– Кудлатий штовхнув його. – А то дістанеш додачу!
Васильєв засовував у авоську розсипані продукти.
– Дикуни! – не вгамовувався він. – До пуття це вас не доведе!
Кудлатий не витримав і кинувся за Васильєвим, а той дав дьору під загальний задоволений регіт.
– Поріділо в нашому полку, – мовив Рудий,
– Зате ми одностайні, – гостро урвала Миронова.
– Будемо дружно, по-піонерському трощити сомовські пироги! – засміявся Валька.
– Усе жартуєш, – перебила його Миронова. – А ми ж про серйозне.
Вони вже йшли галасливою, строкато вдягненою зграйкою, коли зірка Шмакова побачила Маргариту Іванівну, їхню класну.
– Маргарита, – сказала вона.
– У джинсах, – завважив Валька. – Відірвала в Москві. Мабуть, на весілля подарували.
– Гайнімо через огорожу, – запропонував Рудий. – А то почне виховувати… Свято зіпсує.
– Не буду я нікуди стрибати, – сказала Миронова. – Себе поважати треба.
– Краще сховаємося і налякаємо її, – хихикнув Валька.
– Це вже цікаво, – підхопила Шмакова. Вони розбіглися хто куди.
Останньою, не кваплячись, стала за дерево Миронова.
А Маргарита Іванівна, не помічаючи нікого, веселою ходою перетнула сквер і схилилася до віконця каси річкового пароплавства.
Валька вийшов із схованки, нечутно підбіг до вчительки й голосно крикнув:
– Здрастуйте, Маргарито Іванівно!
Маргарита Іванівна з несподіванки здригнулася й озирнулася:
– А-а-а, це ти… Що в тебе за манера скрадатися?
– А ви перелякалися?– запитав Валька. – Перелякалися… Перелякалися… Дивіться, Маргарита Іванівна перелякалася, – блазнював він.
– Просто я замислилася, – відповіла Маргарита Іванівна й ніяково зашарілася чи то від образи на Вальчину безцеремонність, чи тому, що вона справді перелякалася, але не хотіла в цьому признатися.
Діти оточили її, вітаючись.
– Які ви всі ошатні, – Маргарита Іванівна роздивлялася їх. – А Шмакова ну чисто тобі доросла дівиця.
– Маргарито Іванівно, а вам подобається моя сукня? – причепилася до неї Шмакова.
– Подобається, – відповіла Маргарита Іванівна. – Хто тобі її пошив?
– Звісно хто! – із захопленням устряв у розмову Попов. – Моя матуся.
– Під моїм керівництвом, – сказала Шмакова й зло зашепотіла Попову: – Хто тебе за язика тягнув?.. А може, мені її з Москви, з Будинку моделей привезли. "Моя матуся…"
– А ти що ж, Миронова, відстаєш від усіх? – запитала Маргарита Іванівна.
– Я?.. Ганчірок не терплю. – Миронова зверхньо поглянула на своїх друзів. – Даруйте, Маргарито Іванівно, ми запізнюємося.
– А ви куди? – Маргарита Іванівна була трохи ошелешена різкістю Миронової.
– До Сомова, – відповів за всіх Рудий. – Гуляємо з приводу прив'ядання.
– Передайте йому привіт. Скажіть, що я йому бажаю… – Маргарита Іванівна замислилася. – Сомов – людина не. звичайна, не зупиняється на досягнутому. А головне, сміливий, щирий, надійний товариш.
– Влучили в ціль, Маргарито Іванівно, – проникливо сказала Шмакова.
– Отже, я йому бажаю…
– А ви знову кудись від'їжджаєте? – перебив Рудий Маргариту Іванівну.
– Хочу показати чоловікові Полєново. Він же тут іще нічого не бачив. А часу в нього обмаль, йому треба повертатися до Москви. – Маргарита Іванівна глянула на годинник. – Ой!.. Біжу. Ах, мало не забула про Сомова… – І вже на ходу вигукнула:– Побажайте йому, щоб він лишався такий, який він зараз… Усе життя такий… – І зникла.
– А з нами ніяк до Полєнова не добереться… – почала Миронова, але останні слова завмерли в неї на губах, бо вона побачила Ленку Безсольпеву.
І Ленка побачила однокласників – зупинилася мов укопана. І однокласники побачили Ленку і в захопленні завмерли.
– Перед нами історичний експонат – Безсольцева! – Вперше губи Миронової розтяглись у стриману усмішку, а голос задзвенів: – Вона прийшла по квиток!.. Вона їде!
Ленка рвучко повернулася до всіх спиною і підійшла до каси річкового пароплавства.
– Еге! – вигукнув Кудлатий. – Вона їде!
– Сила перемогла! – радісно підтримав його Рудий.
– А знаєте, що ми їй порадимо? – Миронова освітилася натхненням:– Щоб вона запам'ятала наш урок на все життя…
Валька, кривляючися, вигинаючися спиною, навшпиньки підбіг до Ленки й постукав кісточками пальців по її спині:
– Безсольцева, ти запам'ятала наш урок?
Ленка не відповіла. Вона стояла не поворухнувшись.
– Не відповідає, – розчаровано сказав Валька. – Отже, не запам'ятала.
– Може, оглухла? – пропищала Шмакова. – То ти її… струсони.
Валька підняв кулак, щоб стусонути Ленку по тоненькій худенькій спині.
– А ось цього вже не треба, – зупинила його Миронова, – адже вона їде. Значить, ми перемогли. Нам цього досить.
– Хай забирається, звідки приїхала! – крикнув Рудий.
І всі теж загорлали:
– Нам такі не потрібні!
– Ябеда!
– Опу-да-ло-о-о! – Валька схопив Ленку за руку й втягнув у коло дітей.
Вони стрибали навкруг Ленки, танцювали, блазнювали й веселилися, і кожен намагався перевершити іншого:
– Опу-да-ло-о-о! Опу-да-ло-о-о!
– Го-род-нє!
– Рот аж по вуха!
Крутилося різноколірне коло, а Ленка кидалася в середині його.
В цей час з'явився Микола Миколайович, побачив Ленку та дітей, що стрибали навколо неї, і крикнув:
– Ви чого до неї причепилися? Ось я вас!..
– Лата-на-латі! – залементував Рудий. – Атас!
Вони кинулися врізнобіч.
Тільки Миронова залишилася на місці, навіть не поворухнулася, бровою не повела. Слова її були сповнені зневаги до всіх інших:
– Ви що, злякалися?
Цей рішучий окрик зупинив дітей.
– Що ж ви шестеро на одного! – Голос у Миколи Миколайовича лунав майже трагічно. – І не соромно вам?
– А чого нам соромитися! – нахабно бовкнув Валька. – Ми нічого не вкрали. Все в законі.
– Ви краще свою онучку соромте!-сказала Миронова.
– Лену? – здивовано запитав Микола Миколайович. – За що?
Ленка рвучко обернулася до дідуся, і він побачив її обличчя: спотворене, немов її боляче вдарили. Він уже хотів крикнути цим дітям, щоб вони замовкли, щоб якнайшвидше пішли геть і залишили їх удвох.
Але йому ніхто й не збирався нічого казати, це було не за їхніми правилами: втаємничувати дорослих у свої справи. Лише Миронова твердо й весело сказала йдучи:
– Від неї довідаєтеся. Вона вам усе мальовничо розповість.
Вони зникли. Тільки деякий час у тихому й прозорому осінньому повітрі було чути їхні вигуки:
– Молодець Залізна Кнопка!
– Не злякалася Лату-на-латі!
– Сила перемогла!
А згодом і голоси зникли, розчиняючись удалині.
А Ленка, бідолашна Ленка тицьнулася Миколі Миколайовичу обличчям у груди, щоб сховатися хоча б на якийсь час від тих злигоднів, які спіткали її, і принишкла.
Його внучку дражнили Опудалом і так її доконали, що вона вирішила поїхати геть, подумав Микола Миколайович і відчув, як її лихо боляче вдарило його в серце: він завжди тяжко переживав чужі незгоди. Це було важко для життя, але він не хотів розлучатися з цією звичкою, не кидав важкого, але дорогого тягаря. І це було його життя й порятунок. Так подумав цієї миті Микола Миколайович, а вголос мовив, щоб заспокоїти Ленку:
– Ну що ти… – Він погладив її м'яку ніжну потилицю. – Не звертай на них уваги. – Голос у Миколи Миколайовича здригнувся, виказуючи хвилювання. – Вчись у мене. Я завжди спокійний. Роблю свою справу – і спокійний. – Він майже крикнув з викликом: – Ти чула, вони дражнили мене Лата-на-латі? Нещасні!.. Не тямлять, що коять. – І раптом тихо й нерішуче запитав: – А ти що зробила? За що вони тебе так?
Ленка вирвалася з його рук і відвернулася.
"Не треба було в неї нічого запитувати, не треба було", – подумав Микола Миколайович, але ці слова самі собою зірвалися в нього з язика. Та що ж вона таке страшне скоїла, що вони відштовхнули її од себе, зневажили й ганяли, немов зайця?..
– Ну гаразд, гаразд! – сказав Микола Миколайович. – Пробач… Ти вирішила поїхати – виходить, тобі так треба. Я жив сам… І далі житиму сам. – Він помовчав, тому що зміст цих слів був йому неприємний. – Звик до тебе? Відвикну…
При цьому він за своєю давньою звичкою нашорошився, мов птах під дощем, і натягнув козирок кепки на очі.
– Все це для мене несподівано, – провадив далі Микола
Миколайович. – Жили поруч, а я до пуття в тобі нічого не зрозумів. Не збагнув твоєї душі – ось що прикро.
Він поліз у кишеню, дістав потертий гаманець і довго порпався в ньому, чекаючи, аж раптом Ленка щось скаже, ну, приміром, що вона передумала, що нікуди не поїде й що він може сховати свій гаманець знову в кишеню. Він зволікав, тяжко зітхав, але це йому не допомогло – Ленка мовчала.
– На, – сказав Микола Миколайович, простягаючи Ленці гроші. – Купиш два квитки на завтра. Я проводжу тебе до Москви, до літака.
– А я так хотіла на сьогодні! – сумно зітхнула Ленка. – На сьогодні! На зараз!
– Але це безглуздя, – опирався Микола Миколайович. – Поглянь, які ти взяла речі. Де твої підручники? А пальто? Там же сніг давно, одразу схопиш ангіну!
Він говорив, говорив, а вона його перебивала: "На сьогодні, на зараз!" – а він переконував затриматися, хоча сам чудово розумів, що всі його доводи – цілковита дурниця, а головне полягало в тому, що йому страшенно не хотілося, щоб Ленка поїхала від нього. І тому він увірвав свою мову на півслові, нахилився до неї й признався благальним шепотом:
– Ну не можу я так одразу!.. Ну давай завтра.
Ленка вихопила гроші з рук Миколи Миколайовича.
– Ти чула? Я згоден на завтра, – востаннє попросив він.
Микола Миколайович спантеличив Ленку – чи її це дідусь каже? Вона звела очі й побачила його спокійне, незворушне обличчя. Тільки рубець, що йшов од скроні до кутика шорстких, сухих, старечих губів, зрадницьки побілів, і розгублені очі, сховані під козирком кепки, виказувала велике хвилювання.
– А в тебе латка на рукаві одірвалася, – раптом завважила Ленка.
– Треба пришити, – Микола Миколайович помацав латку.
Ленка побачила, що рубець на дідусевому обличчі знову став ледь помітний, і сказала:
– Ти купив би собі нове пальто.
– В мене на це немає грошей, – відповів той.
– Ото про тебе й кажуть, що ти – жаднюга. – Ленка прикусила язика, але образливе слово вже випорснуло, тепер його не спіймаєш.
– Жаднюга? – Микола Миколайович голосно засміявся:– Смішно. – Він з великою увагою заходився роздивлятися своє пальто. – Ти гадаєш, що в ньому ходити вже зовсім не личить?.. А знаєш, я це пальто люблю. В старих речах є щось таємниче… Вранці я надягаю пальто й згадую, як ми з твоєю бабусею багато років тому купували його.