоло, лінія її уст стала суворою і владною, і це привело мене у захват.
Несподівано вона зайшлася сміхом.
– Отже, Ви справді закохані… у мене?
– Так, і я страждаю більше, ніж Вам здається.
– Ви страждаєте, – знову засміялался вона.
Я був обурений, осоромлений, знищений – але це було зовсім ні до чого.
– Чому? – продовжувала вона. – Я добра до Вас, від усього серця добра. – Вона простягнула мені руку й дуже приязно подивилася на мене.
– І Ви згодні стати моєю дружиною?
Ванда глянула на мене – так-так, як це вона на мене глянула? – мені здається, що передовсім здивовано, а потім трохи глузливо.
– Звідки у Вас раптом стільки відваги? – запитала вона.
– Відваги?
– Так, відваги одружитися взагалі, і особливо зі мною, – вона піднесла догори черевичок. – Ви так швидко потоваришували з ним? Але без жартів. Ви справді хочете одружитися зі мною?
– Так.
– Що ж, Северине, це серйозна справа. Я вірю, що Ви мене кохаєте, і я Вас також кохаю, і що ще краще, ми цікаві одне одному, і немає жодної небезпеки, що ми одне одному швидко набриднемо – але ж Ви знаєте, я – легковажна жінка, і саме тому я підходжу до шлюбу дуже серйозно, і вже коли я беру на себе якісь обов'язки, то хочу їх виконати. Проте я боюся – але ні – Вам має бути боляче це почути.
– Прошу Вас, будьте щирими зі мною, – заперечив я.
– Отож, правду кажучи, я не впевнена, що можу кохати одного мужчину довше, ніж…,
Вона граціозно схилила набік свою голівку й замислилася.
– Рік?
– Та ну що Ви – десь так з місяць.
– Навіть мене?
– Ну, Вас – Вас, мабуть, два.
– Два місяці! – скрикнув я.
– Два місяці – це дуже довго.
– Мадам, це більше, ніж антично.
– От бачите, Ви не любите правди.
Ванда перейшлася кімнатою, нахилилася до каміна й розглядала мене, спираючись рукою на карниз.
– Ну і що ж мені з Вами робити? – знову почала вона.
– Все, що завгодно, – покірно відповів я.