Підійшов тролейбус, Наташка сіла в нього. Водій
поквапився зачинити двері, і її портфель прищикнуло.
Я кинувся на виручку: загамселив кулаком по дверях. Водій знову відчинив двері, і портфель, гепнув на тротуар.
Я підхопив портфель, устрибнув у тролейбус і гукнув:
— Наташко, ти де?
— Я тут,— відповіла Наташка.
Водій зачинив двері, й тролейбус рушив.
— Усе через тебе! — погрозливо прошипів я й тицьнув їй портфель.
. Незабаром тролейбус зупинився, я зійшов, і вона теж зійшла.
— А ти чого? — здивувався я.
— Тут мій дім,— сказала вона.
— І ти пішки не можеш пройти одну зупинку?
— На тролейбусі цікавіше.
— "Цікавіше"! — передражнив я. Я страшенно розлютився.
Я заходився скидати наколінники, бо на мене всі оглядалися: вони були натягнуті поверх штанів.
— А твій дім де? — не вгамовувалася Наташка.
— Там...— Я невизначно махнув рукою і пішов.
— Можна, тепер я тебе проводжу? — Вона наздогнала мене.
— Не можна,— відповів я.— Я повертаюся на футбол.
Зрозуміло, коли я прибіг до школи, ніякого футболу не було і всі порозходилися. Я вже зібрався був іти, аж раптом бачу, до мене підбігає Наташка.
— Ти чого повернулася? — запитав я.
— Я хотіла дізнатися, чим закінчилася гра,— сказала вона.— Хто переміг?
— Теж мені болільниця! — обурився я.
— Борю, а тепер можна, я тебе проводжу?
— Проводжай, проводжай! — її не можна було спекатися.
Додому ми поверталися разом. Вона виявилася кумедною і симпатичною. З нею легко було розмовляти, її батько справді поїхав працювати в Африку. Він лікар. А матері в Наташки немає. Вона померла, коли Наташка була малою. І тепер вони живуть удвох з бабусею, пенсіонеркою.
Ну, тоді я, щоб підтримати розмову, сказав, що в мене теж є знайома пенсіонерка — тьотя Оля.
— Пенсіонерка! — повторила радісно Наташка і засміялася.
Чому їй було смішно, я не зрозумів. Адже не завжди так одразу зрозумієш оцих малих.
— Усі пенсіонерки смішні,— пояснила вона.— Того дня, коли їм розносять пенсію, вони не виходять на вулицю, бояться проґавити поштаря.
Справді вона весела. Вона мені так сподобалася, що я розміняв іще один карбованець з татової десятки й пригостив її морозивом. Вона його лизала повільно, щоб розтягнути насолоду.
— Борю,— запитала Наташка (вона весь час підтримувала розмову),— а твій батько куди поїхав у відрядження? — усміхнулась і додала: — Теж у Африку?
Жартівниця!
— Ні. У Сибір. Він живе серед тофаларів.
— А хто такі тофалари? — запитала Наташка.
— Це мала народність у Сибіру.
— То це люди,— здогадалася Наташка.— А я про них нічого не чула. А що він там робить?
— Шукає метеорит у тайзі.— Мені подобалася ця гра.
Наташка була невичерпна на запитання.
— А що таке метеорит? — запитала вона.
— Це небесне тіло. Може, уламок далекої зірки.
— Уламок зірки! — захоплено прошепотіла Наташка.
— Він летить до Землі з неймовірною швидкістю
й так нагрівається, що перетворюється на вогняну кулю.
— На вогняну кулю,— повторила вона. Я таки її приголомшив.
Наташка звела очі до неба, сподіваючись побачити в ньому вогняну кулю, але побачила тільки сонце. Примружилась, очі в неї перетворилися на щілинки, і вона запитала:
— Як сонце?
— Ні,— відповів я.— Вона маленька. Я бачу, вас треба вчити ще та й вчити.
— Атож,— погодилася Наташка.— Борю, а чи ти не знаєш, як сплять африканські жирафи?
Але ж і дівка, що вигадала! Я міг би набрехати їй або відбутися жартом, сказати: "Вони сплять, задерши догори копита", або: "Вони сплять на землі".
Але я чесно признався, що не знаю. І що найдивні-ше — мені самому сподобалося, що я сказав правду. Це було щось нове в мені й підозріле. Чи не захворів я? У цей час я помітив Сашка, який стояв біля нашого будинку. В руках у нього був м'яч, він недбало постукував ним об асфальт. Поряд, біля стіни, лежали наші портфелі.
Я зупинився й став перев'язувати шнурки на черевиках, а сам метикував, як спекатися Наташки. Не хотілося, щоб вони зустрічалися.
— Ходи,— просичав я,— тобі пора додому.
— Дарма,— заспокоїла мене Наташка,— я не поспішаю.
Тоді, усе ще зав'язуючи шнурки, я поволі повернувся до Сашка спиною, щоб піти геть.
Я навіть проповз кілька кроків на карачках, і так, мабуть, я повз би через увесь двір, але несподівано передо мною виросла стіна у вигляді Сашка.
— То що? — запитав я безтурботним тоном, удаючи, що Наташка начебто не зі мною.— Зайдімо до мене?
Власне, якби він відповів мені відразу, нічого й не сталося б, але він так довго обсмоктував свій льодяник, немовби це було найважливіше заняття у світі.
Він смоктав льодяник і зневажав мене. Щоки в нього були яскраво-малинові, і тому надто контрастно вирізнявся синець під оком, якого хтось йому поставив під час гри.
І отоді-то нетерпелива Наташка цілком дружньо ввірвалася в нашу розмову.
— Який у вас синець! — сказала вона й турботливо додала: — Вам треба до лікаря.
Сашко нічого їй не відповів і почав кричати, що вони продули гру через мене, бо я поставив у ворота мамулу, що я останнім часом геть сказився, що йому гидко зі мною розмовляти, що я зрадник.
— То ви програли,— розчаровано мовила Наташка.
Сашко мить помовчав і, не обертаючись до неї, не витягуючи з рота льодяник, ледве розтуляючи губи, процідив:
— Ану чеши звідси, шмокодявко!
Наташка поглянула на мене, чекала, мабуть, що я за неї заступлюся. А я сказав:
— Ходи, ходи! Тобі пора.
Вона повернулася і пішла, поволі так пішла,— може, думала, що я усе ж таки гукну її.
Безглуздо, звісно. І з боку може видатися смішним. Подумаєш, програли у футбол! Проте я знав, що цей програш для Сашка велика біда. І щоб якось його заспокоїти, кивнув у спину Наташки, яка вже пішла собі, і сказав: "Ото причепилася!" — але не розрахував і вимовив ці слова занадто голосно.
Наташка почула і, не вірячи власним вухам, озирнулася. Очі в неї знову з п'ятаків перетворилися на повітряні кулі. Дві голубі повітряні кулі.
Може, вона з таким зрадництвом ніколи не зустрічалася. Щойно були вірними друзями, розповідали одне одному біографії, їли морозиво, сміялися, і ось маєш!
І тої миті я побачив, що на Наташку суне якийсь величезний собака*. Не собака, а буйвол! Я наздогнав її і сказав:
— Спокійно. Я тут.
Вона радісно схопила мене за руку, притулилась і відповіла:
— А я з тобою, Борю, навіть собак не боюсь. От здорово! Виходить, вона не образилася.
Справді, чого на мене ображатися? Подумаєш, щось не так сказав. Важливо, що зробив.
— Портфель забув! — гукнув Сашко.
Я повернувся й побіг по портфель. Коли я підбіг, він розшнуровував м'яч. Я чекав, що він мені скаже, а він нахабно випустив повітря з камери мені в обличчя й мовив:
— Вихователь! — узяв портфель і пішов геть.
— Та ти не хвилюйся,— жалюгідним голосом гукнув я йому навздогін,— ми їх обіграємо!
Він не відгукнувся.
— Спасибі за портфель,— не піддавався я. Що мене занепащає, то це жалощі, та й те, що я
емоційна людина: не вагаючися здійснюю різні вчинки. Мені б оце зараз треба було перетерпіти, не кидатися Наташці на поміч, а я не витримав.
Але ж Сашко мені дорожчий, аніж вона. У нас спільне життя, спільні ідеали. Нам укупі жити та й жити. А оця миршавка вже знову стояла поруч мене. Влупити її хіба по маківці, щоби спекатися її раз і назавжди? Я здійняв руку для щигля, але знову наразився на її довірливі, прямодушні очі ^замість ударити, обійняв її за плечі.
Того дня я прибіг до школи раніше, ніж звичайно. У портфелі в мене лежала заява про те, що я йду у відставку з високої посади вожатого, бо це заважає моєму особистому життю.
А й справді, ці первачки вкрай замучили мене. Вони не дають мені аніякісінького перепочинку. Вчора, наприклад, притаргунився Толя. Обличчя поважне, очі жалісливі. А ми в класі були вдвох із Сашком. Сиділи на парті й тихо обговорювали проблему Насті.
Річ у тім, що напередодні Настя і я здійснили незабутню прогулянку. Ми блукали вулицями, сиділи на лаві на бульварі, плювали з Кримського мосту у воду, за що були вилаяні перехожими "верблюдами", випили дві пляшки лимонаду і з'їли по три ескімо.
Щоправда, мені це дорого обійшлося, я витратив іще один татів карбованець, але зате було весело.
Тепер доведеться купити мамі подарунок дещо скромніший. Зрештою, річ не в дорогому подарунку, а в увазі.
А Сашко, коли довідався про нашу прогулянку, вкрився страхітливою блідістю мертвяка. Ця блідість так довго трималась у нього на обличчі, що я перелякався за його здоров'я. Ото ревнивець!
Але я щира людина й не став приховувати від Сашка свої справжні наміри і запропонував йому розпочати генеральний бій за Настю. Ми вирішили обидва залицятися під покровом цілковитої таємниці — це була неодмінна Сашкова умова,— поки вона не покохає когось із нас. Переможений гордо піде собі геть.
Отож сидимо ми й шепочемося про Настю, аж раптом увіходить Толя. А Сашко саме розпитував мене про подробиці нашої прогулянки, йому цікаво. І тому він, коли побачив Толю, то гримнув на нього. А я стрибнув на підвіконня й почав відчиняти кватирку, немовби для того, щоб провітрити клас.
Я подумав: може, Сашко його вижене, але вже за мить відчув, як хтось тягне мою штанину. Ах, так? Ну, будь ласка! Я сплигнув з підвіконня, витяг заяву й тицьнув Толі до носа. Він мені відповів, що такі літери читати не вміє. Тоді я йому пояснив, що не буду більше в них вожатим, бо це заважає моєму особистому життю.
Він це вислухав, але не пішов. Стояв, якось дивно зіщулившись, засунувши руки глибоко в кишені.
— То що тобі? — запитав я.
— Таємниця,— тихо відповів Толя.
Я нахилився до нього, мене знову підвели жалощі, і він, притуливши губи до мого вуха, прошепотів свою таємницю. Виявилося, що він не вміє застібати штани. Я ж кажу, з глузду можна зсунутися від цих немовлят! Хотів був йому одразу ж застібнути штани, але він кивнув на Сашка.
— Сашко,— попросив я,— вийди на хвилину. Сашко довго кривлявся й не хотів виходити, а
потім вийшов, мабуть, розповів нашим, бо саме тієї миті, коли я застібав Толі штани, з'явилася Настя.
— Боже,— проспівала вона,— яка зворушлива картина! Збандуто, ти просто створений для роботи в яслах.
Я підхопився й почав підштовхувати Толю до виходу, але він, наївна душа, надумав мені допомогти і сказав Насті.
— Там петельки замалі. В мене нічого не вийшло.
Ось тоді вже почався регіт.
До речі, під час нашої прогулянки з Настею з'ясувалося, що вона, як і Сашко, вважає, що немає в світі нуднішого заняття, ніж возитися з першокласниками.